Любов завмерла біля прочинених дверей кухні, мимоволі стискаючи в руці ключі від помешкання. Голос її чоловіка, Степана, долинав із вітальні разом із тихим сміхом Олени — його колеги, яка останнім часом дедалі частіше з’являлася в їхньому житті під приводом спільних проектів.
— Люба ні про що не здогадується? — прошепотіла Олена змовницьким тоном, який змусив жінку здригнутися.
— Поки що ні, — відповів чоловік, і в його голосі пролунало щось нетипове, якась суміш хвилювання та прихованої радості. — Але ж ти розумієш, наскільки це важливо для неї. Вона стільки років про це мріяла, ще відтоді, як ми тільки побралися.
Серце Любові забилося десь у самому горлі. Про що вони кажуть? Які мрії? Чому Олена, чужа людина, обговорює це з її чоловіком за її спиною? У голові миттєво почали виринати картинки одна гірша за іншу.
— Степане, а якщо вона дізнається завчасно? — продовжувала Олена. — Ти ж знаєш, вона жінка чутлива. А після того випадку з паном Василем…
— Тихіше! — різко перебив її чоловік. — Про це краще не згадувати, принаймні зараз. Це була важка сторінка.
Любов відчула, як у коридорі стає замало повітря. Пан Василь? Це ж її старий учитель, який колись давно був для неї майже як батько. Що вони могли обговорювати пов’язане з ним? Думки закружляли в шаленому вихорі підозр. Невже Степан вирішив змінити їхнє життя, не порадившись із нею? Або, що ще гірше, Олена тепер займає в його планах на майбутнє більше місця, ніж законна дружина?
— Вибач, — винно пробурмотіла Олена. — Я просто хвилююся. Все має пройти бездоганно. Скільки людей уже відгукнулося?
— Майже всі, кого ми змогли знайти. Навіть ті, хто зараз живе далеко, за кордоном чи в інших куточках країни, обіцяли вийти на зв’язок або передати вітання. Головне, щоб вона нічого не запідозрила до суботи.
До суботи? Любов кинула погляд на настінний календар у коридорі — сьогодні середа. Що має статися за три дні? Чому така секретність? Невже він збирається піти? Чи, може, вони планують якийсь фінансовий крок, про який вона не повинна знати? Останнім часом Степан став дуже ощадливим, відкладав значні кошти, не пояснюючи, на що саме.
Раптом під її ногою зрадницьки рипнула стара мостина. Розмова у вітальні миттєво вщухла.
— Любо? Це ти? — гукнув Степан. Його голос здався їй занадто бадьорим, майже штучним.
— Так, щойно зайшла, — збрехала вона, гучно тупнувши чоботами, ніби щойно переступила поріг. — Забула телефон на тумбочці, вирішила повернутися, поки далеко не від’їхала.
Степан вийшов у коридор із натягнутою посмішкою. За ним йшла Олена — як завжди елегантна, з ідеальною зачіскою, але з якоюсь дивною ніяковістю в очах.
— Доброго дня, Любонько! — занадто радісно вигукнула вона. — А ми тут якраз завершуємо звіти. Робота, самі розумієте, не чекає.
— Доброго дня, — сухо відповіла Любов, уважно спостерігаючи за реакцією чоловіка. — Дивно, я думала, що ви працюєте в офісі, а не на нашій кухні.
Степан та Олена обмінялися швидким поглядом — коротким, але дуже красномовним.
— Та ми просто проїздом були поруч, вирішили узгодити деякі деталі, щоб не гаяти часу завтра, — знизав плечима чоловік. — Тобі ці робочі справи будуть нецікаві.
«Нецікаві?» — подумала Любов. — «Коли це мені стали нецікаві справи мого чоловіка?». Вона відчувала, як усередині росте холодна стіна недовіри.
— Гаразд, мені вже час бігти, — поспішно промовила Олена, підхоплюючи свою сумку. — До зустрічі… сподіваюся, скоро побачимося за приємніших обставин.
