— Та що ж це таке, Надю? Знову ти десь у хмарах літаєш! Скільки ж можна, доню? — Голос Марії Іванівни пролунав м’яко, але з ноткою докору, змушуючи дівчину здригнутися.

— Вибач, мамо. Я просто задумалася, — Надія ніяково посміхнулася і знову взялася за тісто. Сьогодні вони ліпили вареники з вишнею — улюблену страву, яка завжди збирала їх за невеликим кухонним столом у старенькій, але затишній київській квартирі.

Дівчина здивувалася, побачивши, як багато маминих рук уже встигли наліпити рівненьких «гребінців». І справді, вона знову занурилася у свої думки. З цим треба було щось робити, але серцю не накажеш.

Причиною її мрій був Олександр Морозов — директор великої IT-компанії, де Надя працювала. Він був втіленням сучасної елегантності: високий, зі спокійним поглядом сірих очей, які, здавалося, бачили людину наскрізь. Його темно-русяве волосся завжди було ідеально підстрижене, а костюми сиділи так, ніби він щойно зійшов з обкладинки журналу «Forbes Україна». Проте Надію привабила не лише зовнішність. У світі великого бізнесу, де часто панує холодний розрахунок, Олександр зберіг дивовижну рису — він вмів слухати. Він не просто керував, він будував команду, де кожен відчував себе людиною. Принаймні так здавалося Надії з її скромної позиції.

Вона часто згадувала їхнє перше знайомство. Того дня над Києвом розверзлося небо. Злива була такою раптовою, що парасольки не було ні в кого. Надя бігла від станції метро «Почайна», намагаючись врятувати свою останню чисту блузку. Вона була промокла до ниточки, туфлі хлюпали, а настрій був на нулі — попереду чекала важлива співбесіда. І раптом дощ над головою припинився, хоча навколо продовжували падати важкі краплі.

Піднявши очі, Надя зустрілася поглядом із незнайомцем, який тримав над нею величезну чорну парасольку.

— Ви ж так зовсім змокнете, — промовив він з легкою усмішкою. — Треба було перечекати на зупинці.

— Я не можу, — прошепотіла Надя, тремтячи від холоду. — У мене співбесіда в бізнес-центрі. Я не маю права запізнитися.

— Сумніваюся, що в такому вигляді ви зможете когось вразити, окрім лікаря-терапевта, — Олександр (а це був він) хитав головою. — Тримайте парасольку.

Надя взялася за ручку холодними пальцями, а чоловік, не вагаючись, зняв свій дорогий піджак і накинув їй на плечі.

— Повернете, коли прийдете на роботу. Ви ж у цей центр влаштовуєтеся? — сказав він, коли вони нарешті дісталися скляних дверей офісної будівлі.

Співбесіду Надя тоді не пройшла. Кадровичка, побачивши дівчину в чоловічому піджаку, з розпатланим волоссям, лише зневажливо підняла брову. Жодні пояснення про зливу не допомогли — «імідж компанії понад усе». Оскільки робота була потрібна терміново, Надя, ковтнувши образу, погодилася на єдину вакансію, що була вільна в сусідній клінінговій фірмі. Так вона стала прибиральницею в тому самому бізнес-центрі. Лише згодом вона дізналася, що той чоловік з парасолькою — Олександр Морозов, власник компанії на десятому поверсі.

Надя щодня приносила піджак із собою в пакеті, сподіваючись випадково зустріти його в холі. Але він завжди був оточений помічниками або розмовляв по телефону. Врешті вона просто залишила випраний та ідеально випрасуваний піджак на ресепшені його компанії, попросивши передати директору. Вона розуміла: дівчина в синій уніформі з відром та ганчіркою — це зовсім не та партія, на яку чекає такий чоловік. Але серце відмовлялося приймати логіку. Вона залишалася працювати там лише заради тих рідкісних моментів, коли бачила його здалеку.

