X

У тебе в холодильнику вітер гуляє! — кричала Таня з кухні вже за пів години. — Одні лимони та замерзла вода. Чим ти гостей пригощати зібрався? Ресторанною їжею? — Я замовлю продукти… Андрій виглядав розгубленим. — Я сама все куплю. Дай мені список магазинів і не заважай. І прибери цей склад взуття в коридорі, у тебе там черевики як попало валяються. Справжня родина так не живе. Андрій, який звик, що жінки в його домі лише милувалися собою в дзеркалі, слухняно пішов розставляти кросівки. До приїзду пана Арсенюка будинок змінився. Пахло не парфумами, а запеченою домашньою птицею з травами. На столі з’явилася гарна скатертина, яку Таня знайшла десь на дні шафи. Сама Таня, одягнена в просту бежеву сукню, виглядала напрочуд затишно. Жодного пафосу, лише спокійний погляд і легка усмішка. Пан Арсенюк приїхав з дружиною. Перші пів години Андрій сидів як на голках. Він боявся, що Таня щось переплутає або скаже якусь дурницю. Але вона поводилася напрочуд природно

— Вибирай: або ти за три дні стаєш щасливим сім’янином, або з понеділка перетворюєшся на безробітного з величезними боргами.

Андрій стояв біля панорамного вікна свого кабінету й нервово крутив на пальці обручку — ту саму, яку два дні тому йому швиденько повернула колишня наречена. Вона полетіла шукати кращої долі з власником мережі автосалонів, залишивши Андрія наодинці з розбитим серцем і фірмою, що тріщала по швах.

— Це кінець, — бурчав з дивана Кирило, його заступник і давній кум. — Завтра приїжджає пан Арсенюк. Ти ж знаєш його закидони. Для нього бізнес — це родина. Якщо він дізнається, що ти тепер холостяк, якого кинули перед самим весіллям… Контракту не буде. А без цих грошей нас просто розірвуть.

Андрій різко розвернувся, ледь не перекинувши дорогу вазу. — І що ти пропонуєш? Оголошення в газету дати?

— Найми когось. Зараз повно дівчат, які за винагороду зіграють хоч королеву Англії.

— Арсенюк не дурень! — вигукнув Андрій. — Він фальш за кілометр відчуває. Йому потрібна справжня жінка. Господиня. Яка на чоловіка дивиться з теплом, а не як на рахунок у банку. Де я таку знайду за кілька годин до зустрічі?

Кирило знизав плечима: — Ну, тоді готуйся. Фірму — з молотка, а сам підеш таксувати.

Андрій відчув, як усередині все закипає. Відчай перемішався з шаленою втомою. Він з силою грюкнув долонею по столу. — Та мені вже байдуже! Одружуся з першою, хто зайде в ці двері!

— Ну ти даєш, — зареготав Кирило. — Сподіваюся, це буде не прибиральниця тітка Люба. Вона жінка душевна, але специфічна.

У цей момент важкі двері кабінету повільно, з неприємним скрипом відчинилися.

У кабінеті повисла тиша. Тільки дощ наполегливо стукав у скло.

На порозі стояло щось у яскравому дощовику. З капюшона струмком текла вода, заливаючи дорогий килим. У руках дівчина тримала величезну, розмоклу знизу картонну коробку.

— Доставка, — хрипко промовила вона. — Центральний вхід закрили, довелося через службовий іти. Хто замовляв піцу «Сімейна» та напій?

Андрій закляк. — Дівчино… Ви як сюди потрапили? Тут же охорона.

— Ногами, — відрізала вона, шморгнувши носом. — Ліфт застряг, я пішла на десятий поверх пішки. Забирайте замовлення, у мене ще купа точок. З вас триста п’ятдесят гривень.

Вона зробила крок уперед, і світло ламп упало на її обличчя. Втомлене, бліде, жодної косметики. Руде волосся прилипло до чола. Під очима — тіні, які бувають лише у тих, хто працює на трьох роботах одночасно. Але погляд був чіпкий і гордий.

Кирило пирснув у кулак: — Андрію, це знак долі. Піцу замовляв?

Андрій глянув на її стоптані кросівки, на тремтячі від холоду руки. — Як тебе звати?

— Тетяна, — буркнула вона, ставлячи коробку на стіл. — Вам ім’я в чек вписати?

— Ні, Таню. Мені твоє ім’я треба в паспорт вписати.

Тетяна завмерла. Вона повільно витерла мокрий ніс рукавом і подивилася на Андрія як на пацієнта психіатричної лікарні. — Ви що, перегрілися? Чи знущаєтесь?

— Я цілком серйозно. Пропоную угоду. Ти граєш роль моєї дружини три дні. Живеш у мене. Готуєш вечерю. Усміхаєшся гостям. Обіцяю — пальцем не торкнуся. За це я заплачу суму, яку ти в доставці за два роки не заробиш.

Тетяна примружилася, її рука потягнулася до кишені. — Я зараз поліцію викличу.

