Будинок спочив у тиші — чітко чути, як годинник у вітальні відбиває свої хвилини, а кіт на підвіконні ліниво лизує сонячні плями.
Тільки холодильник інколи зітхає, а пластиковий пакет за дверима шурхає, порушуючи цю тишу.
— Скоро повернуся, — сказав чоловік зранку. — Тільки хліб і молоко візьму… Щось потрібно?
Я кивнула, звично відповівши «ні». У суботу завжди хочеться тиші. Почала складати шкарпетки — його в одну стопку, свої в іншу. Це дрібниці, але ці маленькі звички з роками стають важливими, вони допомагають триматися в нескінченному потоці днів.
Пішла за новими простирадлами — до спальні. На покривалі лягла смужка світла, в якій танцювала пилюка, мов сніжинки.
Відкинула кут простирадла й побачила: кут шафи припертий коробкою. Ніколи раніше тут нічого не валялося. Дивно.
І ось вона — знайома жіноча цікавість. Напевно, кожній хочеться дізнатися, як її кохана людина живе, коли думає, що її не бачать. Через двадцять п’ять років шлюбу це питання все так само лоскоче серце, як і в тридцять.
Коробка була не новою, з витертим логотипом магазину. Важка. Я потягнула її до себе, швидко поглянувши на двері (раптом він зараз повернеться?). Відкрила.
Нагорі була стара бабусина хустка. Я усміхнулася, згадуючи, як свекруха подарувала її мені на першу річницю весілля: «Тримай, пригодиться… Чоловіків треба берегти, дівчинко…»
А під хусткою — купа жовтих листів… фотографії, маленький паперовий кораблик. Все акуратно складено й перев’язано синьою мотузкою.
Не одразу зважилася доторкнутися. Це дивне відчуття — немов я вторгаюся у чужий світ. Але цей світ, ці двадцять п’ять років — він також і мій.
Лист зверху — моїм почерком. О Боже, я ж зовсім забула про це! В ті перші роки шлюбу ми часто писали одне одному такі листи після сварок — смішні, сердечні.
Я розв’язала мотузку…
Час спинився.
Я сиділа на ліжку, крутячись пальцями над куточком першого листа. Почерк був великий, трохи нахилений ліворуч, літери, мов, поспішали одна за одною, не встигали розходитися навіть на папері.
Того вечора, коли я писала цей лист, мені здавалося, що більше ми не зможемо жити разом — через безглузду сварку, копійчану причину.
А ось як сталося: через десятки років сліз і сміху ми все ще складаємо шкарпетки окремо.
Я читала — і в кожному рядку ніби виростали крила. «Люся, вибач, що накричав учора ввечері. Я не знаю, як інакше…» — читаю і знову відчуваю себе тією двадцятивосьмирічною, якій відкрили цей новий, ніжний, небезпечний світ — близькість, біль, прощення.
Ось ми в Одесі, сорок перший автобус, на мені просолена куртка, шум хвиль під вікнами. Я сміюся, до сліз, він кидає на мене косий погляд, сміється не менше, тягне мене за руку до покинутого човна.
Як тоді хотілося жити вічно… Іноді думаєш: чи сміялися б ми зараз так само? Чи стало б легше, знаючи, скільки всього пройшли?
І ось інша фотографія: він у дитинстві, у коротких шортах, на коліні збита шкіра. Тут же аркуш паперу з малюнком паровоза, а на звороті кілька фраз дитячим почерком: «Тату на згадку.»
Я раптом відчула якесь гостре тремтіння… Скільки всього можна приховати в мовчанні? Ти живеш поруч, ділиш будні, знаєш, як він п’є каву, але не уявляєш, про що він мовчав до того, як зустрів тебе.
В коробці були мої власні листи — зачитані, теплі. Рядки, про які я давно забула: «Ти затримався знову, а я слухаю, чи не скрипнула хвіртка… Повернися швидше, я все пробачила…»
Кожне слово — ніжність, ніби нові зморшки, родимки — ти навіть не помічаєш, як вони з’являються, а раптом — вони твої.
Я перечитувала, і щось усередині ставало м’якшим. Образа, що накопичувалася на чоловіка через його відстороненість, танула, як перший іній в жовтневому ранку.
Поруч у коробці — маленька скринька. Відкриваю: всередині жовтий квиток із музею. Це була екскурсія, на якій він робив мені пропозицію… Я думала, що давно це забула.
— Ох, ці чоловічі схованки… — зітхнула я.
Там, під хусткою, під листами — як під шаром часу — стільки років, такими різними вони стали…
І ось у цій тиші раптом чітко почула: грюкнули двері, зашурхотів пакет.
Він повернувся. Я стояла, дивилася на коробку — і серце стукало, як у дівчини.
Я пірнула під ліжко, ніби не я, а дівчина, захоплена солодкими спогадами.
Швидко протерла очі, аби він не помітив сліз. Закрила коробку і поставила її на звичне місце, наче це була просто стара коробка з хустками чи шкарпетками.
— Я вдома! — озвався він з коридору. Голос важкий, з нотками втоми, але той самий, рідний.
— Зараз, хвилинку… — я швидко вийшла на кухню.
Він стояв біля плити, спантеличено дивився, як булькає суп, намагаючись скласти покупки на стіл.
Його куртка, як завжди, косила вбік — не міг її застібнути по-справжньому.
Я усміхнулась. Смішно: ці дрібниці раптом стають найважливішими.
— Все забрала, — сказала я, присуваючи апельсини. — Наші улюблені, ці солодкі, прямо з лотка.
Він скинув шапку і поглянув на мене: ніби нічого особливого, але погляд теплий, лагідний, як тоді, у листах.
Тепер у цьому погляді є втома, звичність і сила. Та сама, на яку в двадцять не звертаєш увагу, а тепер вона — опора.
Ми сіли пити чай. Мовчки. З роками ми навчилися бути поряд і не тягнути один одного за язик. Я тихо торкнулася його руки — сухої, натрудженої, з цятками часу.
Він нічого не сказав, тільки стиснув мою долоню — обережно, ніби боявся розбити.
Чай плив повільно, пар клубився біля вікна, а я ловила кожну теплу секунду, ніби боялася, що ось-ось все обірветься. Ми пройшли так багато, а дні стали так короткі…
Я наважилась.
— Слухай, пам’ятаєш… — я трохи підвела голос. — Ти мені на кухні колись листа залишив серед книжок на серветці?
Там було щось про весну, про наш перший ранок у новій квартирі… Як ти тоді переживав, пам’ятаєш?
Він усміхнувся — ледве помітно, але я знала цей рух щелепи.
— Дрібниця начебто, а ти пам’ятаєш…
— Звичайно, — я кивнула. — Це все, що в нас є. Наші дрібниці, наші листи, наші фотографії… все те, що ми ховали, забували, прощали та зберігали.
Я дивилася на нього — і бачила не лише сьогоднішнього, а й кожного: хлопця на оцинкованій ванні, студента в піджаку, молодого чоловіка, готового сперечатися за мене, і чоловіка, що старіє, але все ще зі світлом в очах.
Тепло розлилося по грудях. Хотілося сказати найголовніше:
— Пробач, що іноді не дбала про тебе. Не цінувала того, що є.
Він не перебив, тільки притягнув мене ближче.
— Та годі. Все було, все пройдено. Люблю тебе, дурненька… — тихо. Це почула лише я.
Господи, як багато в цих простих, рідних словах.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
