— Дімо, нам треба серйозно поговорити. Про майбутнє Кирила. Про справжнє майбутнє.
Дмитро підійшов до неї зі спини, коли вона гортала стрічку новин у телефоні, зручно вмостившись у кріслі. Його руки лягли їй на плечі — занадто м’яко, занадто обережно, як лапи кота, що збирається поцупити шматок м’яса зі столу. Валерія відчула цей фальшивий дотик і на мить заплющила очі. Вона знала цей тон. Це був тон «великого комбінатора», який знову збирався щось випросити.
— Я слухаю, — коротко кинула вона, не повертаючись. Голос був рівним, як лінія пульсу на моніторі людини, якій байдуже. Жодного тепла, лише холодна готовність вислухати чергову казку.
Він не поспішав. Сів поруч на підлокітник, намагаючись прийняти вигляд турботливого батька-героя. Його обличчя випромінювало суміш натхнення та якоїсь світлої журби. Він явно репетирував цю промову перед дзеркалом у ванній, поки вона збиралася на роботу.
— Ти ж знаєш, малий закінчує школу. Одинадцятий клас, НМТ попереду, доросле життя… Це такий момент, коли дитині треба дати поштовх. Показати світ, щоб він зрозумів, заради чого варто вчитися і працювати. Він у нас такий розумниця, йому тісно в цих чотирьох стінах. Йому потрібен масштаб.
Валерія мовчала. Вона дивилася на вимкнений телевізор, у чорному склі якого відбивалася їхня розкішна вітальня — квартира, яку вона купила сама, ще до зустрічі з ним. Її мовчання змушувало Дмитра нервувати, і він почав засипати тишу словами, як піском.
— Він буквально марить цим, Лере. Тур Європою на все літо. Уявляєш? Краків, Відень, Венеція, Париж… Він побачить Лувр, пройдеться вуличками, де творилася історія. Це не просто відпустка, це інвестиція! Він повернеться зовсім іншою людиною — дорослою, цілеспрямованою, з палаючими очима. Ми ж хочемо для нього найкращого? Ми ж сім’я?
Він зробив драматичну паузу, чекаючи на схвальний кивок. Але Валерія навіть не поворухнулася. Вона наче закам’яніла. Дмитро відчув, як його впевненість починає танути, тому поспішив до головного, поки не розгубив залишки куражу.
— Його мама, звісно, частину грошей назбирала. Я теж… ну, ти знаєш, зараз справи трохи на паузі, але я вишкребу все, що маю. Проте там сума… пристойна. Перельоти, хостели, харчування на три місяці — це тягне добряче. Я подумав… у тебе ж є заощадження. Ті, що на «спільне майбутнє». А це і є наше майбутнє, Лере. Найреальніше.
Він виклав карти. Він зіграв на її почутті обов’язку, на ідеї спільної родини, на її успішності. Він чекав, що вона, як завжди, трохи побурчить, але відкриє застосунок банку і перекаже потрібні кошти.
Валерія повільно повернула до нього голову. Її обличчя було наче висічене з мармуру — ідеальне, гарне і абсолютно холодне. Вона дивилася йому прямо в очі, і цей погляд був таким прозорим, що Дмитру стало не по собі.
— Це твій син, Дімо. Не наш. І я не збираюся оплачувати канікули в Європі чужій дитині. У нього є батько, у нього є мати. Крапка.
Слова впали, як важкі брили. Без крику, без істерики. Просто факт. Дмитро наче повітря ковтнув, якого не вистачило. Він готувався до суперечок, але не до такого прямого і жорсткого відсікання.
— Що? — він перепитав, хоча все прекрасно зрозумів. — Як ти можеш так говорити? «Чужа дитина»? Він же живе у нас половину часу! Він мій син!
— Саме так. Твій. Не мій.
