Олеся саме виходила з ванної кімнати, оповита парою та свіжістю, коли почула знайому мелодію свого телефону. Вона швидко накинула махровий халат, розгладила мокре волосся і підійшла до тумбочки. На екрані загорілося: “Мама Тараса”.

Олеся на мить застигла, її серце зробило невеликий кульбіт. Чи брати слухавку? Зазвичай такі дзвінки серед тижня означали щось важливе або, що частіше, — початок чергового епізоду «материнської турботи». Зітхнувши, вона все ж відповіла, намагаючись надати голосу якомога більше привітності.

— Алло, Галино Павлівно, добрий вечір, — промовила вона.

— Привіт, Олесю! — Голос свекрухи, Галини Павлівни, звучав незвично дзвінко і життєрадісно, що завжди викликало в Олесі підозру. — Як ви там? Як Тарасик?

— Все добре, дякую. Тарас ще на роботі, але має скоро приїхати.

— Чудово! Слухай, у нас тут із батьком такі новини! Ми вже й квитки до вас взяли, тож у суботу вранці будемо у вас! — Галина Павлівна оголосила це тоном, який не терпів жодних заперечень, наче повідомляла про зміну погоди, а не про вторгнення у приватне життя.

Олеся відчула, як у неї всередині щось обірвалося. Вона машинально подивилася на електронний календар: до суботи залишалося лише три дні.

— Ой, як несподівано, — це все, що вона змогла вичавити із себе. — А надовго ви плануєте?

— Поки що на тиждень, а там подивимося! — радісно відрапортувала свекруха. — Може, й затримаємось. У Степана Олексійовича відпустка цілий місяць, а я на пенсії, сама знаєш, час вільний. Надивимося на вас, онуків няньчитимемо, якби вони вже були!

У квартирі запанувала тиша, лише краплі води з недокрученого крана у ванній порушували її. Олеся чула, як шалено стукає її серце. Їхня двокімнатна квартира в новобудові раптом здалася їй такою маленькою.

— Галино Павлівно, ви б попередили заздалегідь, — обережно почала Олеся. — У нас із Тарасом були… важливі плани на вихідні…

— Які плани? — миттєво перебила свекруха. — Скасувати не можна? Адже ми не щодня приїжджаємо до вас, нам лиш добратися — ціла справа! Та й квитки вже куплені, не пропадати ж їм.

Олеся прикрила очі й повільно порахувала до п’яти. Вона згадала, як минулого разу, коли Галина Павлівна зі Степаном Олексійовичем гостювали у них, це розтягнулося на три тижні замість обіцяних “пари днів”. Три тижні безперервних доброзичливих порад, уважних зауважень та ненав’язливого втручання у всі сфери їхнього з Тарасом життя.

— Добре, я скажу Тарасу, — нарешті здалася вона, наче прийняла неминуче. — О котрій годині прибуває ваш потяг?

— О 7:20 ранку. Нехай Тарасик зустріне, він знає, як ми не любимо таксі, та й з валізами…

Закінчивши розмову, Олеся опустилася на диван і бездумно дивилася у вікно. Тиждень? Можливо, місяць? З Галиною Павлівною, яка завжди знає, як краще, як правильніше, як “люди роблять”, і Степаном Олексійовичем, який хоча й мовчазний, але займає собою і своїми газетами весь простір.

Через кілька хвилин вхідні двері гучно грюкнули, і в коридорі почулися знайомі кроки.

— Лесь, я вдома! — гукнув Тарас, роззуваючись. — Ти не повіриш, який сьогодні був день на цьому нашому айтішному болоті…

Він з’явився у дверях — високий, трохи стомлений, із розпатланим темним волоссям і доброю, але виснаженою посмішкою. Олеся підвела на нього очі.

— Твої батьки приїжджають у суботу, — сказала вона замість привітання.

Тарас завмер із наполовину розстебнутою сорочкою. Його посмішка повільно зникла.