Вона кивнула на прощання і швидко зникла за дверима, залишивши по собі легкий запах квіткових парфумів та важке відчуття недомовленості.
— Якась вона сьогодні дивна, — зауважила Любов, знімаючи пальто і не зводячи очей із чоловіка.
— Хто, Олена? — Степан відвернувся до вікна, і Любов помітила, як напружилися його плечі. — Та ні, звичайна. Просто проект зараз складний, усі на нервах.
Брехня. Любов відчувала це кожною клітиною. За роки спільного життя вона вивчила кожну його зморшку, кожен жест. Зараз він щось приховував, і це «щось» було набагато більшим, ніж просто робочий звіт.
Наступні два дні перетворилися для жінки на справжнє випробування. Вона ловила себе на тому, що аналізує кожен його крок. Степан справді поводився підозріло: то замовкав, коли вона заходила до кімнати, то швидко закривав ноутбук, то йшов розмовляти телефоном на балкон, попри прохолодну погоду.
— Невже це справді кінець? — питала вона себе, дивлячись у відображення в дзеркалі. Але серце відмовлялося вірити.
У п’ятницю, під час перерви на роботі, вона не витримала і зателефонувала своїй давній подрузі Дарині.
— Даринко, порадь щось… якщо чоловік стає потайним, шепочеться з колегою і згадує якісь таємні плани на суботу — це те, про що я думаю?
— Почекай, Любо! — зупинила її подруга. — Ми ж про Степана кажемо? Він же на тебе молиться! Може, ти просто втомилася і все бачиш у темних кольорах?
— Я чула їхню розмову. Вони казали про мої мрії, про якогось пана Василя, і про те, що багато людей мають приїхати… Може, він хоче продати нашу дачу? Або… або він вирішив, що нам треба розійтися, і готує грунт?
Дарина зітхнула: — Поговори з ним відверто. Нащо ці здогадки?
Але як почати таку розмову? Сказати: «Я підслуховувала твої секрети»? Це здавалося Любові принизливим.
Того вечора Степан прийшов додому з невеликим пакунком. — Це тобі, — сказав він, простягаючи коробку з її улюбленими солодощами з невеликої приватної кондитерської. — Просто захотілося зробити тобі приємно.
Раніше Любов би зраділа. Але зараз цей жест здався їй спробою загладити провину. — Дякую, — холодно відповіла вона.
— Любо, що з тобою? Ти останні дні ніби не тут. Щось трапилося на роботі? Чи я тебе чимось образив?
Вона різко розвернулася до нього. — А ти справді не розумієш? Чи вдаєш, що все гаразд?
В його очах вона шукала ознаки зради, але бачила лише щире збентеження і… якусь дивну втому. — Степане, що має статися в суботу?
Він на мить застиг, а потім м’яко посміхнувся: — Субота — це просто день. Я хотів запросити тебе на вечерю. Пам’ятаєш той затишний ресторанчик біля парку, де ми відзначали нашу першу річницю? Давай завтра сходимо туди. Тільки ти і я.
— Добре, — погодилася вона, хоча на душі було неспокійно.
Вночі Любов не могла заснути. Вона згадувала дрібні деталі: Степан став частіше дивитися на старі фотографії, купував якісь речі, які потім ховав у гаражі. Невже він готує переїзд?
Субота видалася похмурою. Любов довго вибирала вбрання. Врешті зупинилася на стриманій сукні глибокого синього кольору. Вона хотіла виглядати гідно, що б не приніс цей вечір.
Коли вони під’їхали до ресторану, Степан помітно нервував. Його руки ледь тремтіли на кермі. — Ти сьогодні неймовірна, — тихо сказав він, допомагаючи їй вийти з машини.
У залі ресторану було тихо, панувала приємна напівтемрява, пахло деревом та свіжими квітами. Їхній столик був у самому кутку, де було найбільше приватності.
— Любо, — почав Степан, коли вони сіли. — Ми разом уже багато років. Ми пройшли через різні часи — і скруту, і радощі. Ти завжди була моєю підтримкою.
