«Мій чоловік вирішив, що квартира моєї мами — це найкращий стартовий майданчик для його дорослої доньки від першого шлюбу, і знаєте, що найцікавіше? Він щиро вважав мене егоїсткою, бо я не захотіла виставити рідну матір на вулицю».

Олена сиділа на кухні, розклавши на столі величезний пазл. Три тисячі деталей, нескінченні відтінки синього та сірого — штормове море, яке ніяк не хотіло збиратися в єдину картину. Це заняття було її медитацією, способом вимкнути думки, які останнім часом роїлися в голові, наче роздратовані бджоли.

На плиті ледь чутно зітхав чайник. У повітрі стояв густий, затишний аромат чебрецю та м’яти — мама передала сумку з травами минулого тижня. Старий годинник із зозулею, що дістався ще від бабусі, цокав так розважливо, ніби кожним ударом підкреслював: час іде, Олено, а ти все ще чекаєш на якесь диво.

Двері в коридорі відчинилися з таким гуркотом, що Олена мимоволі здригнулася. Навіть не дивлячись на поріг, вона знала: прийшов Андрій. Він не вмів заходити тихо. Кожен його крок відгукувався луною, кожна кинута сумка звучала як виклик.

Він з’явився на кухні — розхристаний, злий, з червоними від утоми чи роздратування очима. Андрій завжди приносив із собою хмару напруги. На роботі знову щось не заладилося, або в дорозі хтось не так підрізав — приводів для невдоволення у нього завжди вистачало.

— Знову ці твої картинки? — замість вітання кинув він, презирливо кивнувши на стіл. — Ти б краще чимось корисним зайнялася. Весь стіл зайняла, навіть тарілку поставити ніде.

Олена спокійно відклала синю деталь, що зображувала фрагмент хвилі, і підвела очі.

— Корисним — це яким, Андрію? — її голос звучав рівно, хоча всередині вже починало закипати.

— Ну, хоча б про родину подумала б, — він сів навпроти, важко спираючись ліктями на стіл, від чого кілька зібраних фрагментів пазла розлетілися в боки. — Оксані треба допомогти. Дівчина зовсім зашивається.

Ім’я Оксани, його доньки від першого шлюбу, прозвучало як сигнал до початку чергового раунду. Оксані було двадцять два. Вона закінчувала університет і вважала, що весь світ заборгував їй за факт її існування. Особливо — батько та його «нова» дружина, яка, на думку дівчини, жила надто розкішно.

— А що трапилося з Оксаною? — обережно запитала Олена. — Вона ж наче з мамою живе, все було нормально.

— Та яке там нормальне! — вигукнув Андрій, сплеснувши руками. — Там не життя, а суцільні сварки. Колишня її поїдом їсть, прибирати змушує, за кожну копійку звіту вимагає. Дитині вчитися треба, диплом писати, а вона в пеклі живе. Їй спокій потрібен, розумієш? Свій куток.

Олена відчула, як по спині пробіг неприємний холодок. Вона вже знала цей тон. Коли Андрій починав говорити про «справедливість» і «сімейну підтримку», зазвичай це означало, що він придумав план, який вигідний йому, але реалізовувати його мають інші.

— І де ж вона знайде цей спокій? — запитала Олена, хоча відповідь уже висіла в повітрі.

— Ти ж знаєш, що у твоєї мами квартира стоїть фактично порожня, — сказав він так легко, ніби просив передати сіль. — Ну, та, що ближче до центру. Мама ж твоя зараз постійно за містом, у тому будиночку, що ви відремонтували. Їй та квартира навіщо? Тільки пил збирає.

Олена повільно поклала руки на стіл. Їй здалося, що вона недочула. Квартира, про яку йшла мова, була гордістю її матері. Жінка все життя працювала на двох роботах, відмовляла собі в усьому, щоб на старість мати власний куточок і пасивний дохід від оренди, який додавав хоч трохи впевненості до її скромної пенсії.

— Андрію, ти зараз серйозно? — Олена дивилася йому прямо в очі. — Ти пропонуєш, щоб моя мама пустила твою Оксану жити у свою квартиру? Безкоштовно?

— Ну чому одразу «безкоштовно»? — він відвів погляд. — Оксана буде за комунальні платити… ну, по можливості. Ми ж родина, Олено! Ти тільки про гроші й думаєш. А там дитина страждає. Хіба тобі важко з мамою поговорити? Вона ж у тебе жінка добра, завжди всім допомагає.

