«Якщо він вирішив зіпсувати собі життя, то це його вибір, але чому я мушу мовчки на це дивитися?» — саме із цієї думки починався чи не кожен ранок Ірини Петрівни, відколи син оголосив про майбутнє весілля.

Олесю вже виповнилося тридцять шість років. Чоловік видний, реалізований, має гарну посаду, власне житло та авто. Здавалося б, матері треба радіти, що єдиний син нарешті створить сім’ю. Вона й зраділа спочатку.

Але що ближче підходила дата знайомства з майбутньою невісткою, то більше Ірина Петрівна себе накручувала.

Син хоч і жив окремо вже багато років, але мати все одно намагалася тримати його побут під контролем. Двічі на тиждень приїжджала, щоб прибрати, зварити свіжого борщу та попрасувати сорочки.

— Мамо, ну я ж дорослий чоловік, невже сам собі вечерю не приготую чи сорочку не попрасую? — Олесь щоразу докірливо дивився на неї.

— Та я ж просто із турботи, синчу. У тебе ж роботи безліч, а в мене є вільний час. Хто ж про тебе краще подбає, як не рідна мати? Аби тільки дружина добра трапилася. Бо як подивлюся, які зараз дівчата ходять, то аж моторошно стає.

Ірина Петрівна одразу згадувала молоду родичку своєї колеги по роботі. Прийшла якось до них на роботу — волосся коротке, пофарбоване в яскравий салатовий колір, одяг як із чужого плеча, ще й сережка у носі.

Колега тоді лише сміялася у відповідь на зауваження: «Та це просто молодіжний стиль. Головне, що дівчина розумна, навчається на бюджеті й постійно допомагає в притулку для тварин. А зачіску чи стиль завжди можна змінити».

«І що користі з того навчання, коли з вигляду дикунка дикункою?» — думала тоді Ірина Петрівна, але вголос нічого не казала.

— Не хвилюйся, мамо, я оберу людину, з якою мені буде добре, — заспокоював її Олесь.

Син ніколи не знайомив її зі своїми дівчатами. Завжди казав, що приведе додому тільки ту, з якою вирішить пов’язати долю. І ось цей момент настав.

Про майбутню обраницю Олесь нічого детально не розповідав, тільки посміхався: «Скоро сама все побачиш. Упевнений, Соломія тобі сподобається».

Соломія. Названа гарним українським ім’ям.

У своїй уяві Ірина Петрівна вже намалювала образ майбутньої невістки: мила, хазяйновита, спокійна, яка любить куховарити та створювати затишок.

Дуже подобалося матері й те, що знайомство мала відбутися у квартирі дівчини. Це ж чудова нагода одразу оцінити, яка з неї господиня.

У суботу Ірина Петрівна ретельно зібралася, оновила зачіску в перукарні й вирішила дорогою зайти до нової затишної кав’ярні-пекарні. Хотіла купити гарних авторських тістечок до чаю, хоча син і просив нічого не купувати.

У передчутті приємного знайомства вона майже підбігала до дверей закладу. І саме на вході перечепилася через поріжок та за інерцією летіла просто на чоловіка, який саме виходив із великим стаканом гарячої кави.

Пластикова кришечка від поштовху відлетіла під столик, а частина напою опинилася на світлій блузці Ірини Петрівни.

— Ви що, зовсім не дивитеся, куди йдете?! — обурено вигукнула мати Олеся.

— Пробачте, будь ласка! Ви не забилися? Я зараз усе витру, — чоловік розгублено кинувся за паперовими серветками. — Я обов’язково оплачу чистку одягу.

Але зупинити Ірину Петрівну було вже важко. Вона емоційно висловила все, що думала: мовляв, якби дорослі поважні чоловіки не ходили у спортивних костюмах молодіжного крою та уважніше дивилися на двері, такого б не сталося.

Чоловік, хоч і мав сивину, виглядав дуже підтягнутим і бадьорим. Він намагався щось сказати у відповідь, але Ірина Петрівна, навіть не дослухавши, повернулася й швидко пішла геть.

Настрій був зіпсований, довелося терміново повертатися додому, щоб змінити одяг.

Проте дорогою до квартири Соломії вона намагалася заспокоїтися та налаштуватися на позитив.

Двері відчинилися, і з глибини коридору пролунав дещо оксамитовий, глухуватий голос: «Доброго дня! Проходьте, будь ласка, я зараз вийду».