— Надя, прибиральниці не стають дружинами мільйонерів! — Марія Іванівна перервала її спогади, викладаючи чергову партію вареників. — Схаменися, доню. Скільки можна мріяти про нездійсненне? Подивися навколо. Ось Данило, син нашої сусідки Олени… Який хлопець став! З армії повернувся, серйозний, господарський. СТО відкрив невелику, працює з ранку до вечора. І про тебе постійно питає. Пам’ятаєш, як ви малими в пісочниці гралися? Сходи з ним на прогулянку, відкрийся світу.

— Мамо, я ні від кого не ховаюся, — зітхнула Надя. — Просто мені зараз не до побачень. Я хочу закінчити курси графічного дизайну, знайти нормальну роботу за спеціальністю…

— Курси — це добре, — мама не відступала. — Але життя минає. Ти ж через того свого директора на місці топчешся. Думаєш, я не бачу? Ти як Попелюшка, тільки без феї-хрещеної. У житті треба обирати те, що справжнє, що поруч. Данило — він свій, надійний. А той твій… він з іншого світу, Надю. Там інші правила.

Надія мовчала. Їй було боляче це чути, хоча вона знала, що мати бажає їй лише добра. Вона згадала Данила Щербака. У школі він був справжнім розбишакою: міг і вікно м’ячем вибити, і з уроків втекти. Але він завжди захищав її від старшокласників. Потім вони якось віддалилися. Данило пішов своїм шляхом, вона — своїм. Тепер він став зовсім іншим: плечистий, з мозолями на руках і спокійним поглядом людини, яка знає ціну праці.

Наступний робочий день в офісі був важким. Осінній дощ знову перетворив коридори на смугу перешкод із брудних слідів. Надя, втомлена після зміни, вже збиралася йти, коли адміністраторка офісу Олександра гукнула її:

— Надю, зайди, будь ласка, в кабінет директора. Там якась прикрість з кавою, треба негайно прибрати перед зустріччю.

Надя зазвичай не заходила до його кабінету, коли він був там. Це було її маленьке правило — не хотіти більшого, ніж просто бачити його здалеку. Але зараз вибору не було. Вона поправила волосся, підтягнула фартух і з тремтячими руками увійшла.

Кабінет був просторим, з видом на Дніпро. Олександр стояв біля вікна, спиною до неї. Надя швидко опустилася на коліна, збираючи осколки розбитої чашки та витираючи розлиту каву. Коли вона вже закінчувала, він обернувся.

— Дякую, що повернули піджак, Надіє, — промовив він своїм приємним баритоном. — І дякую за допомогу зараз.

Вона завмерла. Він пам’ятав її ім’я! Серце забилося так сильно, що, здавалося, його чути на весь кабінет.

— Ви… ви знаєте, як мене звати? — прошепотіла вона, піднімаючись.

— Я знаю всіх, хто допомагає моїй компанії працювати злагоджено, — він усміхнувся, і в кутиках його очей з’явилися добрі зморшки. — Ви дуже сумлінна. Але мені здається, що ваші таланти заслуговують на щось більше, ніж прибирання офісу.

За тиждень сталося те, чого Надя навіть у найсміливіших мріях не могла уявити. Олександр запросив її на вечерю. Не в пафосний ресторан, де вона почувалася б незручно, а в маленьке затишне кафе на Подолі.

— Мені сьогодні дуже не хочеться бути на самоті, — сказав він, коли вони сіли за стіл. — А ви справляєте враження людини, з якою можна просто поговорити.

Вечір був дивовижним. Виявилося, що Олександр захоплюється українською історією, любить піші прогулянки по Лисій горі та знає безліч легенд про старий Київ. Надя, спочатку скута, поступово розслабилася. Вона розповідала про свої курси дизайну, про маму, про вареники з вишнею. Він слухав її так уважно, ніби вона була не прибиральницею, а принцесою.

Мама виявилася «неправа», думала Надя, повертаючись додому в його машині. Він не такий, як інші багатії. Він справжній.