— Вона допомагає тим, хто цього потребує, а не тим, хто хоче виїхати на чужому горбу, — відрізала Олена. — Ця квартира — мамина страховка. Вона здає її, щоб мати змогу купувати ліки, щоб поїхати в санаторій, щоб просто не рахувати копійки в магазині.

— Та скільки там тих грошей з тієї оренди! — махнув рукою Андрій. — Якось переб’ється. Ми ж теж їй допомагаємо… іноді. А тут питання майбутнього Оксани. Їй треба десь жити, щоб хлопця привести, щоб життя влаштовувати. Ти хочеш, щоб вона по орендованих кутках тинялася з чужими людьми?

— А чому б і ні? — Олена вже не стримувалася. — Багато хто так починає. Я сама в її віці працювала офіціанткою вечорами, щоб оплатити кімнату в гуртожитку. Чому Оксана має отримувати все готове, ще й за рахунок моєї мами?

Андрій скривився, ніби з’їв лимон.

— От знову ти за своє. «Я сама», «моя мама». А де ми? Де наша сім’я? Я думав, ми одне ціле. А виходить, у тебе все поділено: моє — це моє, а твоє — це теж моє. Ти просто не хочеш мені допомагати. Тобі наплювати, що я ночами не сплю, переживаю за доньку.

— Ти переживаєш за доньку — це прекрасно, — кивнула Олена. — Тоді зніми їй квартиру. Або нехай вона йде працювати. Але розпоряджатися майном моєї матері ти не маєш жодного права. Це навіть не обговорюється.

— Ах ось як! — він різко встав, стілець із гуркотом відлетів назад. — Значить, для тебе якась нерухомість дорожча за наші стосунки? Ти готова дивитися, як моя дитина мучиться, аби твій пазл спокою не порушився?

— Ти перекручуєш слова, — втомлено відповіла Олена. — Я просто не дозволю тобі сісти мамі на шию. Крапка.

Андрій нічого не відповів. Він лише люто подивився на неї, розвернувся і пішов з кухні. За хвилину вхідні двері знову здригнулися від удару. Він пішов «провітритися», залишивши Олену наодинці з її розсипаним морем.

Наступного ранку сонце світило так яскраво, ніби намагалося загладити вчорашню сварку, але на душі в Олени було хмарно. Вона сподівалася, що за ніч Андрій одумається, зрозуміє абсурдність своїх вимог. Але він вийшов до сніданку з виглядом переможця, який уже все вирішив.

— Знаєш, я вчора подумав, — почав він, наливаючи собі каву. — Ти просто боїшся відповідальності. Боїшся сказати мамі правду. Тому я вирішив полегшити тобі завдання.

Олена завмерла з ножем у руці.

— Що ти маєш на увазі?

— Я вчора зателефонував твоїй мамі, — спокійно сказав він, сьорбаючи каву. — Ми дуже добре поговорили. Я пояснив їй ситуацію. Сказав, що Оксані зараз дуже важко, що це буквально питання її стабільності.

Олена відчула, як у вухах почало шуміти.

— Ти… ти зробив що? Без мого відома? Ти втягнув мою маму у свої фантазії?

— Чому одразу «втягнув»? — він здивовано підняв брови. — Вона цілком адекватно відреагувала. Сказала, що подумає. Розумієш? Подумає! Бо вона людина з великим серцем, на відміну від деяких.

Олена відчула, як гнів, справжній і неконтрольований, піднімається з глибини серця. Це було не просто нахабство. Це була зрада. Він пішов за її спиною до літньої жінки, знаючи, що мама Олени — людина старої закалки, яка не вміє відмовляти й завжди намагається бути «хорошою» для всіх.

— Як ти міг… — прошепотіла вона. — Ти знаєш, що вона тепер буде переживати? Вона буде картати себе, якщо відмовить, і буде страждати, якщо погодиться. Ти просто маніпулюєш нею!

— Я просто дбаю про свою дитину! — крикнув Андрій. — Ти не мати, ти не розумієш, що це таке — коли серце болить за доньку!

— Тоді піклуйся про неї САМ! — Олена теж перейшла на крик. — Не за рахунок моєї мами! Не за рахунок її спокою! Ти хочеш бути добрим татом? Будь ним! Знайди підробіток, віддай свої заощадження, але не чіпай те, що тобі не належить!

— Та що ти вчепилася в ту квартиру! — він підлетів до неї, його обличчя було зовсім близько. — Вона їй не потрібна! Вона там не живе! Це просто квадратні метри, які можуть змінити життя людини. А ти поводишся як скнара. Соромно має бути.

— Мені соромно? — Олена засміялася диким, нехтуючим сміхом. — Мені соромно за те, що я вибрала чоловіка, який готовий обібрати мою маму заради своєї дорослої доньки-ледарки?