— Що? Коли вони встигли це вирішити?

— Щойно дзвонила твоя мама. Квитки вже куплені, — Олеся намагалася говорити спокійно, хоча всередині був справжній ураган. — На тиждень, а може, й довше.

Тарас повільно опустився поряд із нею на диван.

— Блін, — тільки й сказав він, вживаючи пом’якшену українську лайку. — А як же наші плани на вихідні? Ми ж хотіли в Карпати поїхати, пам’ятаєш?

— Я нагадала їй, що маємо плани. Вона сказала: “Скасуйте”.

Тарас потер лоба.

— Ти ж розумієш, вони не зі зла, — почав він свою звичну захисну промову, яку Олеся чула вже безліч разів. — Просто вони скучають. І мама звикла все контролювати, це ж інше покоління, інша школа життя.

Олеся підвелася з дивана.

— Я все розумію, Тарасе. Але попередь їх, що ми не зможемо розважати їх цілими днями. У мене дедлайн по проєкту в понеділок, а ти маєш важливе відрядження з вівторка.

— Відрядження? — Тарас здивовано підняв брови. — Яке відрядження?

— Те саме, про яке ти забув сказати своїм батькам, — Олеся схрестила руки на грудях. — Не кажи, що ти їм не сказав.

Тарас винувато відвів очі.

— Я збирався, правда. Просто не хотів їх засмучувати. Вони так нечасто бачать нас…

— Вони були у нас на Різдво, а потім на твій день народження у березні, — нагадала Олеся. — Це не так вже й рідко для людей, які живуть за 600 кілометрів.

Вона пройшла на кухню і ввімкнула чайник. У голові роїлося багато думок: потрібно встигнути прибратися, звільнити гостьову кімнату від своїх робочих матеріалів (вона була дизайнером, і кімната часто слугувала її майстернею), закупити продукти, згадати всі улюблені страви Галини Павлівни та Степана Олексійовича… І головне — налаштуватися морально.

Тарас пішов за нею.

— Я поговорю з мамою, — пообіцяв він, обіймаючи Олесю ззаду і цілуючи у маківку. — Поясню про відрядження, скажу, що в тебе реальний аврал на роботі, треба здати візуалізацію. Вони зрозуміють.

Олеся хмикнула. За п’ять років їхнього шлюбу Галина Павлівна жодного разу не зрозуміла її професію — дизайнера інтер’єрів. Свекруха вважала це «несерйозною справою», а її роботу — «просто шпалери клеїти, що там складного?».

— Гаразд, розберемося, — Олеся видавила усмішку. — Завтра поїдемо закуповуватись. Твоя мама, напевно, захоче приготувати всі свої фірмові страви: «Оселедець під шубою» і «Київський торт».

— Я з тобою, — швидко сказав Тарас. — Завтра маю короткий день, встигнемо.

Наступного ранку, коли Олеся вже збиралася виходити на роботу, надійшло повідомлення у Viber від свекрухи:

«Олесю, я тут подумала і вирішила, що нам потрібно буде оновити фіранки у вашій вітальні. Привезу відріз тканини, яку купила на розпродажі. Такий гарний, персиковий у дрібні квіточки, як наші раніше були. Усім сусідкам сподобався! Це ж так по-українськи, затишно!»

Олеся дивилася на телефон, ледь стримуючи глибокий видих. Їхня вітальня була оформлена в сучасному, мінімалістичному стилі — графітові стіни, сіро-блакитні акценти, багато повітря. Персикові фіранки з квіточками? Це був би кричущий дисонанс, а швидше, естетична катастрофа.

Вона швидко набрала відповідь:

«Дякую за турботу, Галино Павлівно, але ми нещодавно купили нові штори, вони ідеально пасують до інтер’єру і є частиною концепції дизайну».

Відповідь прийшла миттєво:

«Бачила я ваші штори. Нудні вони. І надто прозорі, навіть здається, що сусіди підглядають. Мої будуть краще, домашніше, ось побачиш! Не переживай, я сама поміняю, маю гардеробну стрічку та нитки».