— Викликай, — Андрій стомлено впав у крісло. — Тільки спочатку послухай. Мені потрібен цей контракт. Партнер — людина старої закалки, йому важливі сімейні цінності. Моя наречена втекла. Якщо я не доведу, що в мене надійний тил, сотні людей залишаться без роботи. А тобі… Тобі ж потрібні гроші, Таню? У щасливих людей очі не такі сумні.

Тетяна вагалася довго. Вона змусила його показати документи, перевірила все в інтернеті. Гроші їй були потрібні як повітря. Її молодший брат, дванадцятирічний Денис, талановитий скрипаль, випадково пошкодив інструмент. Скрипка була дорогою, а без неї хлопця могли відрахувати з музичного училища перед важливим виступом. Батьків у них не було — пішли з життя кілька років тому, залишивши Таню саму з підлітком на руках.

— Тільки Дениса я нікуди не подіну, — твердо сказала вона, коли вони вже сиділи в машині. — Він буде зі мною.

— Беремо й Дениса, — махнув рукою Андрій. — Скажемо, що племінник. Арсенюк дітей любить.

Будинок Андрія — стильний, але холодний особняк у передмісті — зустрів їх тишею. Та ненадовго. Денис, худий хлопчик в окулярах, спочатку ніяковів, але побачивши справжнє піаніно у вітальні, забув про все на світі. А Таня… Таня взялася за справу.

— У тебе в холодильнику вітер гуляє! — кричала вона з кухні вже за пів години. — Одні лимони та замерзла вода. Чим ти гостей пригощати зібрався? Ресторанною їжею? Арсенюк одразу зрозуміє, що тут ніхто не живе.

— Я замовлю продукти…

— Я сама все куплю. Дай мені список магазинів і не заважай. І прибери цей склад взуття в коридорі, у тебе там черевики як попало валяються. Справжня родина так не живе.

Андрій, який звик, що жінки в його домі лише милувалися собою в дзеркалі, слухняно пішов розставляти кросівки.

До приїзду пана Арсенюка будинок змінився. Пахло не парфумами, а запеченою домашньою птицею з травами. На столі з’явилася гарна скатертина, яку Таня знайшла десь на дні шафи.

Сама Таня, одягнена в просту бежеву сукню, виглядала напрочуд затишно. Жодного пафосу, лише спокійний погляд і легка усмішка.

Пан Арсенюк приїхав з дружиною. Перші пів години Андрій сидів як на голках. Він боявся, що Таня щось переплутає або скаже якусь дурницю. Але вона поводилася напрочуд природно.

Коли дружина партнера запитала, як вони познайомилися, Таня майже не збрехала: — На роботі. Андрій так забігався з тими звітами, що я зрозуміла: йому терміново потрібен гарячий борщ і спокій, інакше він просто згорить на тій роботі.

Арсенюк засміявся — щиро, по-доброму. — Золоті слова, доню. Чоловік без жінки — як дім без фундаменту.

Денис зіграв на скрипці щось класичне й ніжне. Гості слухали, затамувавши подих. Андрій дивився на Таню, яка з гордістю спостерігала за братом, і відчував дивне тепле почуття. Не було тієї фальші, від якої зводило щелепи з колишньою. Все було по-справжньому.

Вечір минув ідеально. Арсенюк, прощаючись, міцно потиснув Андрію руку: — Гарна в тебе сім’я, Андрію. Справжня. Завтра вранці підпишемо всі папери.

Коли двері зачинилися, Андрій нарешті зміг видихнути. — Ти була неймовірна, — сказав він Тані.

Вона втомлено сіла на край дивана, знімаючи підбори. — Така робота. Нам у доставці і не таким клієнтам доводиться посміхатися. Коли чекати на розрахунок?

Андрій відчув, як усередині щось кольнуло. Для неї це була лише зміна. Просто ще одна важка доставка.

Але найцікавіше сталося наступного ранку в офісі. Андрій чекав на Арсенюка з підготовленими документами. Поруч сиділа Таня — вона мала бути присутня, бо дружина Арсенюка дуже захотіла ще раз побачитися.

Двері відчинилися, але зайшов не тільки партнер. З ним був Кирило. Вигляд у заступника був занадто задоволений.

— Пане Арсенюк, — вкрадливим голосом почав Кирило. — Перш ніж ви підпишете цей договір… Я як чесна людина не можу мовчати. Вас нахабно ошукують.

Андрій напружився. Таня вирівняла спину. — Про що ви? — насупився Арсенюк.

— Ця жінка, — Кирило вказав пальцем на Тетяну, — ніяка не дружина. Вона звичайна кур’єрка з піцерії. Андрій найняв її три дні тому, щоб пустити вам пил в очі. А хлопчик — її брат, у якого немає батьків.

У кабінеті повисла важка мовчанка. Було чути тільки, як цокає годинник на стіні. Партнер повільно перевів погляд на Андрія, потім на Таню. Його обличчя стало суворим. — Це правда?

Андрій хотів щось збрехати, викрутитися, врятувати бізнес, але подивився на Таню. Вона сиділа рівно, вчепившись пальцями в край столу.