Це була межа. Андрій замахнувся, ніби хотів щось відкинути зі столу, але в останню мить зупинився. Його очі звузилися.

— Ти ніколи не була частиною моєї сім’ї, — процідив він. — Ти завжди була сама по собі. Твоя мама, твої пазли, твій маленький ідеальний світ. А Оксана — це моя кров. І якщо ти стаєш між нами, то нам немає про що говорити.

Він розвернувся і пішов до спальні. Олена почула, як відкриваються дверцята шафи, як на ліжко падають речі. Серце калатало десь у горлі. Вона чекала, що зараз злякається, що побіжить просити вибачення, що почне шукати компроміс. Але замість страху прийшло дивне відчуття порожнечі, яке швидко заповнювалося полегшенням.

Вона пішла слідом за ним і зупинилася на порозі спальні. Андрій хаотично кидав у сумку футболки, шкарпетки, якісь папери.

— Куди ти збираєшся? — запитала вона тихим, але твердим голосом.

— До Оксани, — кинув він, не повертаючись. — Буду там, де мене цінують. Де розуміють, що таке сімейна підтримка. А ти сиди тут зі своїми стінами. Можеш навіть маму сюди перевезти, щоб вам зручніше було над добром труситися.

— Добре, — сказала Олена.

Андрій зупинився. Він явно не очікував такої відповіді. Він чекав сліз, заперечень, обіцянок «подумати ще раз».

— Що «добре»? — він нарешті повернувся до неї.

— Добре, йди. Тільки не забудь забрати все. І ключі залиш на тумбочці.

Андрій дивився на неї кілька секунд, ніби бачив вперше. Його план не спрацював. Він думав, що налякає її своїм відходом, що вона зламається під тиском провини. Але перед ним стояла жінка, яка раптом зрозуміла, що її «фортеця» весь цей час була збудована з піску.

— Пошкодуєш, — пробурмотів він, застібаючи сумку. — Коли зрозумієш, що залишилася зовсім одна в цій пустці. Кому ти потрібна зі своїм характером?

— Собі, Андрію. Я потрібна собі. І своїй мамі, яку я не дам образити.

Коли двері за ним зачинилися — цього разу без гуркоту, якось тихо і остаточно — Олена повернулася на кухню. Вона вимкнула газ під чайником, який уже почав випльовувати гарячі краплі на плиту.

Телефон на столі завібрував. На екрані світилося «Мамуля». Олена глибоко вдихнула і натиснула «прийняти».

— Алло, доню? — голос мами був трохи тремтливим. — Тут Андрій телефонував… Говорив такі речі дивні. Що Оксані погано, що їй треба десь жити. Я аж розгубилася. Я ж не проти допомогти, але як же… я ж розраховувала на ті кошти з оренди, мені наступного місяця треба на обстеження…

— Мамо, — перебила її Олена, і її голос був найтеплішим за весь день. — Забудь про це. Андрій просто помилився адресою. Ніхто нікуди не переїжджає. Все добре. Живи спокійно, дихай повітрям на дачі, а завтра я приїду до тебе, привезу твого улюбленого печива.

— Точно все добре? — перепитала мама. — Ви не посварилися через це?

— Ми просто розставили крапки над «і», мамо. Спи спокійно.

Олена поклала слухавку і сіла за стіл. Вона взяла той самий шматочок пазла, який Андрій випадково зсунув ліктем. Він ідеально ліг на своє місце.

Попереду було ще багато роботи — зібрати решту картини, подати на розлучення, навчитися жити без постійного очікування чергового «фе» з боку близької людини. Але вперше за довгий час вона відчувала, що шторм на її столі — це лише картинка. А в її реальному житті нарешті наставав штиль.

Вона підійшла до вікна. Над містом сідав вечір, запалюючи вогні у вікнах сусідніх будинків. Десь там люди сварилися, мирилися, ділили майно чи планували майбутнє. А Олена просто насолоджувалася тишею, яка більше не здавалася їй самотньою. Вона була цілісною. Як той маяк на її картинці, що впевнено стояв на скелі, попри будь-які хвилі.

Чи шкодувала вона? Можливо, зовсім трохи — про витрачений час. Але життя навчило її головному: справжня родина не та, де в тебе намагаються щось забрати, а та, де твій спокій бережуть так само сильно, як свій власний.

Вона вимкнула світло на кухні, залишивши лише маленьку лампу над столом. Пазл чекав. І Олена знала, що цього разу вона обов’язково збере його до останньої деталі.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.