fbpx
Життєві історії
У Варвари перестав працювати мобільний телефон. Він у неї вже був зовсім старенький, але поки працював – то й добре, а зараз він навіть не включався. Літня жінка подумала, що піде в магазин за продуктами, а там як когось зустріне, то попросить відвезти в місто в майстерню

Варвара ще звечора запланувала піти в магазин, бо вже зовсім ніяких продуктів не лишилося. У них в селі єдиний невеликий павільйончик, в ньому навіть не все продається, так, основне – хліб, борошно, крупи, але от за чимось серйознішим люди вже в райцентр автобусом їдуть.

Та в свої 78 Варварі важко вже було до магазину дійти, не те що в місто їхати. От вона і задовільнялася тим, що було, добре хоч ще ще якийсь город був та невеличке господарство, можна якось триматися.

Але у Варвари перестав працювати мобільний телефон. Він у неї вже був зовсім старенький, але поки працював – то й добре. А зараз він навіть не включався. Літня жінка подумала, що піде в магазин за продуктами, а там як когось зустріне, то попросить відвезти в місто в майстерню.

З такими планами на завтра Варвара накрила стіл і сіла вечеряти. Згадала, як колись за цим столом збиралася вся родина – її батьки, чоловік, син. Як же добре було, коли вони були всі разом, а зараз вона одна-однісінька на білому світі. Батьків вже немає 30 років, чоловік пішов у засвіти ще 10 років тому.

Залишилася одна невістка. Але до Варвари вона приїжджати не любить, жінка запрошувала її до себе на Різдвяні свята, але та відповіла, що у неї є своя мама і святкуватиме вона з нею.

І так щороку. Відколи єдиний син Варвари, Андрій, подався в Америку, ні невістка, ні внуки, навіть не телефонують старенькій, щоб справитися про її здоров’я чи запитати, може тій щось треба. А Андрій телефонує, хоча і дуже рідко. Саме ці рідкісні дзвінки і тримають Варвару на білому світі.

Зранку Варвара прокинулася і зібралася в магазин, скупивши все необхідне, подалася додому. Несучи в руках дві важкі сумки, вона раптом побачила Олену, запитала чи та не планує в місто їхати, щоб її телефон в майстерню відвезти.

Олена глянула на телефон бабусі, взяла його і сказала, що спробує щось зробити, хоча добре знала, що на нього жодний майстер не гляне, скаже новий купувати.

А ввечері того ж дня Олена прийшла до Варвари і в руках у неї був новий телефон.

– От, тітко, візьміть. Він ще працює, просто я нещодавно собі новий купила, а цей і так планувала комусь віддати.

Варвара була дуже розчулена.

– Невже ти пробачила мене, Олено, – запитала винувато вона. – Я ж тобі життя зіпсувала, он тобі 40 років, а ти в дівках так і залишилася. Якби ж я тоді не заборонила Андрію з тобою одружуватися… Але ти зрозумій мене, ти була бідною сиротою, а я хотіла для свого сина кращої долі.

Олена мовчала, а Варвара продовжувала свою сповідь-каяття:

– Якби ж ти знала, дитинко, скільки разів я вже про це пошкодувала. Андрій одружився з Галиною, але життя у них не склалося, він як поїхав в свою Америку, так звідти і не приїжджає. А невістка мене не любить – і сама ніколи не приїжджає, і дітей до мене не пускає.

– Тітко Варваро, не треба згадувати минуле. Беріть телефон і користуйтеся ним на здоров’я. А буде телефонувати Андрій – привіт йому від мене передайте. Видно, не доля нам була бути разом.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page