Олеся глибоко зітхнула і прибрала телефон. Сперечатися було марно. Здається, “тепла зустріч” вже почалася…

Увечері вони з Тарасом вирушили до великого супермаркету. Список покупок ставав дедалі довшим, поки вони бродили між рядами.

— Твоя мама любить ці львівські пляцки, давай візьмемо пару упаковок, — запропонував Тарас, кладучи у візок чергову коробку солодощів.

— А батько воліє ось цей копчений сир-косичку, — додав він, вибираючи найдорожчий сорт на вітрині, хоча Олеся знала, що Степан Олексійович зазвичай їсть звичайний «Російський».

Олеся мовчки спостерігала, як візок наповнюється продуктами, більшість із яких вони самі ніколи не купували — домашня ковбаса з фермерського ринку, пляшка дорогого коньяку для Степана Олексійовича, спеціальний «бабусин» чай. Їхній бюджет, розрахований на місяць, тріщав по швах, але Тарас, здавалося, не помічав цього. Він відчував гіпертрофовану відповідальність за комфорт батьків.

— Може, вже досить? — нарешті вона не витримала, коли він потягнувся за двома пачками свіжої сьомги. — Ми не відкриваємо ресторан, Тарасе. Це лише візит на тиждень.

— Але тато любить гарний коньяк, а мама казала, що хоче приготувати справжній гуцульський банош на вершках, — розгублено промовив він.

— Я знаю, — лагідно сказала Олеся. — Але ми не можемо витратити половину місячного бюджету на тиждень гостей. Вони ж не до п’ятизіркового готелю приїжджають. Вони приїжджають до нас, до сина. І це має бути просто, по-сімейному.

Тарас трохи похмурнів, але кивнув.

— Ти маєш рацію. Вибач, я просто хочу, щоб їм було супер-комфортно і щоб вони не думали, що ми тут “на хлібі й воді сидимо”.

— Я теж, — запевнила його Олеся. — Але ж у розумних межах.

У п’ятницю ввечері Олеся закінчила останні приготування. Гостьова кімната була прибрана до блиску, постільна білизна замінена, холодильник забитий. Свої робочі ескізи та монітор вона перенесла до спальні, хоча розуміла, що працювати у вихідні, ймовірно, не вдасться.

Тарас повернувся з роботи пізно, виглядав винним і нервовим.

— Поговорив із мамою про відрядження, — сказав він, падаючи у крісло. — Вона засмутилася. Запитувала, чи не можна перенести, адже “такі важливі сімейні дні”…

— І що ти відповів? — Олеся вже знала відповідь, але все ж запитала.

— Сказав, що спробую, але навряд чи вийде, — він уникав її погляду.

Олеся похитала головою.

— А ти можеш перенести? — запитала вона, дивлячись йому прямо в очі.

— Ні, звичайно, — зітхнув Тарас. — Це важлива зустріч із партнерами з Європи. Я відсутній три дні.

— Тобто я залишусь сама з твоїми батьками? — Олеся намагалася говорити максимально спокійно, але всередині все кипіло. Вона відчувала себе буфером у цій ситуації.

— Усього на три дні, Лесю, — винувато посміхнувся Тарас. — Ти сильна, ти впораєшся, я знаю.

У суботу вранці Тарас поїхав зустрічати батьків, а Олеся готувала сніданок. Вона нервувала, але намагалася налаштуватися на позитив. Зрештою, це батьки її чоловіка.

Дверний дзвінок пролунав рівно о 8:30. Олеся глибоко зітхнула і пішла відчиняти.

— Олесю, квіточко! — вигукнула Галина Павлівна, обіймаючи невістку трохи занадто міцно, і від неї запахло сумішшю важких «радянських» парфумів та запаху поїзда. — Як же ми скучили! Ти щось схудла, погано Тарас тебе годує!