— Правда, що я працювала в доставці, — голосно сказала вона. — І підлоги мила, і на ринку стояла. Це, на вашу думку, привід для зневаги? Чесно працювати заради своєї родини, коли немає на кого сподіватися?

— Справа не в роботі, — відрізав Арсенюк. — Справа в брехні. Ви назвалися сім’єю.

— Ми не брехали в головному! — раптом випалив Андрій, підводячись. — Так, ми зустрілися три дні тому. Так, я її найняв. Але за ці три дні я вперше за роки відчув, що таке справжній дім. Якщо ціна правди — це втрата контракту, то нехай. Забирайте гроші. Але не смійте дивитися на неї зверхньо. Вона гідніша за нас усіх разом узятих.

Кирило посміхнувся: — Ось бачите! Шахраї. Пане Арсенюк, моя частка в компанії дозволяє мені запропонувати вам інший варіант…

Партнер підняв важку руку, зупиняючи його. Він дивився на Таню. Точніше, на її шию. Там, на тоненькому ланцюжку, висів дивний кулон — половинка старої монети з дірочкою.

— Звідки це в тебе? — тихо запитав він. Голос його раптом здригнувся.

Таня інстинктивно сховала кулон під долонею. — Від батька. Він ніколи його не знімав. Казав, це пам’ять.

— Дай-но глянути. Будь ласка.

Тетяна повільно розстебнула ланцюжок. Арсенюк узяв монету тремтячими руками. Він дістав з кишені гаманець, а звідти — іншу половинку такої самої монети. Вони зійшлися ідеально.

— Віктор… — прошепотів Арсенюк. — Віктор Павленко. Твій батько?

— Так, — прошепотіла Таня. — Але його вже немає з нами…

— Я знаю. Я шукав його десять років. — Арсенюк підняв очі, в яких блищали сльози. — Далекі дев’яності, ми тоді разом служили. Потрапили в жахливу ситуацію в горах. Твій батько тягнув мене на собі кілька кілометрів, коли я не міг іти. Врятував мені життя. Ми тоді розламали ту монету і заприсяглися, що знайдемо один одного. А потім життя розкидало, адреси змінилися, зв’язок обірвався.

Він міцно стиснув монету в кулаці. Потім глянув на Кирила. Погляд був таким, що заступник аж присів. — Іди геть, — тихо сказав він. — Людина, яка зраджує друга заради посади, — нікчема. А ти, Андрію…

Андрій стояв, не відчуваючи ніг під собою. — Ти привів у свій дім доньку мого побратима, — продовжив Арсенюк. — Не знаючи, хто вона. Ти захищав її зараз, коли міг усе звалити на неї і врятувати свою шкуру. Це вартує більше за будь-які контракти.

Кирило вилетів з кабінету швидше за вітер.

Увечері вони сиділи на веранді. Дощ нарешті вщух, повітря пахло свіжістю й мокрою землею. Денис уже спав — Арсенюк пообіцяв йому найкращого вчителя та нову скрипку.

Тетяна сиділа в пледі, дивлячись на зорі. Поруч стояла її зібрана сумка. — Ну ось, — сумно посміхнулася вона. — Все закінчилося. Контракт у тебе, я тепер зможу розрахуватися з усіма справами. Денис буде вчитися. Дякую тобі.

— Таню…

— Не треба, Андрію. Я ж розумію, ти звик до іншого життя. У тебе тут стиль, порядок, а ми — просто випадкові перехожі.

Вона підвелася, взяла сумку. Андрій підійшов до неї. Йому було страшно — страшніше, ніж тоді, коли фірма ледь не розвалилася.

— А без тебе я знову буду жити в цій холодній коробці й не знатиму, заради чого це все.

Тетяна подивилася на нього, в її очах промайнула іскорка. — Це ти мене зараз на нову роботу кличеш?

— Я тебе заміж кличу. По-справжньому. Без ніяких угод. Будемо сперечатися про пил на полицях і вибирати разом собаку. Ризикнеш?

Вона мовчала довгу хвилину, яка здалася йому вічністю. Потім повільно поставила сумку на підлогу. — Добре. Але май на увазі: я готую тільки те, що люблю. І собака має бути великою.

— Хоч слона купимо, — видихнув Андрій, притискаючи її до себе.

І він нарешті зрозумів: найголовніша зустріч у його житті відбулася не в дорогому офісі, а в той момент, коли в двері зайшла втомлена мокра дівчина з коробкою піци в руках.

Виявилося, що минуле завжди наздоганяє нас. Анна теж колись шукала правду. Вона приїхала до своєї матері серед ночі, перевернула старі документи і знайшла папку з 2005 року. Рік, коли їй сказали, що батька більше немає. Але старий біля паркана дитсадка знав більше. Він просто чекав, коли його почують.

А ви вірите в такі випадковості, які змінюють життя назавжди? Чи траплялося з вами щось подібне? Поділіться своїми історіями у коментарях!

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

user2:
Related Post