fbpx

У свої 50 я виглядала доволі непогано, значно молодшою, і про це мені говорили всі навколо. А от мій чоловік Василь, навпаки, виглядав старшим. І яким же було моє здивування, коли раптом мій рідний чоловік кинув мене і пішов до іншої, значно молодшої за мене жінки

Тільки з роками я зрозуміла просту істину, що в сімейному житті треба бути готовим до всього. Іноді стається таке, про що і подумати не можна. Люди з часом і з віком змінюються, одружуємося ми з одними, а живемо з іншими, бо з часом всі міняємося.

У свої 50 я виглядала доволі непогано, значно молодшою, і про це мені говорили всі навколо. А от мій чоловік Василь, навпаки, з роками із симпатичного стрункого юнака перетворився на сивого лисуватого товстуна, хоча й був лиш на п’ять років старший за мене.

Не раз я дивилась на свого чоловіка і подумки дивувалася: куди поділися його колись привабливі риси обличчя, швидка й енергійна хода, весела вдача? Перетворився на хворобливого товстого стариганя, буркітливого, постійно всім невдоволеного.

І яким же було моє здивування, коли раптом мій рідний чоловік, сивий і зморшкуватий пузань, кинув мене і пішов до іншої, значно молодшої за мене жінки!

Від несподіванки я просто не знала, що робити, я відчувала гірку образу, адже чоловік пішов саме тоді, коли тяжко захворіла моя старенька мама. Весь вільний час я відводила догляду за хворою мамою, а чоловік скористався ситуацією.

Я почувалася зрадженою і пригніченою: як Василь посмів залишити мене після стількох років сімейного життя, не подумавши про наших дітей, онуків? Та ще й у такий важкий період.

А ще, мені було дуже цікаво, до кого ж він пішов. Хотіла хоч мигцем поглянути на ту жіночку, яку мій Василь чимось зацікавив… Чи, може, то вона його чимось причарувала?

Чоловік пішов. На розлучення я не подавала, бо весь вільний від роботи час клопоталася коло хворої матері. Але вирішила: щойно мама почне одужувати, я розлучуся з тим, хто так мене підставив.

На жаль, старенької матері невдовзі не стало. Після цього я довго не могла оговтатися. Про Василя намагалася не згадувати, бо ставало ще гірше.

Але незабаром він сам про себе нагадав. Якось в неділю я нікого не чекала, а тут з’явився Василь. Вигляд у нього був не вельми.

З порога колишній чоловік почав просити вибачення у мене, сказав, що хоче повернутися назад.

Скільки разів я уявляла собі цей день, коли Василь прийде покаятися, попросити пробачення! І як я хотіла виявити свою принциповість, як хотіла висловити, що думала про його мерзотний учинок, а потім прогнати!

Але тепер, дивлячись на цю зсутулену постать, зустрівшись із поглядом його тьмяних очей, я раптом зі здивуванням зрозуміла, що вся моя неприязнь до нього кудись зникли.

Натомість відчувала безмежний жаль до цієї людини. Василь виглядав не лише втомленим, але було видно, що він хворий.

На якусь мить я відчула себе винною, адже скільки разів після Василевої зради я бажала йому всього найгіршого. Недарма ж кажуть, що наші думки матеріалізуються.

Василь не хотів розповідати про своє життя, але я розуміла, що не хочу сама слухати цю історію, тому й ні про що не розпитувала його. Зрозуміло було і без слів – хворий він став непотрібний молодій дружині.

За таких умов прогнати чоловіка я не могла. Адже це гріх — гнати від себе хвору людину, яка покаялася, визнала свою провину. Зрозуміла, що мабуть, треба Василеві пробачити.

Потроху чоловік знову звикав до рідного будинку, тішився внуками, намагався допомагати в господарстві. Ми з ним жили як чужі люди, але я була впевнена, що в оточенні рідних людей він швидше одужає.

Поступово Василь почав змінюватися просто на очах: випрямився, на щоках з’явився рум’янець. Було видно, що чоловік одужує, набирається здоров’я, в ньому знову пробуджується радість до життя.

Я не знаю, як складеться наше майбутнє, чи зможу я йому пробачити до кінця і жити так, як ми жили раніше. Час покаже… Але я думаю, що зробила добре, коли прийняла хворого чоловіка назад, принаймі, вчинила по-людськи.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page