Удома на неї чекав сюрприз. На кухні сиділи Марія Іванівна, сусідка Олена та Данило.

— О, Надюшо! А ми тут чаюємо, — мама сяяла. — Данило ось прийшов, допоміг нам кран полагодити.

— Привіт, Надю, — Данило підвівся. Він виглядав ніяково в цій тісній кухні. — Давно не бачилися. Ти добре виглядаєш.

— Дякую, Данило. І дякую за допомогу з краном, — Надя намагалася бути ввічливою, але її думки все ще були там, на Подолі. — Я дуже втомилася, мабуть, піду відпочивати. Вибачте.

Вона помічила, як згасла іскра в очах Данила, і їй стало трохи соромно. Він був хорошою людиною, але… він не був Олександром.

Зустрічі з Морозовим стали регулярними. Він почав красиво залицятися: дарував книги, які вона хотіла прочитати, привозив екзотичні фрукти для мами. Невдовзі він запропонував їй переїхати до нього.

— І досить вже з цим прибиранням, — сказав він якось увечері. — Я звільнив місце секретаря для тебе. Будеш ближче до мене, навчишся справ справжніх. Моя колишня секретарка все одно постійно помилялася.

Надя відчула легкий укол тривоги. «Звільнив місце? Хіба це правильно?» — подумала вона, але любов засліплювала. Вона погодилася.

Переїзд до його розкішної квартири в елітному житловому комплексі на Печерську здався їй початком справжнього щасливого життя. Вона боялася зізнатися матері, тому сказала, що їде у відрядження від нової фірми. Брехати було важко, але правда здавалася ще складнішою для сприйняття.

Однак казка почала тріщати по швах швидше, ніж Надя очікувала. В офісі колеги почали шепотітися за її спиною. Вона відчувала на собі зневажливі погляди. А сам Олександр… він почав змінюватися. Його уважність кудись зникла, він ставав дедалі вимогливішим і холоднішим.

Вирішальний момент настав через два тижні. Надя була в кабінеті, коли Олександр зайшов, виглядаючи дуже стурбованим.

— Надю, нам треба серйозно поговорити. Ситуація змінилася. На вихідні моя наречена повертається з Лондона. Вона була там на стажуванні.

Світ навколо Надії зупинився.

— Наречена? — перепитала вона, відчуваючи, як холоне все всередині. — Ти нічого не казав про наречену.

— Ой, Надю, не роби з цього трагедії, — він відмахнувся, сідаючи в крісло. — Це діловий шлюб. Наші батьки домовилися про це ще три роки тому. Це вигідно для бізнесу. Але це не заважає нашим стосункам. Я просто зніму тобі квартиру неподалік, там ми зможемо зустрічатися. Тобі не доведеться більше працювати, я про все подбаю. Тільки… ніяких дзвінків після шостої вечора і, звісно, ніяких дітей. Я не хочу ускладнень.

Надя дивилася на нього і не впізнавала. Де подівся той чоловік, який вкривав її піджаком у дощ? Перед нею сидів цинічний бізнесмен, для якого вона була лише черговим успішним «проектом» або дорогою іграшкою.

— Ти… ти серйозно пропонуєш мені стати твоєю таємною коханкою? — її голос тремтів, але не від сліз, а від люті, що закипала.

— А на що ти розраховувала, Надю? — він підняв очі, і в них не було ні краплі тієї ніжності, в яку вона закохалася. — Що я одружуся з прибиральницею? Давай будемо дорослими людьми. У нас різні світи. Я дав тобі шанс побачити гарне життя, я допоміг тобі змінити статус. Хіба цього мало? Повір, квартира в центрі та повне забезпечення — це те, про що більшість дівчат твого кола тільки мріють.

У цей момент Надя зрозуміла, що мама була права. Рожеві окуляри розбилися, і осколки боляче впилися в душу.