— Ти просто… ти ніколи його не любила! — Дмитро підскочив, почавши міряти кімнату кроками. Його театральний спокій миттєво змінився на справжню, дику образу. — Я завжди це відчував! Він для тебе — як зайва деталь у механізмі! Додаток до мене, який заважає жити в комфорті! Яка ж ти холодна, Валеріє. У тебе взагалі серце є чи там лише банківський рахунок?
Вона спостерігала за його істерикою з тим самим спокоєм, який бісив його найбільше.
— Я прийняла його як сина свого чоловіка, — відрізала вона, і в голосі почувся свист сталі. — Але я не його спонсор і не його мати. Ви з його мамою несете за нього відповідальність, у тому числі фінансову. Не я. І якщо ти ще хоч раз спробуєш залізти в мою кишеню, щоб закрити забаганки своєї минулої родини, ми будемо обговорювати не подорож Кирила, а твій переїзд з моєї квартири.
Загроза була настільки реальною, що Дмитро миттєво замовк. Він відчув, як стіна, яку він намагався пробити, виявилася броньованою. Зрозумівши, що грубий тиск не працює, він моментально змінив тактику. Його обличчя стало страждальним, плечі опустилися, голос затремтів від уявної образи. Він вирішив бити по емоціях.
— Я не вірю, що це каже жінка, яку я кохаю, — прошепотів він, дивлячись у вікно на вечірні вогні. — Де поділася та Лера, яка вірила в нас? Ми ж були командою. Ми мріяли разом. Що з тобою зробили ці гроші, ці твої проекти? Вони випалили в тобі все людське?
Він підійшов до вікна, картинно спершись рукою об раму. Це було схоже на дешевий серіал, але він вірив у свою роль.
— Я дивлюся на тебе і не впізнаю. Ти стала жорсткою, розважливою. Все вимірюєш у цифрах. А де душа? Де тепло? Це ж не про гроші, ти не розумієш! Це про те, що моя дитина для тебе — просто стаття витрат. Обуза. Ти бачиш у ньому лише проблему, яку я притягнув із минулого.
Валерія мовчки дала йому виговоритися. Вона дозволяла йому занурюватися у власну брехню все глибше. Коли він нарешті замовк, чекаючи на її сльози чи виправдання, вона заговорила.
— Я пам’ятаю наш початок, Дімо. Дуже добре пам’ятаю. Я пам’ятаю, як працювала на двох роботах, поки ти «шукав себе» і писав черговий «геніальний» план, який нікому не був потрібен. Я пам’ятаю, як закривала твій кредит за машину, яку ти розбив через власну необачність. І я чудово пам’ятаю, як гасила твої борги по аліментах, коли ти нив, що це «тимчасові труднощі». Тож не треба про наше минуле. Воно в нас було дуже різним. Я працювала, а ти споживав.
Кожне слово було як точний хірургічний розріз. Вона не сперечалася, вона просто вивалювала факти, які він так старанно намагався забути. Дмитро відчув, як земля під ногами стає хибкою.
— Тобто ти мені тепер цим дорікаєш? — його голос став верескливим. — Ти все рахувала! Кожну копійку! Ти не допомагала, ти купувала мою покору! Щоб у потрібний момент тицьнути мене носом у моє приниження!
— Я не дорікаю. Я роблю висновки, — її погляд був прямим і жорстким. — Мої гроші не зробили мене безсердечною. Вони просто навчили мене бачити різницю між мрією і паразитуванням. Я вмію заробляти і нести відповідальність. А ти вмієш лише гарно говорити і чекати, що хтось інший оплатить твої фантазії.
Вона встала з крісла. Її рухи були впевненими, як у людини, що точно знає свою силу. Вона підійшла до величезної музичної системи — гордості Дмитра, на яку вона ж і дала гроші минулого року.
— Ти правий. Батько має бути готовий на все заради сина. Це шляхетно. У мене є ідея. Ця система коштує купу грошей. А твоя колекція годинників у сейфі — це ще кілька гарних поїздок до Європи. Цього вистачить Кирилу на все літо, ще й на морозиво залишиться. Ти ж готовий на це? Заради дитини. Продай їх.
