У свій сороковий день народження Ірина вирішила бути вдома. Без гостей, без галасу, без чужих побажань – просто сама з собою. Вона зварила собі каву, розлила її у велике улюблене горнятко, що колись подарувала їй колега. Сіла на кухні біля вікна, слухала, як за шибкою мрячить дощ, і думала: «Ну ось і сорок… А ніби тільки вчора було двадцять».
Вона взяла вихідний – рідкість для неї, адже останні роки Ірина буквально жила на роботі. Так було простіше – не думати, не згадувати, не боліти.
Аж раптом – дзвінок у двері.
– Хто це може бути? – пробурмотіла, йдучи до дверей. Гостей вона не чекала, тому щиро здивувалася, але пішла відчиняти.
За порогом стояв кур’єр з величезним букетом червоних троянд. Таких гарних, що аж подих перехопило.
– Пані Ірина? – запитав він.
– Так, я.
– Це вам.
Вона взяла букет, серце почало калатати. Від кого? Записки не було.
Вона поставила квіти у вазу, й аромат троянд заповнив усю кухню. Ірина усміхнулася, але в глибині душі її щось тривожно стиснуло.
Минуло кілька годин. Вона вже встигла поплакати – бо чомусь стало самотньо, навіть із цими розкішними квітами. І тут на телефон прийшло повідомлення:
«Я так і не зміг тебе забути. Вітаю з днем народження. – Олександр.»
Ірина застигла, вдивляючись у екран.
Олександр…
Вона не чула цього імені вже понад десять років.
Вони познайомилися тоді, коли Ірина була зовсім у іншому стані – виснажена, розчарована, зневірена.
Після розлучення вона закрилася від усього світу. Її шлюб розпався не через зраду чи скандали, а через байдужість – ту страшну тишу між людьми, коли навіть сваритися вже немає сил.
Вона кинулася в роботу, працювала майже без вихідних, поки організм не витримав. Одного дня просто зомліла на роботі. І отак потрапила в лікарню.
Саме там і з’явився він – молодий лікар, Олександр. Він був дивно уважним. Не лише професійно – по-людськи.
– Ви завжди така серйозна, – усміхався він. – Хочете, я принесу вам каву справжню, а не лікарняну?
Вона відмахувалася, але він приходив і приносив.
– Знаєте, Ірино, вам треба не лише лікування, вам треба трохи тепла, – сказав він одного вечора, коли всі вже спали.
Вона сміялася:
– Ви, напевно, до всіх пацієнток такі слова кажете і каву приносите?
– Ні. Лише вам, бо Ви – особлива.
Вона тоді відчула, що серце знову оживає. Але швидко злякалася.
– Не варто, Олександре. Ви молодий, гарний, у вас усе попереду. Я старша, в мене своє життя… – казала вона, коли він запропонував зустріч.
– Де написано, що любов має рахувати роки? – відповів він просто.
Та Ірина тоді не наважилася. Вона виписалася з лікарні, подякувала йому за все – і пішла, не залишивши жодного контакту.
Минуло десять років. Вона жила сама, мала стабільну роботу, друзів, свою каву на кухні й мовчання вечорів.
І ось сьогодні – цей букет. Це повідомлення.
Вона довго думала, чи відповісти. Писала, стирала, писала знову. Нарешті надіслала коротке:
«Дякую, Сашо. Не сподівалася почути тебе…»
Відповідь прийшла миттєво:
«Я завжди думав про тебе. Я тоді не зміг змусити тебе повірити в себе. Але тепер я не хочу просто згадувати – хочу бачити тебе.»
Ірина сиділа, тримаючи телефон у руці, ніби боялася натиснути щось зайве.
Десять років… А здається, ніби вчора він стояв у палаті з тією смішною кавою в пластиковому стакані.
Вона не знала, що відповісти. Але наступного ранку, коли прокинулася, відчула дивну легкість. Може, тому, що хтось ще пам’ятає. А може, тому, що хтось досі любить.
Через кілька днів вони зустрілися. У маленькому кафе біля парку, де колись вона ходила після лікарні.
Він увійшов – той самий, тільки змужнілий, із трохи посивілими скронями.
– Ірино… – сказав тихо, і вона побачила в його очах те саме тепло, що колись.
Вона усміхнулася:
– Ти не змінився.
– А ти… ти стала ще красивішою.
Вони сиділи й говорили довго, ніби не було тих десяти років. Ірина вперше за довгий час сміялася від душі. А коли він обережно взяв її руку, вона не відсмикнула.
– То, може, тепер ти даси мені шанс? – спитав він тихо.
Вона глянула йому в очі. І там не було ані жалю, ані поспіху – лише щирість.
– Може, і дам, – відповіла, всміхаючись. – Бо, знаєш, не хочеться каву пити на самоті.
Того вечора вона повернулася додому, подивилася на букет троянд і подумала:
«Життя іноді робить коло. І якщо хтось справжній – він знайде дорогу, навіть через роки.»
Ірина зробила ще одну каву, але цього разу – з посмішкою і впевненістю, що тепер все у неї буде добре. Бо що таке різниця у віці, навіть якщо це 10 років? Головне ж не цифри, а кохання. Ну хіба не так?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