За спиною свекрухи маячив Степан Олексійович — кремезний чоловік із пишними вусами та незворушним поглядом. Він кивнув Олесі, як старому знайомому, і одразу почав заносити великі картаті сумки та валізи. Валіз було три — величезні, наче вони приїхали не на тиждень, а на півроку, а в сумках, схоже, були закрутки, картопля і домашнє сало.

— Проходьте, — усміхнулася Олеся. — Сніданок майже готовий.

— Ой, я сама все дороблю, — Галина Павлівна одразу попрямувала на кухню, на ходу знімаючи пальто. — Ти, мабуть, не знаєш, як Тарасик любить справжню домашню яєчню. Я йому завжди з дитинства робила — зі свіжими помідорами та домашньою ковбаскою!

Олеся хотіла заперечити, що за п’ять років шлюбу вона вивчила всі кулінарні уподобання чоловіка, але вирішила промовчати. Марно.

Тарас заносив останню валізу, коли його мати вже поралася на кухні, висуваючи ящики, переставляючи спеції та відкриваючи шафки.

— А чому у вас цукор не в цукорниці, як у людей? І ці ваші сучасні ножі зовсім не ріжуть, я привезла свій, перевірений, — донеслося звідти.

Олеся перезирнулася з чоловіком. Він підморгнув їй, намагаючись додати легкості: «Тримайся, це лише початок».

За сніданком Галина Павлівна без упину говорила про життя у їхньому місті, про сусідку Ніну з третього поверху та її нову шафу-купе, про ціни, про політику та про те, як погано зараз молодь одягається — усе «якесь безформне».

— Ось, до речі, Олесю — вона пильно подивилася на невістку, — я привезла тобі вишиту сукню. Таку гарну, запорізька майстриня вишивала. А то все ходиш у цих… джинсах та футболках, як хлопчисько. Тарасику ж хочеться бачити дружину жіночною!

— Мамо, — спробував втрутитися Тарас, — Олеся сама вирішує, що їй носити.

— Звичайно, звичайно, — закивала Галина Павлівна, але за її тоном було зрозуміло, що вона не згодна. — Я просто по-материнськи раджу. Щоб жіноча енергія була.

Після сніданку розпочалася «екскурсія» квартирою. Хоча Галина Павлівна бувала в них і раніше, вона щоразу заново вивчала кожен куточок, ніби чекаючи на щось нове.

— А що це у вас така дивна картина? — вона зупинилася перед абстрактним полотном у вітальні. — І не шкода було грошей? Я б краще краєвид повісила. Ось у тітки Віри (моєї подруги) такий гарний краєвид із соняшниками!

— Це робота мого друга-художника, — спокійно пояснила Олеся. — Він подарував нам її на новосілля.

— А-а-а, ну якщо подарунок, то гаразд, — поблажливо кивнула свекруха. — Хоча все одно якась вона незрозуміла.

Степан Олексійович тим часом влаштувався у кріслі з пультом від телевізора і вже перемикав канали, бурмочучи щось про «поганий наш український футбол».

— Тату, може, допоможеш мамі розібрати речі? — запропонував Тарас.

— Встигнеться, — відмахнувся батько. — Спочатку подивлюся, чи немає новин по “Єдиному марафону”.

Олеся помітила, як Тарас стиснув щелепи. Мабуть, у батьківському домі він теж часто чув цю фразу.

На обід квартира перетворилася. Галина Павлівна встигла розвісити привезені «нові, з виставки» рушники у ванній («Ваші зовсім “скупалися”»), поставити на чільне місце у вітальні привезену порцелянову статуетку лебедів («Це ж ручна робота, раритет!») і розкласти ароматичні мішечки з лавандою по всіх шафах («У вас у шафі пахне дивно, тепер буде краще»).

Олеся намагалася працювати в спальні над терміновим проєктом, але кожні п’ять хвилин її відволікали питаннями:

— Олесю, а де у вас віник? Цей ваш пилосос-робот тільки гуде, а толку ніякого.

