— Спилюй свої кущі, тітко! Тут буде стояти моя машина, бо на вулиці мені колеса поб’ють!
— А куди мені їх подіти, на дах власної хати пересадити?
Оксана навіть пальці розтиснула від такої несподіванки. Ножиці для підрізання гілок упали просто в м’який ґрунт біля вимитої стежки.
Великий чорний автомобіль заїхав просто через відкриті ворота. Важкі гумові колеса безжально зім’яли молоді пагони білої гортензії, яку вона доглядала кілька років поспіль. Білі пелюстки посипалися на сірий гравій.
Автомобіль зупинився всього за кілька кроків від порога старого цегляного будинку.
Оксана стояла посеред двору в робочому фартусі й просто не могла дібрати слів. Усе відбулося так швидко, ніби це був не її двір, а проїжджа частина.
Темне вікно з боку водія повільно поїхало вниз. Звідти війнуло різким сигаретним димом і штучним холодом увімкненого приладу.
З машини визирнув племінник Роман. Він поправив комір світлої сорочки, зняв окуляри й оглянув двір так, наче приїхав на власне подвір’я після довгої відсутності:
— Здоров, тітко! Чого стоїш, мов чужа?
— Брама в тебе зовсім вузька, ледве втиснувся! Трохи паркан дзеркалами не зчесав, давно пора посунути огорожу далі в бік дороги!
З іншого боку повільно вийшла його дружина Марина. Її відкрите взуття на товстій підошві одразу ж загрузло у вологій землі коло клумби, яку Оксана щойно закінчила поливати.
Марина скривилася, кілька разів струснула ногою і з докором глянула на господиню:
— Романе, ну ти тільки поглянь навколо! Тут же справжня багнюка після дощу! Ступити ніде, нормальні черевики зіпсувати можна за дві секунди!
Оксана повільно стягнула цупкі садові рукавиці й ступила назустріч незваним гостям:
— Доброго дня. А попередити перед дорогою важко було? Я вас сьогодні зовсім не чекала.
— Та годі тобі докоряти! — махнув рукою племінник, вилазячи з салону.
— Рідня приїхала, тішитися треба! У місті така задуха стоїть, що дихати нічим.
— Ми на вихідні приїхали, м’яса посмажимо, відпочинемо трохи на свіжому повітрі.
— У мене тут не база відпочинку, Романе, — спокійно зауважила Оксана.
— І кімната вільна тільки одна, та й там зараз сухоребрик сушиться і банки на консервацію стоять.
— Переставимо твої банки в куток, нічого їм не станеться, — самовпевнено відповів він.
— Ти краще послухай, що треба зробити першочергово. Треба автомобіль сховати під навіс або розчистити майданчик.
— Який іще майданчик?
— Для моєї машини! Ти що, думаєш, я її на вузькій дорозі біля паркану залишу?
— Там сусіди на тракторах щогодини їздять, пилюку підіймають, ще камінцем фарбу пошкодять.
— Біля сільської ради є великий асфальтований майданчик, — нагадала тітка.
— Там сухо, просторо, ліхтарі цілу ніч світять і камера є.
Роман невдоволено скривився:
— Ага, зараз! Пішки триста метрів під пекучим сонцем іти?
— У мене повний багажник пакунків, колонка, холодильник переносний. Я сюди відпочивати приїхав чи важкі речі на собі тягати?
Марина тим часом обійшла автівку, тримаючись за ручку дверей:
— Романе, ну справді, для чого тут тримати цей бур’ян?
— Ані шезлонг поставити, ані позасмагати нормально. Тільки бджоли гудуть та кусаються!
— Отож і я про це кажу, — зрадів підтримці дружини Роман.
— Словом, тітко, слухай сюди. Твої кущі під вікнами нікому користі не дають. Варення з них не звариш.
— Ми зараз швиденько все зайве приберемо.
Він підійшов до задніх дверей машини, натиснув кнопку, і багажник повільно піднявся вгору.
Роман витягнув на доріжку велику залізну місткість із темними плямами на боках. Поруч гучно лягли гостра лопата та товстий трос.
Оксана підійшла впритул, ледве стримуючи внутрішнє обурення:
— А це ще навіщо ти привіз?
— Засіб надійний, суміш мастила з речовиною проти бур’янів, — похвалився племінник.
— Хлопці на роботі порадили.
— Зараз кущі зрубаємо, землю добре обробимо, щоб це бадилля більше не лізло.