Серце жінки стиснулося. «Ось воно, — подумала вона. — Зараз він скаже, що нам треба жити нарізно».
— Я знаю, що останнім часом був занадто заклопотаний, — вів далі чоловік. — Я приховував від тебе багато речей, і мені прикро, що це змусило тебе хвилюватися. Але я мав це зробити.
Він подивився на годинник, а потім раптом підвівся. У цей момент світло в залі згасло. Любов мимоволі вхопилася за скатертину. — Степане? Що відбувається?
Раптом десь збоку почулися звуки скрипки. Знайома мелодія — та сама, під яку вони танцювали свій перший вальс. Спалахнуло світло, але не основне, а яскраві вогні святкових гірлянд.
І тут із сусідньої зали почали виходити люди. Любов затамувала подих. Це не були випадкові відвідувачі. Ось Тетяна, її найкраща подруга дитинства, яка переїхала в іншу область десять років тому. Ось Максим, її одногрупник, з яким вони не бачилися цілу вічність. А ось… Любов не повірила власним очам. У центрі стояв сивий чоловік у вишиванці, спираючись на палицю.
— Пане Василю? — прошепотіла вона, і сльози самі покотилися по щоках.
— З ювілеєм, дорога моя ученице! — усміхнувся вчитель. — Твій Степан виявився дуже наполегливим. Він знайшов мене навіть там, де я ховався від старечих хвороб.
Виявилося, що наступного тижня у Любові був день народження, але Степан вирішив влаштувати свято раніше, щоб це був справжній сюрприз.
До неї підійшла Олена, тримаючи в руках великий кошик квітів. — Вибачте мені за таємничість, Любо. Степан так боявся, що ви про все дізнаєтеся. Ми з ним складали списки, шукали контакти ваших рідних та друзів по всій країні. Він хотів зібрати тут усіх, хто вам дорогий.
Степан підійшов до дружини і ніжно обійняв її за плечі. — Ти колись казала, що найбільше шкодуєш про те, що життя розкидало твоїх людей, і ти не маєш змоги побачити всіх разом. Я просто хотів повернути тобі твою мрію. Олена дуже допомогла з організацією, вона справжній майстер у пошуку інформації.
— А пан Василь? — Любов витирала сльози щастя. — Ви ж казали про якийсь «випадок»?
— О, це ми про те, як Степан намагався переконати пана Василя, що поїздка буде безпечною для його здоров’я, — засміялася Олена. — Старий професор дуже впертий, але перед щирістю вашого чоловіка не встояв.
Вечір був сповнений тепла. Не було гучних промов чи пафосу — лише щирі розмови про пережите, спогади про спільне минуле та плани на майбутнє. Люди, яких вона вважала втраченими для свого повсякдення, сиділи поруч, сміялися і згадували кумедні історії з юності.
Степан підійшов до неї пізніше, коли гості вже розійшлися по залу, спілкуючись між собою. — Ти мені вибачиш мою скритність? — тихо запитав він.
— Це ти мені вибач, — відповіла Любов, притуляючись до його плеча. — Я дозволила підозрам затьмарити те, що я знала про тебе завжди. Ти найкраща людина в моєму житті.
— Знаєш, — додав він з усмішкою, — я зрозумів одну річ. Наступного разу, якщо захочу зробити сюрприз, я хоча б залишу тобі якусь крихітну підказку, щоб ти не думала, ніби я став шпигуном.
Вони стояли серед друзів, у самому серці свого життя, і Любов відчувала, що цей вечір став для неї чимось набагато більшим, ніж просто святкуванням. Це було нагадування про те, що справжнє кохання — це не відсутність таємниць, а безмежна довіра, яка дозволяє цим таємницям перетворюватися на дива.
А за вікном ресторану вечірнє місто жило своїм життям, але для них обох у цей момент існував лише цей світлий зал, повний людей, які пам’ятають, люблять і цінують кожен прожитий разом день. Любов зрозуміла: іноді те, що ми вважаємо тріщиною у стосунках, насправді є лише підготовкою до того, щоб наповнити їх новим, ще глибшим змістом.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