Ця пропозиція була для Дмитра гіршою за ляпас. Вона піднесла йому дзеркало, в якому він побачив власне его. Продати свої іграшки заради сина? Цього не було в його планах. Його обличчя спотворилося від люті, змішаної з панікою.
— Ти… ти просто знущаєшся! — видихнув він, відступаючи. — Ти хочеш забрати в мене останнє! Мої речі, мій стиль життя… це частина мене! Ти хочеш, щоб я розчинився, став твоєю тінню, а потім викинеш мене на смітник! Ти цього хочеш?
Він дивився на неї з ненавистю, але в глибині очей ховався страх. Він програвав. Його маніпуляції розсипалися. І тоді він вирішив дістати останній козир. Найбрудніший. Той, який він тримав на випадок повної поразки.
— Ти сама цього захотіла, Леро. Не залишила мені вибору.
Він вихопив телефон і швидко набрав номер. Поки йшли гудки, він дивився на неї з мстивою усмішкою. Він бачив, як вона напружилася. Він знав, де її слабке місце — вона не любила публічних сцен і дитячих сліз.
— Кирюха, привіт! — голос Дмитра миттєво став лагідним і теплим. — Слухай, заскоч до нас на хвилинку. Та ні, все добре, просто є одна розмова, дуже важлива для тебе. Давай, чекаємо.
Він поклав телефон на стіл, як гранату з вирваною чекою. Він не сказав більше ні слова. Просто сів навпроти і почав чекати, насолоджуючись напругою. Він перетворив квартиру на театральну сцену, де зараз мала розігратися драма, яку він сам і зрежисував. Тепер їй доведеться відмовляти дитині в обличчя.
Кирило прибіг швидко. Високий, худорлявий хлопець із розумними очима, який щиро вірив батькові. Він увійшов у вітальню, посміхаючись, але відразу відчув важку атмосферу. Запитально глянув на Дмитра, потім на Валерію.
— Привіт… — невпевнено сказав він. — Тату, що сталося? Ви щось обговорювали?
Дмитро встав, обійняв сина за плечі і підвів ближче до крісла, де сиділа Валерія.
— Сідай, синку. Нічого поганого, навпаки! Ми тут з Валерією саме говорили про твою поїздку в Європу. Про твою велику мрію.
Кирило з надією подивився на мачуху. Його очі загорілися.
— Розумієш, — продовжував Дмитро, граючи свою роль на повну, — Валерія за тебе дуже рада. Але вона людина серйозна, вона хоче знати, що це для тебе не просто розвага, а справжній крок до дорослості. Що ти повернешся з новими цілями. Я їй пояснював, але краще ти сам скажи. Розкажи їй, як ти на це чекаєш.
Це була підлість вищого ґатунку. Він зробив Валерію суворим суддею, а сина — бідним прохачем. Кирило, не підозрюючи про гру, гаряче заговорив.
— Леро, це правда дуже важливо! Я вже маршрут склав, музеї виписав. Я хочу побачити все на власні очі, не через екран. Це як перезавантаження перед університетом. Я хочу зрозуміти, на кого вчитися, куди рухатися. Батько каже, що це шанс, який буває раз у житті. Я буду дуже економити, обіцяю. Просто… будь ласка, дайте мені цей шанс.
Він говорив щиро, і від цієї щирості ситуація ставала огидною. Дмитро дивився на дружину переможним поглядом: «Ну що, давай, відмов йому зараз».
Валерія витримала довгу паузу. Вона дивилася на Кирила, потім на Дмитра, який буквально світився від власної «геніальності». Потім вона заговорила, і її голос був таким самим спокійним, як і на початку вечора.
— Кириле. Твої плани чудові. І я щиро бажаю, щоб вони здійснилися. Але такі поїздки — це фінансова відповідальність твоїх батьків. Твого тата, — вона ледь помітно кивнула на Дмитра, — і твоєї мами. Я в цьому процесі участі не беру. Це питання ти маєш вирішувати з ними. Тільки з ними.