— А на вечір я замовлю причіп щебеню, висиплемо, розрівняємо. Буде тобі сучасне подвір’я, а моїй машині — безпечне місце!
У Оксани від таких слів перехопило подих:
— Ти при своєму розумі, хлопче?!
— Я ці квіти роками виходжувала! Щовесни від приморозків рятувала, добрива носила!
— Ой, знову ці розмови, — втрутилася Марина, розглядаючи свій манікюр.
— Вічно в селі з кожної дрібниці проблему роблять! Чоловік для вас старається, порядок хоче навести на подвір’ї!
— А ви за старі кущі тримаєтеся. Рідному племінникові місця пошкодували?
— Це мій дім, — твердо сказала Оксана.
— І мої квіти. Жодного щебеню тут не буде.
Роман уперся руками в боки й подивився на неї зверхньо:
— Послухай, Оксано, годі показувати свій норов! Ти жінка самотня, нащо тобі стільки клопоту біля землі? Спину гнути на грядках у такі роки?
— Ми тобі порядок робимо, зручний заїзд облаштуємо! Дякую треба сказати, а не сперечатися!
— Я вас про послуги не просила. Збирайте свої речі й виїжджайте за межі подвір’я.
Марина нетерпляче тупнула ногою:
— Романе, зроби щось! Спека нестерпна, я перевдягнутися хочу!
— Де у вас тут душ із теплою водою?
— Немає такого, — відрізала господарка.
— Вода в колодязі, відро на ганку.
— Тобто як це? — здивувалася гостя.
— А як ми маємо вмитися після довгої дороги?!
— Сідайте в машину і їдьте додому, там і вмиєтеся.
Роман зі стуком кинув лопату на землю, а його обличчя почервоніло від злості:
— Що ти собі вигадуєш?! Ми стільки часу їхали по спеці, пальне палили, щоб ти нас із порога розвертала?!
— Я вас у гості не кликала.
— А нас кликати не треба, ми до рідної хати приїхали! Цю хату ще дід будував, якщо ти забула! Тут наша спільна земля!
Оксана підійшла ще ближче, дивлячись йому просто в очі:
— Дід будував, це правда. Тільки після його смерті я кожну частку викупила. Твоїй мамі все до копійки віддала, тобі особисто гроші в руки передала! Чи в тебе пам’ять коротка?
— Я роками на змінах днювала й ночувала, на двох роботах стояла, щоб із вами повністю розрахуватися!
— Подумаєш, віддала частку! — роздратовано крикнув Роман.
— Думаєш, заплатила і стала тут повноправною господинею? Земля ця предківська, родинна! І стояти тут буде моя машина, зрозуміла?!
— А кущі твої я прямо зараз повисмикую, якщо ти по-доброму не тямиш!
Він нахилився до каністри й почав відкручувати заіржавілу кришку.
Подвір’ям миттєво поширився важкий, неприємний сморід технічної рідини.
— Відійди, тітко, не заважай! Зараз зачеплю тросом за гак і вирву все за кілька хвилин!
Марина уїдливо посміхнулася:
— Правильно! Давно треба було показати, хто в родині головний!
Оксана зробила крок назад. Руки в неї злегка тремтіли, але розгубленість миттю зникла. Умовляти таких людей було марною справою, бо доброту вони вважали слабкістю.
Вона опустила руку в глибоку кишеню робочого фартуха. Пальці намацали знайомий пластиковий корпус невеликого пульта.
Минулого літа, коли Оксана проводила нову свердловину для господарства, майстри встановили їй потужний глибинний мотор із сильним тиском.
Підземні труби з розпилювачами кругового поливу були заховані вздовж усього центрального квітника і біля самих в’їзних воріт. Тиск там був такий, що струмінь води легко діставав до верхівок високих груш.
Вона кинула погляд на чужу машину. Бокові вікна з обох боків були опущені наполовину, щоб провітрити розпечений салон. На світлих сидіннях лежали чохли, а попереду світилася панель приладів.
Поруч на стежці стояло відкрите відро із замаринованим м’ясом і лежав паперовий мішок із вугіллям, який Роман уже встиг розірвати.
Оксана мовчки натиснула круглу кнопку на пульті.
Не кажучи більше жодного слова, вона спокійно повернулася і пішла під дерев’яний навіс літньої кухні, ставши за надійними перилами.
— Гей, куди це ти втекла?! — загукав їй услід племінник, тягнучи каністру до квітів.
— Думаєш, заховаєшся?!
Відповідь пролунала зовсім з іншого боку.