— Олесю, а чому у вас сіль така дрібна? Для засолювання огірків потрібна велика, «кам’яна»!

— Олесю, а на балконі чому квіти не поливаєш? Зовсім засохли, як гілочки.

Надвечір Олеся почувалася вичавленим лимоном. Вона ледь просунулась у роботі. Тарас, здавалося, не помічав її стану — він допомагав батькові налаштувати новий додаток на смартфоні та щиро радів домашній їжі, яку приготувала мати.

— Мам, твої котлети — найсмачніші, — з набитим ротом говорив він. — Леся так не вміє, вона завжди намагається їх запекти, а не посмажити.

Олеся завмерла з виделкою в руці. Не те щоб вона була шеф-кухарем, але її кулінарні навички ніколи раніше не критикувалися з боку чоловіка.

— Звичайно, не вміє, — самовдоволено посміхнулася Галина Павлівна. — Цьому роками треба вчитися, моя ж школа! Я тобі, Олесю, рецепт з усіма секретами залишу, попрактикуєшся.

Після вечері, коли посуд був вимитий (Олеся, незважаючи на запевнення свекрухи, що вона сама все зробить, відразу взялася за роботу), сім’я розташувалася у вітальні. Степан Олексійович дивився футбольний матч, Галина Павлівна в’язала якийсь хитромудрий шарф, а Тарас гортав новини в телефоні. Олеся спробувала вибачитися і повернутися до роботи, але Галина Павлівна похитала головою:

— Яка робота на ніч дивлячись? Посидь із нами, поговоримо. Ми ж не щодня бачимося.

«Поговорити» означало вислухати історії про всіх знайомих, більшість із яких Олеся ніколи не зустрічала, і дізнатися, хто одружився, хто розлучився, хто купив машину, а в кого корова тікає до сусідів. Вона сиділа як на голках, думаючи про незакінчений проєкт.

У якийсь момент Галина Павлівна перервала свою розповідь про сусідку Ніну Петрівну та її хвору спину, щоб оголосити:

— А ми, до речі, з батьком вирішили, що завтра разом поїдемо на дачу до Вербицьких. Пам’ятаєш, Тарасе, тітку Віру? Вона нас запрошувала, шашлики будуть, співатимемо!

Олеся та Тарас одночасно підвели голови.

— Мамо, завтра неділя, і у Лесі важлива зустріч із замовником, — нагадав Тарас.

— У неділю?! — Галина Павлівна недовірливо примружилася. — Що це за замовники такі безсовісні? У вихідний день працювати змушують?

— Це перенесена зустріч, — пояснила Олеся. — Дуже важлива, на кону великий контракт.

— Ну, так перенеси ще раз, — знизала плечима свекруха. — Ми ж не щодня приїжджаємо. А тітка Віра спеціально маринувала м’ясо!

— Я не можу перенести, — твердо сказала Олеся. — Це мій постійний клієнт, і проєкт треба здати у понеділок.

Галина Павлівна підібгала губи і відклала в’язання.

— Ну, значить, ми з Тарасиком і Степаном Олексійовичем поїдемо, а ти залишайся зі своїми… «візуалізаціями», — у її голосі пролунала ледь помітна образа.

Тарас виглядав розгубленим.

— Мам, але як ви поїдете? Я не знаю, де ця дача. І взагалі, я планував провести час із вами та Лесею разом.

— То ми тобі покажемо дорогу, — сказав Степан Олексійович. — Сідаємо у твою машину і їдемо. Ділов-то!

— Тарасе, — Олеся подивилася на чоловіка, — у мене справді важлива зустріч. Їдьте, я приєднаюся до вас увечері, якщо встигну.

Вона розуміла, що навряд чи встигне, але хотіла хоч якось згладити ситуацію.

Галина Павлівна важко зітхнула.