Слова Валерії прозвучали як постріл. Кирило завмер. Його очі згасли миттєво. Він не був дурним хлопцем. Він відчув холод, який виходив не від Валерії, а від самої ситуації. Він зрозумів, що батько просто використав його як таран, щоб вибити гроші. Приниження залило його обличчя густим рум’янцем.
Він глянув на батька — і в цьому погляді було стільки дорослого розчарування, що Дмитро мимоволі відвів очі. Кирило розвернувся і мовчки вийшов. Тихе клацання вхідних дверей пролунало в кімнаті гучніше за вибух.
Тиша тривала кілька секунд. А потім Дмитра прорвало. Його маска «люблячого батька» тріснула і відвалилася шматками. Обличчя спотворилося від безсилої люті.
— Ти! Ти просто потвора! — заверещав він, втрачаючи контроль. — Ти розумієш, що ти зробила? Ти принизила пацана! Ти розтоптала його мрію в нього на очах! Навіщо? Щоб показати свою владу? Щоб подивитися, як я буду викручуватися? У тебе немає серця, ти просто машина для рахування купюр!
Він бігав по кімнаті, випліскуючи образи, які накопичував роками. Він більше не маніпулював, він просто вив від безсилля людини, яку викрили.
— Я хотів, щоб він відчув себе частиною сім’ї! Щоб він знав, що ти — теж його близька людина! А ти просто підірвала все! Тобі подобається завдавати болю! Ти завжди його ненавиділа, бо він — нагадування про те, що до тебе в мене було життя!
Валерія слухала його крики з крижаним задоволенням. Вона нарешті побачила його справжнього — дрібного, заздрісного і нікчемного споживача. Коли він нарешті захлинувся власними словами, вона мовчки встала, підійшла до столу і відкрила свій ноутбук.
Дмитро замовк, не розуміючи, що відбувається. Він чекав скандалу, а вона просто почала щось клацати.
— Ти правий, — сказала вона тихо, не дивлячись на нього. Дмитро завмер. — Дитина має побачити світ. Це буде для нього хорошим уроком.
Він нічого не розумів. А вона на його очах зайшла на сайт турагенції. Кілька кліків — і вона забронювала той самий тур. Париж, Рим, Відень. Три місяці. Ввела дані: Кирило Дмитрович. Оплатила повною сумою зі своєї картки.
Потім вона зайшла в банківський додаток. Знайшла контакт його колишньої дружини. Переказала суму, якої вистачило б на розкішне життя в Європі, з приміткою: «Кирилу на витрати. Це закриває всі питання щодо вашої родини назавжди».
Вона закрила ноутбук. Звук був коротким і фінальним. Вона підняла очі на чоловіка.
— Я оплатила його мрію. А тепер ти сплатиш свій рахунок. У тебе є година, щоб зібрати свої шмотки і зникнути. Назавжди.
Дмитро стояв, роззявивши рота. Він не міг повірити.
— Але… Леро… це ж…
— І ще одне, — перебила вона. — Все, що в цій квартирі дорожче за твої шкарпетки, — техніка, колонки, твої іграшки — залишається тут. Це моя компенсація за роки, які я витратила на твій «пошук себе». А тепер — збирайся. Швидко. Поки я не викликала охорону і не викинула твої валізи прямо з балкона.
Дмитро зрозумів: це кінець. Жодні слова більше не допоможуть. Він пішов збиратися, мовчки, як побитий пес. Він знав, що вона зробить те, що обіцяла.
Валерія сіла в крісло і нарешті відкрила книгу. Вона знала, що Кирило поїде і побачить світ. Він дізнається, що мрії здійснюються не через маніпуляції батька, а через працю і чесність інших людей. Можливо, це і буде його найголовнішим уроком.
А вона? Вона нарешті вдихнула на повні груди. У її квартирі знову стало тихо і чисто. Не було більше фальшивих обіймів і липких прохань. Вона була одна, але вона була вільною. І це коштувало кожної копійки.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