Під травою глухо клацнуло реле. Земля під ногами ледь помітно завібрувала від наростаючого гудіння глибинного мотора.
За мить із газону з гучним свистом піднялися важкі розпилювачі.
Пролунав різкий звук, схожий на відкриття пожежного крана, і над квітником піднялася справжня водяна стіна.
Перший потужний потік крижаної води поцілив точнісінько в залізну посудину, яку Роман тримав обома руками.
Тиск був настільки сильним, що каністру просто вибило з його долонь. Вона покотилася по траві, розливаючи темну рідину просто на його світлі штани та нове взуття.
— Що за біда! — заволав племінник, коли другий потік накрив його самого з головою, збивши кепку просто в зарості кропиви.
Одразу ж запрацював інший розпилювач біля самого ґанку.
Суцільна водяна пелена накрила Марину. Її тонкий літній одяг за секунду намок і прилип до тіла, а святкова зачіска перетворилася на мокрі пасма.
— Романе, вимкни! Вимкни це зараз же! — заверещала вона, безладно вимахуючи руками.
Її незручне взуття поїхало по мокрій глині. Вона втратила рівновагу і впала просто на край доріжки, де лежав розірваний мішок із вугіллям.
Сухий чорний пил миттєво змішався з сильними струменями води, перетворившись на густу темну масу. Вона вимазала руки, світлий одяг і все навколо.
— Де кран перекрити?! — кричав Роман, намагаючись крізь воду пробитися до стіни будинку.
Але латунні поливалки крутилися без зупинки, не підпускаючи нікого близько.
Кожні дві секунди важкий потік збивав подих і заливав очі. Вода зі свердловини була дуже холодною, справжньою криничною. Роман закашлявся і зігнувся від несподіваного холоду.
А потім черговий струмінь дістався до відчиненого автомобіля.
Широкий потік води під великим напором ринув крізь відкриті вікна просто всередину салону.
Усередині зашуміло. Холодна вода щедро заливала панель, кнопки, вентиляційні решітки та вбиралася в світлі обшивки передніх крісел.
— Машина! Моя машина! — закричав Роман уже зовсім іншим голосом, умить забувши і про паркан, і про свої плани переробити подвір’я.
Він кинувся до дверей, послизнувся на мокрій землі, проїхав кілька метрів і притиснувся плечем до мокрого колеса.
Марина, витираючи сльози разом із вугіллям, підвелася поруч:
— Романе, поїхали звідси! Вона нас просто втопить тут!
Племінник ледве намацав ручку, ввалився в мокрий салон і тремтячим пальцем натиснув кнопку запуску двигуна.
Двигун здався не одразу, кілька разів загарчав від сирості, але зрештою завівся.
— Залазь швидше! — гукнув він дружині, відпльовуючись від води.
Марина, загубивши одне взуття просто в калюжі біля клумби, заскочила на заднє сидіння й щосили зачинила за собою двері.
Оксана стояла на ґанку, тримаючи в кишені пульт, і мовчки дивилася на цей безлад.
Автомобіль із шаленим пробуксовуванням рвонув з місця. Колеса розкидали в усі боки шматки мокрого ґрунту.
Роман незграбно здав назад, зачепив дерев’яну підпірку біля воріт, трохи пом’яв край задньої частини об старе корито для поливу і вискочив на сільську дорогу.
Ворота лишилися відчиненими навстіж.
На подвір’ї чувся лише рівний шум води. Холодні струмені ретельно обмивали прим’яті квіти, змиваючи сліди бруду та непроханих гостей.
Оксана почекала кілька хвилин, після чого знову натиснула кнопку.
Шум припинився. Розпилювачі повільно опустилися назад у траву.
Стало чутно, як із листя падають великі важкі краплі, а десь у сусідньому садку мирно щебечуть птахи.
Повітря стало свіжим і чистим, із запахом м’яти та вологої землі, наче після сильної літньої грози.
Оксана зійшла зі сходів. Кілька гілок гортензії справді зламалися під важкими колесами. Вона обережно зрізала пошкоджені пагони й віднесла їх на купу з листям.
Посудину з мастилом відкинуло струменем води аж до огорожі. На щастя, сильний потік не дав рідині глибоко ввібратися в ґрунт і змив усе далі в рівчак за парканом.
Вона підчепила брудну залізяку старими граблями, винесла за межі обійстя та викинула в сміттєвий бак.
Потім повільно зачинила металеві стулки воріт і надійно засунула важкий засув.
Телефон у кишені задзвонив десь за пів години, коли вона спокійно пила трав’яний чай на веранді.