— Ось раніше дружини за чоловіками всюди їздили. А зараз усі кар’єри та кар’єри. Не жіноча це справа — кар’єру робити.

Тарас кинув на Олесю вибачливий погляд, але промовчав.

Вночі, лежачи в ліжку, вони пошепки обговорювали ситуацію.

— Вони не зі зла, — вкотре повторював Тарас. — Просто вони старого гарту, не розуміють.

— А ти? — тихо запитала Олеся. — Ти розумієш?

Тарас помовчав.

— Звісно, розумію. Але вони мої батьки, Лесю. Я не можу їх образити, вони ж так рідко приїжджають.

— А мене, виходить, образити можна? — Вона повернулася до нього спиною.

— Лесю, ну що ти… — він спробував обійняти її, але вона відсунулася.

— На добраніч, Тарасе, — сказала вона.

Неділя почалася рано. Вже о сьомій ранку на кухні гриміли каструлі — Галина Павлівна готувала щось для пікніка. Олеся, що не виспалася і була роздратована, намагалася працювати в спальні, але концентрація була ні до біса.

О десятій годині Тарас, його батьки та заготовлені ними продукти поринули в машину і поїхали на дачу до загадкової тітки Віри. Олеся нарешті залишилася сама і змогла закінчити проєкт. Зустріч із замовником пройшла успішно, але повернувшись додому, вона виявила, що абсолютно вимотана.

Було вже майже о восьмій вечора, коли вона почула звук ключа в замку. Сімейство повернулося з дачі — галасливе, веселе, пропахле димом багаття та шашликами.

— Олесю а ми тобі шашличка привезли! — Галина Павлівна простягла їй загорнутий у фольгу шматок м’яса. — Ти навіть не уявляєш, як було весело! Тітка Віра про тебе питала, шкодувала, що “кар’єра важливіша за сімейне спілкування”.

Олеся ввічливо подякувала, хоча їсти зовсім не хотілося.

— Як пройшла твоя зустріч? — запитав Тарас, цілуючи її в щоку. Від нього пахло димом і пивом.

— Нормально, — коротко відповіла вона. — Я здала проєкт.

— От і чудово! — Він виглядав задоволеним. — Тепер можеш розслабитись і провести з нами час.

Розслабитися? Після цілого дня напруженої роботи? Олеся хотіла тільки одного – прийняти гарячу ванну та лягти спати. Але натомість їй довелося сидіти з сім’єю на кухні і слухати розповіді про минулий день.

— А в тітки Віри син тепер у «ПриватБанку» працює, — розповідала Галина Павлівна. — Такий солідний хлопчик став. І наречену собі знайшов, теж економістку. Тепер удвох гроші заробляють, квартиру купили в іпотеку…

Вона багатозначно подивилася на Олесю, наче натякаючи на щось.

— Галино Павлівно, я теж гроші заробляю, — не витримала Олеся. — І досить непогані. Дизайн інтер’єрів — це високооплачувана праця.

— Та хіба ж це гроші? — свекруха сплеснула руками. — Ось Вербин син отримує… — і вона назвала суму, яка видалася Олесі дуже перебільшеною. — Це ж стабільність, Олесю, не твої “ескізи”.

Тарас спробував перевести розмову на іншу тему, але було пізно. Вечір був безнадійно зіпсований.

У понеділок вранці, коли Олеся збиралася на роботу, Галина Павлівна приголомшила її новою заявою:

— Олесю, ми тут з батьком подумали… Коли Тарасик у відрядження поїде, може, ми з тобою на фестиваль вишиванки сходимо? Я в газеті вичитала, що у вашому місті така виставка буде. Це ж наша культура, треба ж її знати!

Олеся застигла з гребінцем у руці.

— Галино Павлівно, я працюю. Маю п’ять важливих зустрічей на цьому тижні.

— Так у обідню перерву сходимо, — не вгамовувалася свекруха. — Усього годинку погуляємо. Я тобі покажу, які візерунки зараз модні. Може, й тобі сподобається вишивати бісером.

