Мені 60 років, я 12 років працювала нянею у чужих людей. Дітям я квартиру залишила з усією обстановкою, але все одно їм знову щось не так.
Колись я працювала вихователем в дитячому садку, але та робота давно в минулому. Олегу 24 роки виповнилося, коли він одружитися надумав, мені і так довелося ростити його одній, з чоловіком ми розлучилися ще коли йому 6 років було.
Зарплата у мене була досить скромною, тому я ще й підробляла, щоб у сина було все найнеобхідніше. З нами ще тоді жила моя мама, яка теж дуже допомагала. Жили ми в її двокімнатній квартирі.
Синові було 15 років, коли не стало бабусі і в окрему бабусину кімнату переїхав він. Так ми собі жили, поки Олег не сказав, що одружується і йде жити до нас. Я відразу почала думати, і надумала: з роботи звільнилася, і знайшла роботу няні.
Господарі різні траплялися, деякі за весь день і поїсти не запропонують, а часу то немає, дітей не опустиш. Доводилося мені з усім миритися, я ж «няня з проживанням». Бувало, що і тільки наглядом за дітьми справа не обмежувалася, треба було ще й готувати, і прибирати, і за тваринами домашніми дивитися.
Через кілька перших і найважчих років мені пощастило: попалася дуже порядна сім’я з двійнятами. І за кордон з ними відпочивати їздила, і вихідні давали, і ставилися по-людськи, як до члена своєї сім’ї, і премії щедрі платили.
За цей час у сина з невісткою народився син, молоді були щасливі: не треба вирішувати проблеми з житлом, навіть ремонт якийсь зробили і перепланування, з прохідної кімнати вийшла темна спальня, зате окрема. А я змогла накопичити гроші на однокімнатну квартиру.
Мені навіть пропонували перейти жити в сім’ї родичів моїх господарів, але я вже просто втомилася. Хочеться свого кута, та й заслужила я пенсію. Вирішила, що вистачить, куплю квартиру, а вже, якщо важко буде на пенсію прожити, то буду сидіти вже з дітьми, як няня з погодинною оплатою, щоб відпрацювала і повернувся до себе.
Поки тривала епопея з покупкою квартири, я прийшла жити до сина з невісткою. По суті, до себе. Але начебто і в гостях вже. І син, і невістка мені давали зрозуміти, як я їм заважаю. З онуком довелося ділити одну кімнату, так кожен день питали: «Ну що там, ну коли».
Я хотіла взяти собі новобудову, щоб зробити ремонт на свій смак, але місяць проживши з сім’єю сина зрозуміла, що на часу на ремонт у мене немає. Взяла вторинку, зате ремонт там був потрібний мінімальний, косметичний. В цілому, моє проживання в своїй, але такій вже чужій квартирі, затягнулося на два місяці.
Переїхала до себе з полегшенням, прикро було, я їм все залишила, а приїхала, так не знала як зробити так, щоб їх не дратувати.
– Ви ж чужих дітей виховували, – дорікнула невістка, – як свій онук ріс і не бачили навіть.
Отака подяка. Я переїхала і швидко знайшла підробіток в своєму районі: погуляти з дитиною, залишитися нянею на вечір. А недавно про бабусю згадали: невістка зібралася в другий декрет йти і син телефонував, щоб домовитися: дружина вийде на роботу, а я сидітиму з дитиною.
Я подумала і відмовилася від такої почесної місії: не потребували ви мене, так і живіть самі.
Телефонувала сваха, теж дорікала. Мовляв, вони далеко, доньці допомогти нікому, а я з чужими дітьми сиджу, а з рідним відмовляюся. Так відмовляюся. Бо буває що з чужими простіше. А для своїх і так все життя на підхваті.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