— Знаєш, Олександре… Ти справді дав мені урок. Але не той, про який думаєш. Я не продаюся. Ні за квартири, ні за «статус».

Вона вибігла з кабінету, не чуючи його вигуків услід. Того ж вечора вона написала заяву про звільнення і повернулася до мами. Вона плакала всю ніч, але це були сльози очищення. Вона нарешті побачила монстра, що ховався за ідеальною маскою.

Минуло кілька тижнів. Надя намагалася жити далі, хоча серце все ще боліло. Якось Данило заїхав до них знову. Побачивши бліду та сумну Надю, він нічого не запитав. Він просто сказав:

— Одягайся. Ми йдемо гуляти на Труханів острів. Тобі треба подихати повітрям.

Вони довго ходили вздовж берега. Данило розповідав смішні історії з дитинства, не вимагаючи нічого натомість. Його присутність була як теплий плед у холодний день — надійна і спокійна.

— Дякую, Данило, — сказала вона, коли вони вже поверталися додому. — Ти справжній друг.

— Я завжди буду поруч, Надю, — він зупинився і подивився їй у вічі. — Навіть якщо ти вибереш не мене. Я просто хочу, щоб ти була щаслива.

У цей момент біля під’їзду загальмувала знайома чорна машина. З неї вийшов Олександр. Він був нетверезий, краватка розв’язана, вигляд — зовсім не «з голочки».

— О, ось ти де! — він попрямував до них, хитаючись. — Надя, досить грати в гордість. Моя наречена знову полетіла, ми посварилися. Повертайся. Я куплю тобі ту квартиру, навіть на одну кімнату більше. Хочеш?

Він потягнувся, щоб схопити її за руку, але Данило спокійно, але твердо перегородив йому шлях.

— Чоловіче, вам краще піти, — сказав Данило. Голос його був низьким і загрозливим. — Дівчина не хоче з вами розмовляти.

— Ти хто такий? Механік? — Олександр презирливо пирхнув. — Відійди, це не твій рівень розмови. Надя — моя, я звик отримувати те, що хочу.

Данило не став більше розмовляти. Він просто взяв Олександра за комір і трохи припідняв.

— Ще раз побачу тебе біля її будинку — пошкодуєш, що взагалі на світ народився. У тебе є водій? Ось іди до нього, поки я не втратив терпіння.

Олександр, раптом усвідомивши, що перед ним не беззахисна дівчина, а розлючений чоловік, який значно сильніший за нього, щось пробурмотів про «невихованість» і поплентався до машини.

Надя дивилася йому вслід і відчувала лише огиду. Як вона могла колись думати, що він — її Руслан? Вона повернулася до Данила.

— Ти як? — стурбовано запитав він, торкнувшись її плеча. — Він тебе не злякав?

— Ні, — Надя посміхнулася, і вперше за довгий час ця посмішка була щирою. — Тепер мені зовсім не страшно. Дякую тобі, Данило.

Через кілька місяців Надя зустріла колишню колегу. Та розповіла, що Олександр таки одружився. Весілля було гучним, у всіх новинах. Але кажуть, що він став нестерпним: п’є, зривається на співробітниках, а дружина вже кілька разів подавала на розлучення через його зради.

Надя слухала це, сидячи в маленькій майстерні Данила. Вона тепер працювала фріланс-дизайнером, і справи йшли вгору. Данило приніс їй каву в термосі.

— Знаєш, — сказала вона, дивлячись на нього. — Казки про принців часто виявляються фальшивкою. А справжні герої — вони ось такі, у фланелевих сорочках і з маслом на руках.

Данило посміхнувся і обійняв її. Надя зрозуміла, що її казка тільки починається. І цього разу вона була справжньою. Вона набрала номер Данила, хоча він був поруч, і відправила йому повідомлення: «Я тебе кохаю». Він прочитав, підняв очі й відповів поцілунком. Її герой був поруч, і йому не потрібні були парасольки, щоб захистити її від будь-якої життєвої зливи.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.