Закінчився дачний сезон. Сонце вже не припікає так, як у липні, яблука обтрусило першим холодним вітром, а на ґанку лишився лише запах свіжої землі та стиглих кабачків, які я не встигла забрати. Сиджу на лавці, закутана в теплу хустку, і думаю: «Ось і все, Маріє, ще одне літо позаду».
Діти не спішать мене забирати. Знаю, роботи багато, кожен зайнятий своїм, але коли цілий тиждень сидиш сама у маленькому дерев’яному будиночку — серце стискається. Я уже все склала, усе помила, законсервувала, дрова під навіс сховала, навіть ґрунт перекопала, як завжди. Але тиша навколо стала надто гучною.
У суботу приїхав син з невісткою. Не сказати, що я їх не чекала — чекала так, як чекала, мабуть, в дитинстві Святого Миколая. Але коли вони вийшли з машини, то вигляд у них був… не той, що я сподівалась. Не добрий. Наче вони приїхали не в гості, а з якоюсь справою.
— Мамо, — син ходив двором, розглядаючи грядки, ніби шукав привід для зауваження. — Все, вистачить цього всього. Ми вже покупців знайшли. Дачу треба продавати.
Я аж оперлася рукою об стіл, бо не чекала, що син знову почне цю неприємну розмову.
— Сашо, ти що таке кажеш?.. Ти ж знаєш, яка важлива для мене ця дача.
А він навіть очі не підняв.
— Та від неї одні збитки. Ти сили свої марнуєш, гроші сюди тягнеш, транспорт… Що тобі з тої дачі? Кому вона треба?
Невістка, як завжди, мовчала, але її губи скривилися в ту саму тонку лінію, яку я знаю вже багато років: «я — за, але скажи це ти, а я тільки підтримую».
— А що я тут робила, Сашо, по-твоєму? — кажу тихо. — Все літо ти не приїжджав, не знаєш нічого.
Він лише махнув рукою.
Розмова про продаж дачі тягнеться вже не перший рік. Син живе зі мною в трикімнатній квартирі. Каже, що тісно, хоче купити ще одну квартиру, щоб ми жили окремо. Дача, мовляв, зайва. Гроші можна вкласти «правильніше».
А для мене дача — то не просто земля зі старим будиночком. Це моя віддушина. Моя свобода. Моя тиша. Моє маленьке життя серед землі, яка мене розуміє краще, ніж будь-хто.
Цього року було інакше. У мене з’явилася несподівана підтримка — Софія. Моя далека родичка, внучка моєї рідної сестри. Дівчинка сирота, навчається в столиці, живе в гуртожитку, грошей мало, і нема до кого поїхати влітку. Вона сама подзвонила мені:
— Тітко Маріє, а можна я приїду до вас на дачу хоч на кілька днів? Трошки відпочину, бо в місті головою об стіну битися хочеться.
Як я могла відмовити? Вона приїхала — така тендітна, робоча, приязна. Допомагала мені на грядках, ходила за мною, як за другою бабусею. І от одного дня каже:
— Можна сфотографую ваші кабачки? Вони такі гарні, я таких у житті не бачила.
Ну, сфотографувала. Виставила в Інстаграм. А я навіть не думала, що з того щось буде. Але вже ввечері вона показує мені телефон — там сотні лайків, репости, коментарі. І серед них — повідомлення від магазину органічної продукції.
— Тітко Маріє, — каже схвильовано, — вони хочуть приїхати, подивитися на ваші овочі. Ви не проти?
Я тільки руками розвела: їдьте, дивіться.
Приїхали двоє молодих. Оглянули мої грядки і кажуть:
— Пані Маріє, у вас продукція — мрія. Ми заберемо кабачки, скільки дасте.
Я нарвала їм повні ящики. А наступного дня вони вже привезли гроші. Справжні, чесно зароблені. Ми працювали з ними все літо: огірки, помідори, кабачки, картопля. Вони самі все забирали, самі розвозили. Я навіть не вірила, що моя земля може принести такий прибуток.
Наприкінці серпня я підрахувала те, що заробила — і аж перехрестилась. Для мене, пенсіонерки, то не просто гроші. То — підтвердження, що я не просто так копаюся тут роками. Що моя праця комусь потрібна. Що я ще щось варта.
Софія стрибала від радості:
— Тітко Маріє! Наступного року ми засадимо ще більше! Я вже придумала дизайн упаковок! Ми можемо зробити бренд! Ми будемо розвиватися, я вам обіцяю!
І я повірила. Бо в її голосі було тепло. Не жадібність, не примус, не «мені треба твоє», як це буває у рідних. А щира, дитяча, світла вдячність.
Тому, коли сьогодні син мені заявив про продаж, у мені щось піднялося з самого дна душі.
— Ні, Сашо, — сказала я твердо. — Дачу я продавати не буду.
Він подивився на мене так, ніби я з глузду з’їхала.
— Як це не будеш? Ми вже людей знайшли.
— То знайдете інших покупців, якщо дуже хочете щось продавати. Але не мою землю.
Невістка скривилася, мов лимон з’їла.
— Мамо, ви нічого не розумієте. Ви жити там не зможете вічно.
— А я й не збираюся вічно. — Кажу. — Але поки можу — дайте мені спокій.
Вони ще щось бурмотіли, переконували, тиснули. Але я стояла на своєму. Усередині мене нарешті народилася та сила, якої мені роками бракувало.
Бо я вже знаю, кому та дача справді потрібна.
Я давно думаю написати заповіт. І тепер знаю, на кого. На Софію. На ту дитину, яка принесла в мій дім світло. Яка не прийшла по вигоду. Яка не кривиться від запаху землі. Яка допомагала мені так, як не допомагав мій власний син.
І я думаю: а може, вона й справді мене догляне колись? Може, її серце тепліше за ті холодні долони, які сьогодні тикали мені папери під ніс?
От сиджу й думаю: правильно я хочу зробити чи ні?
Бо життя показало мені дуже просту річ: рідний — це не той, хто записаний у свідоцтві. А той, хто не проходить повз ваш біль. Той, хто вміє сказати «я поруч» — і бути поруч. Той, хто бачить у ваших старих руках не тягар, а тепло.
Може, Бог і послав мені цю Софію, щоб я мала до кого притулитися душею на старість. А не до тих, хто вже давно прикидає, що буде з моєї кімнати, коли мене не стане.
То як ви думаєте…
Я правильно хочу зробити?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
