Будинок Розалії одинокою пусткою стояв на краю села. Ніхто вже й не пам’ятає, скільки років живе там самотня старенька.
Коли зими були суворішими, снігом замітало всі дороги, бувало, що жінку до весни ніхто в селі і не бачив. І як вона там жила, здається, нікого й не цікавило.
Голова села, іноді, для годиться, присилав когось з молодших односельчан, щоб справитися про здоров’я баби Розалії, та й спитати, чи їй, бува, чого не треба.
Звичайно, бабусі потрібна була допомога, але вона соромилася, чи що, сказати про це.
Просила лише дров заготувати на зиму. А людей, що приходили до неї, без гостинців і не відпускала – то трав запашних для чайку дасть, то грибочків чи ягід.
А так, довгими зимовими днями, сиділа Розалія біля ікони, молилася, просила у Бога лише одного, аби ще хоч раз сина свого побачити.
Андрій ще 20 років тому поїхав в Америку, та там і залишився.
Листи писав, інколи гроші висилав, але повернутися додому ніяк не виходило.
Все обіцяв, що наступного року вже точно приїде – так і жила Розалія, з нетерпінням чекаючи того наступного року.
А Андрій то ж був у неї виплеканою дитиною. З’явився пізно на світ, коли жінці вже було під сорок і вона втратила надію стати матір’ю, Бог нарешті подарував їй зміст життя – її єдиного сина.
Чоловік не довго тішився батьківським щастям, через важку роботу пішов у засвіти дуже рано. Так що Розалія практично сама виростила сина.
Андрій ріс розумним хлопцем, в інституті вчився, розумів, що мама йому дала все, що могла, тому далі йому потрібно самому думати.
І коли з’явилася слушна нагода – поїздка в Америку, ні хвилини не сумнівався – це його шанс, який він має використати.
А що залишалося Розалії – відпустити сина і молитися за його добру долю.
Крім Андрія, була у Розалії ще й дочка, Оксана, не рідна, правда.
Але Розалія любила її, як рідну, донечкою називала.
Оксана росла без батьків, гляділа дівчину дружина її старшого брата.
І хоч щастя в чужій братовій сім’ї у дівчини не було, та все ж це краще, ніж дитбудинок. Частенько вона забігала до Розалії, бо ж сусідами були, тут дитина відчувала, що її люблять.
А потім Оксана поїхала з села, спочатку – вчитися, пізніше і заміж вийшла.
Так жодного разу додому і не повернулася.
Душа боліла Розалію і за долю дівчини, бо чула від людей, що чоловік трапився їй недобрий, але ж що поробиш, коли доля така.
А потім дійшла до Розалії чутка, ніби розлучилася Оксана з чоловіком, і теж кудись за кордон гайнула.
В суботу Розалія прибралася в хаті і вирішила, що зараз піде в село, прикупити дещо.
Та раптом вона почула, що до її подвір’я під’їхала автівка.
На порозі з’явився поважний чоловік, скроні якого прикрашала сивина і чарівна жіночка, яка сяяла від усмішки.
– Діти мої, а я ж вас і не відразу впізнала. А як же так? Звідки? Чому без попередження? – Розалія говорила, а з очей лилися сльози щастя. Вона все ще тримала їх на порозі.
– Може, в хату запросиш, мамо? – лагідно сказав Андрій. Я ж наречену тобі нарешті привіз показати.
Той день був найщасливішим у житті Розалії. Виявляється, Андрій був закоханий в Оксану ще з дитинства.
Коли дізнався, що особисте життя у неї не склалося, знайшов її в соцмережах. Дівчина відповіла йому взаємністю.
Вони довго листувалися, а тепер повернулися додому, щоб бути разом – назавжди.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