Вишивати бісером? Обідню перерву Олеся зазвичай проводила у тиші свого офісу, переглядаючи нові ідеї в інтернеті. Перспектива провести його на фестивалі вишиванки зі свекрухою, яка постійно критикуватиме її «неправильні» стібки, не викликала ентузіазму.

— Вибачте, але я не можу, — вона намагалася говорити твердо, але чемно. — У мене дуже багато роботи.

Галина Павлівна ображено підібгала губи.

— Як хочеш. Я просто хотіла часу з тобою провести, ближче познайомитись. Ми ж майже не спілкуємось.

«Ну так, — подумала Олеся, — тільки коли ви робите зауваження про моє готування, мій одяг, мою квартиру і мою роботу».

Увечері Тарас збирав речі у відрядження. Він виглядав винним та нервовим.

— Ти справді впораєшся? — запитав він, запихаючи у сумку сорочки. — Може, відкласти поїздку?

Олеся дивилася на нього з неприхованим подивом.

— Відкласти? Ти серйозно? — Вона схрестила руки на грудях. — Тарасе, це важливе відрядження, від якого залежить твоє підвищення на позицію тімліда.

— Знаю, — зітхнув він. — Але мама засмутиться, якщо я поїду. Вона ж приїхала до мене.

Олеся відчула, як усередині щось обірвалося. Це була межа.

— А я? — запитала вона тихо. — Мене ти запитав, чи я засмучуся, якщо твої батьки без попередження заявляться до нас на невизначений термін? Або якщо ти оголосиш при всіх, що я «не вмію готувати твої улюблені котлети»? Чи, якщо твоя мати вирішить замінити шторі, які я обирала для нашого будинку, на «бабусині»?

Тарас відвів погляд.

— Лесю, ну ти ж розумієш… я потрапив між двох вогнів…

— Ні, не розумію, — відрізала вона. — П’ять років, Тарасе. П’ять років я вислуховую критику твоєї матері, терплю безцеремонні вторгнення у наш простір і спостерігаю, як ти перетворюєшся на безвольну дитину поруч із нею.

Вона підійшла до вікна і подивилася на вечірнє місто.

— Їдь у своє відрядження. Тільки не турбуйся, що я не впораюся з твоїми батьками. Коли ти повернешся, їх тут не буде.

— Що ти маєш на увазі? — Тарас завмер із сорочкою в руках.

— Завтра я переїжджаю до Світлани (її найкращої подруги). На тиждень, може, на два. Твої батьки зможуть насолодитись вашою квартирою повністю. А коли вони поїдуть, ми з тобою поговоримо серйозно.

— Ти не можеш просто… піти, — розгублено промовив Тарас.

— Можу, — Олеся глянула на нього зі стомленою рішучістю. — І піду. Тому що так більше не може продовжуватися. Або ти навчишся встановлювати кордони зі своїми батьками, або… — вона не договорила, але Тарас зрозумів.

— Стривай, — він підійшов до неї. — Давай поговоримо. Я все виправлю.

— Зараз ти нічого не виправиш, — похитала головою Олеся. — Тобі треба спершу усвідомити проблему. А в мене більше немає сил бути буфером між тобою та твоєю матір’ю.

Зранку, коли Тарас поїхав до аеропорту, Олеся зібрала необхідні речі та викликала таксі. Галина Павлівна застала її у передпокої з валізою.

— Ти куди зібралася? — Запитала вона з підозрою, розглядаючи валізу.

— На тиждень до подруги, — спокійно відповіла Олеся. — Ви матимете можливість побути тут без мене. По-сімейному.

— А як ми? Хто нам готуватиме? — обурилася свекруха.

— Ви чудово впораєтесь, — Олеся посміхнулася з несподіваною для себе легкістю. — Ви ж казали, що я «не вмію готувати». Тепер ви маєте можливість показати, як це робиться правильно.

