Я зараз зовсім розчарована. Ось так і рости своїх дітей! А старість будеш доживати на самоті! Ех. Треба, мабуть, сподіватися тільки на себе в цьому житті, по-іншому ніяк, ні на кого не варто надіятися, адже лише гірше потім буде від розчарувань.
А було все зовсім незрозуміло для нас. Минулого місяця потрапила я в стаціонар. На щастя, нічого серйозного в результаті не виявилося у мене. Але полежати довелося, десь три тижні майже.
За цей час мої рідні доньки, яким я готова була віддати усе і віддавала. На наступний день після того, як мене поклали в палату, старша дочка привезла речі, які я просила – халат там, тапочки, зарядка для телефону. Правда, залишила мені трохи грошей. І все! Рукою мені махнула і пішла собі. Ось так ось мати потрібна.
Ні, ну дзвонили вони мені, звичайно, і старша, і молодша, але хіба це все, що треба? До сусідок по палаті приїжджали їх діти, малі онуки. Сиділи, розважали, їжу свіжу домашню привозили, намагалися підтримати рідну людину! Так було неприємно мені на все це дивитися.
Всі дивляться з жалістю на мене, як на сироту якусь. Пригощають – мовляв, візьміть, ви ж голодна зовсім. До вас ніхто не їздить! Ну що там – рідкий супчик, це ж хіба їжа! З нього ситий не будеш!
Ось так. Дочок ростила, виходить, думала, буде кому в старості хоч склянку води подати, адже це дівчата. Нікому, виходить! А я старалася все життя для них, щоб у них все було, щоб не гірше інших жили, дуже для них сама старалася, а я в цей час відмовляла собі в усьому. Ростила, вчила, всю душу вкладала. Як будь-яка мати, напевно! І тепер ось так. Це добре, що поки нічого серйозного. Дай Бог, щоб і далі так. Тому що сподіватися особливо нема на кого, виходить. Якщо ляжеш – все! Нікому не потрібна ти зовсім, надії мало на когось.
А вона вважають зовсім по-іншому, мовляв мама в своєму репертуарі, любить жаліти сама себе дуже і скаржитися на всіх! Про цю палату всім вуха прожужжала! Виставляє нас нехорошими доньками якимись, тих, хто кинув недужу матір у важкий момент! Були один раз в перший день, халат і тапочки привезла.
Вони виправдовуються, мовляв в однієї доньки, по-перше, у двоє дітей – восьмимісячна і дворічна дитина. До стаціонару з ними їхати немислимо, та й не можна. З дітьми б до матері і не пустили навіть, бо діти ще дуже маленькі. Залишити їх не з ким і це однозначно. Свекруха з двома не впорається. Тому поїхала інша донька. Відпросилася з роботи на пів дня і бігом поїхала туди. Відвезла речі, які я просила у неї. Розвідала обстановку, з фахівцями поговорила, взяла його телефон. Ну ж не безкоштовно, вони свій особистий телефон не роздають, так що.
Так, донька залишила мені ноутбук з фільмами – спеціально для мене накачала старих, журнали купила – мама не любить читати з екрану. Грошей мені трохи дала. Там в закладі буфет непоганий разом з їдальнею є, завжди гаряча їжа є, випічка, чай-кава. Магазинчик теж є на першому поверсі. Ціни, звичайно, високі, але є все. Донька сказала, щоб гроші не економила, все, що потрібно, купувала.
Але я не з тих, звичайно, хто по “високим” цінам буде купувати собі булочки в буфеті.
Доньки мені сказали, що це пережиток минулого, – відвідувати родичів в стаціонарі мало не щодня, нести туди пакетами їжу, яку одна людина просто не може сама з’їсти, коли там нічого серйозного немає! Тим більше, якщо людина не лежача, в задовільному стані і сама все може робити. Це колись давно було актуально, коли не було ні телефонів толком, ні розваг, крім книг, ні купити їжі було не можна. А в наші дні навіщо ці поїздки через все місто з судками з супом? Двадцять перше століття на дворі! Їжу зараз можна купити скрізь, аби лише гроші були. І щоб поговорити, не обов’язково пристроювати дітей і відпрошуватися з роботи.
Одна донька мені сказала, я ось якби сама в стаціонарі лежала, так просто строго-настрого просила б усіх до мене не приїжджати, я б сама справилася там, якби нічого серйозного не було. Лежала б собі в тиші, спала б, кіно дивилася. І в голову не прийшло ображатися б ні на кого. Ще й скаржитися всім підряд на найрідніших людей. Ех, мама, мама.
Але люди всі мене шкодували, не розуміють тих доньок. Вважають, що в мене нехороші діти. Адже родичі їх провідували, приділяли їм увагу. А мені – ні. Хіба я маю хороших доньок?
Фото ілюстративне.