На екрані висвітилося ім’я Галини — сестри її покійного чоловіка і матері Романа.
Оксана відповіла на виклик і спокійно приклала слухавку до вуха.
— Оксано! — одразу ж пролунав обурений голос родички.
— Ти взагалі совість маєш?! Чи на старість зовсім розум утратила?!
— Діти до тебе по-людськи приїхали, відпочити хотіли після важкого тижня, а ти над ними знущаєшся?!
— Роман увесь мокрий, у машині вода стоїть, уся техніка всередині попсувалася! У Марини сльози градом, новий дорогий одяг зіпсований!
— Ти ким себе уявила в батьківській хаті?!
Оксана відпила ковток теплого чаю:
— Роман забув, де його межі.
— Які ще межі?! Не заговорюй мені зуби!
— Ми знайдемо на тебе раду! Ми повернемо собі частину хати, щоб ти знала! Ти там ніхто без нашого дозволу!
— Документи на мені, — спокійно нагадала господиня.
— Твої власноручні розписки в мене в шафі лежать. Забула вже, як кілька років тому щодня дзвонила і просила віддати гроші за частку?
— Казала: «Оксаночко, нам терміново потрібні гроші на ремонт квартири, а те село нам задарма не треба!» Згадала? Я за вас тоді всі борги закривала, поки ви по морях їздили!
— І тобі не соромно тепер рідні грошима докоряти?!
— Мені не соромно говорити правду, — чітко мовила Оксана.
— Твій син заявився сюди з хімією та лопатою. Збирався знищити мої квіти й залити все подвір’я щебенем під свою стоянку. На моїй приватній території!
— Якщо він іще хоч раз підійде до моєї брами з такими намірами — я покажу відео з вуличної камери всім сусідам і твоїм знайомим.
— Нехай подивляться, якого сміливця ти виховала, як він приїхав командувати в чужому домі, а потім утікав через калюжі.
У слухавці запала довга пауза. Галина явно не очікувала такої впевненої відсічі:
— Яка ще… камера? Не вигадуй!
— Хочеш перевірити? — тихо всміхнулася Оксана.
— Вона висить прямо під дахом і все чудово записує.
— Тому передай своєму синові: нехай сушить сидіння і вчиться поважати чужу працю. Розмову закінчено.
Вона натиснула відбій і спокійно заблокувала номер зовиці. Так само вона вчинила з номерами племінника та його дружини.
Минуло кілька тижнів.
Літня спека поступово спала, поступившись місцем приємній прохолоді.
Пошкоджені кущі гортензії швидко відійшли після рясного поливу й знову розкрили свої великі білі шапки, вкривши землю ніжним цвітом. Інші рослини розрослися так пишно, що закрили собою всі сліди від коліс.
У суботу опівдні біля огорожі пригальмував старенький автомобіль сусіда Василя Петровича.
Оксана якраз вийшла в садок із кошиком свіжих яблук. Чоловік заглушив мотор, привітався і сперся на дерев’яний штахетник:
— Доброго дня, Оксано Василівно! Тут твій родич, той що на великій чорній машині, у сільській інтернет-групі стільки всього понаписував.
Оксана підійшла ближче до хвіртки:
— І що ж він там пише?
— Та скаржиться без кінця!
— Мовляв, тітка в нього непривітна, водою облила, рідних людей на поріг не пустила. Вимагає, щоб староста змусив тебе зробити окремий заїзд біля дороги для гостей.
— А люди що кажуть? — з усмішкою запитала вона.
— А що йому староста відповів? — засміявся Василь Петрович.
— Прямо там у коментарях і написав: парубче, май совість. Хочеш власний майданчик — купуй ділянку в полі й будуй хоч на три поверхи.
— А коло сільради є спільне місце, безпечне й чисте. Не подобається — ходи пішки або сиди вдома.
— То той хлопець після такої відповіді взагалі з тієї групи вийшов!
— Туди йому й дорога, — спокійно мовила Оксана.
Вона простягнула сусідові через паркан кілька великих соковитих яблук:
— Візьміть, пригостіть дружину, вони цього року дуже солодкі.
— Красно дякую, сусідко!
Чоловік завів двигун і неспішно поїхав далі своєю дорогою.
Оксана повернулася на подвір’я і сіла на дерев’яну сходинку ґанку.
Попереду були спокійні вихідні дні. На квітах тихо гули бджоли, у городі достигали гарні овочі, а міцний паркан надійно захищав її спокій від чужого нахабства й безгосподарності.