— Але… — Галина Павлівна була розгублена. — Тарасик знає?

— Знає, — кивнула Олеся, беручись за ручку валізи. — Я пропоную вам провести цей тиждень із користю. Подумайте, чому ваш син ніколи не розповідає вам про свої плани. Чому не хоче, щоб ви знали про його відрядження? Чому кожен ваш приїзд стає для нас стресом?

Вона відчинила двері та обернулася:

— А коли повернетесь додому, зателефонуйте заздалегідь перед наступним візитом. І спитайте, чи зручно нам вас прийняти. Як це роблять нормальні люди, які шанують чужі кордони.

Степан Олексійович виглянув із кухні, почувши гучну розмову.

— Куди це вона? — запитав він дружину.

— Збігає від нас! — тремтячим голосом відповіла Галина Павлівна. — Нагрубіянила і йде!

— Я не грубіяню, — спокійно заперечила Олеся. — Я говорю правду. І це, до речі, різні речі.

Вона вийшла з квартири та зачинила за собою двері. У під’їзді вона глибоко зітхнула, відчуваючи, як з плечей ніби впав важкий тягар. Попереду був тиждень тиші та спокою у Світлани.

Тарас дзвонив їй щодня з відрядження. Спершу вимагав повернутися, потім умовляв, потім почав слухати.

— Мама каже, ти сказала їй жахливі речі, — повідомив він в останній день перед поверненням.

— Я сказала їй правду, — відповіла Олеся. — Те, що давно треба було сказати.

На іншому кінці лінії запанувала тиша.

— Знаєш, — нарешті сказав Тарас, — тато сьогодні сказав мені дивну річ. Він сказав, що мама завжди була такою – з усіма його дівчатами, а потім і з першою дружиною. Це і стало причиною їхнього розлучення.

— І що ти думаєш? — запитала Олеся.

— Я думаю, що не хочу повторити його помилки, — тихо сказав Тарас. — Вони їдуть завтра. Я взяв квитки на поїзд.

Олеся мовчала, чекаючи на продовження.

— І ще я сказав їм, що наступного разу вони мають попереджати нас щонайменше за два тижні. І зупинятимуться у готелі.

Вона відчула, як губи розтягуються в усмішці.

— Це правильне рішення, — сказала вона. — Я повернусь, коли ти приїдеш.

— Я знаю, що облажався, — зізнався Тарас. — І що тобі довелося зробити те, що мав зробити я.

— Так, — погодилася Олеся без натяків. — Але важливо, що ти це зрозумів.

За тиждень Олеся повернулася до квартири. Сліди перебування Галини Павлівни та Степана Олексійовича все ще були помітні — персикові фіранки з квіточками у вітальні, статуетка лебедів на полиці, в’язані серветки на журнальному столику.

Тарас зустрів її з винною усмішкою.

— Я все це приберу, — пообіцяв він, вказуючи на мамині «покращення».

— Ні, — похитала Олеся. — Ти сам це зробиш. Прямо зараз.

Вона пройшла на кухню і ввімкнула чайник. Краєм ока вона бачила, як Тарас знімає злощасні фіранки, прибирає в коробку в’язані серветки та статуетку. Коли він закінчив, вона простягла йому чашку чаю.

— Я не вибачатимуся за те, що пішла, — сказала вона. — Це було потрібне.

— Я знаю, — кивнув він. — І не вибачайся. Просто хочу, щоб ти знала, я все зрозумів. І більше таке не повториться.

Олеся дивилася на нього довгим поглядом.

— Подивимося, — тільки й сказала вона. — Час покаже.

Вона знала, що однієї розмови недостатньо, щоб змінити відносини, що роками формувалися. Але то був перший крок. І якщо Тарас справді все зрозумів, вони ще мали шанс.

А якщо ні — що ж, вона знала, що здатна постояти за себе і за свій сімейний простір. І це була не найгірша новина.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.