«Може, дівчина занедужала? Треба було перенести зустріч», — подумала Ірина Петрівна.

Та коли дівчина вийшла в коридор, мати Олеся на мить заніміла.

Перед нею стояла висока, струнка дівчина у вільних темних штанах та простій майці. На руках виднілися яскравий художній розпис у вигляді татуювань, а зачіска виглядала вкрай незвично: з одного боку скроня була коротко підстрижена, а з іншого звисали кольорові дреди.

Ірина Петрівна вже зібралася висловити здивування, але Соломія щиро та тепло посміхнулася й легенько обійняла Олеся:

— Доброго дня! Я дуже рада нарешті з вами познайомитися. Олесь стільки теплого розповідав про свою маму.

Усмішка справді личила дівчині, робила її обличчя дуже приємним та відкритим.

— Моя мама померла, коли я була ще маленькою, — продовжувала Соломія, випроводжаючи гостей до вітальні. — Мене виховував тато. Я вас сьогодні обов’язково познайомлю, він трохи запізнюється.

«Ну все зрозуміло, — промайнуло в голові Ірини Петрівни. — Дитина росла без материнської уваги, от і виросла такою дивакуватою. Цікаво тільки, де мій вихований син міг її знайти?»

Вони сіли за стіл.

— І де ж ви познайомилися? — першим ділом запитала Ірина Петрівна, суворо поглядаючи на сина.

— По роботі перетиналися, — з посмішкою відповіла Соломія. — А потім почали спілкуватися на інші теми.

«По роботі? Мого сина, який керує відділом у великому банку? Де ти з такою зовнішністю можеш працювати?» — здивувалася мати, а вголос запитала:

— І чим же ви займаєтеся, Соломіє?

— Я перекладач у міжнародній компанії.

— І що, у вашій компанії немає жодних вимог до зовнішнього вигляду? — не втрималася Ірина Петрівна.

— Я працюю віддалено, з дому, — спокійно пояснила Соломія. — А зачіска — це просто літній експеримент. Захотілося чогось яскравого.

— Ну, це гарно для підлітків, але ж ви доросла людина, — зауважила мати.

— Мені тридцять років. Чудовий вік. Переконана, що й у п’ятдесят буду готова до чогось нового. Вік — це просто формальність, — легко відповіла дівчина. — Вигощайтеся, будь ласка. Олесю, поклади мамі салат.

Стіл був накритий чудово. У квартирі панувала ідеальна чистота, а інтер’єр вражав продуманістю та вишуканим смаком.

— Дякую, — мовила Ірина Петрівна, розглядаючи страви. — Але одразу видно, Соломіє, що готувати ви не дуже любите. Це ж усе з ресторану замовлено? А мій син звик до домашньої їжі.

— Ні, що ви, я готувала сама, — дещо зніяковіла Соломія. — Я дуже люблю кулінарію народів світу. Сьогодні приготувала традиційні страви середземноморської кухні. Вибачте, якщо це не зовсім те, до чого ви звикли. Якщо хочете, я можу швидко зробити звичайний домашній салат або розігріти парові котлети.

— Та ти що, Соломіє, риба просто чудова, — заступався Олесь. — Мамо, спробуй, це дійсно дуже смачно.

Ірина Петрівна спробувала. Страва й справді була бездоганною, але зупинятися мати не хотіла:

— Пробачте за прямість, Соломіє, але у вас такий голос… Ви, мабуть, багато палите? А в Олеся з дитинства схильність до алергії, йому це зовсім не підходить.

— Мамо, Соломія взагалі не палить, — стримано мовив Олесь. — І алергії в мене давно немає.

— Голос у мене від матері, — м’яко усміхнулася Соломія. — Вона була співачкою, виступала з джазовим ансамблем. Батько навіть відкрив невеличке музичне кафе, щоб вона співала там і не їздила у тривалі гастролі, коли я народилася.

«Співачка в кафе? — подумала Ірина Петрівна. — Що за вигадки?»

— На жаль, батьки потрапили в дорожньому-транспортну пригоду, коли мені було вісім років, — тихо продовжила дівчина. — Мами не стало, а ми з татом довго відновлювалися. На руці залишилися шрами, тому я вирішила перекрити їх красивими малюнками. Батько тоді зробив усе, щоб я знову мала змогу повноцінно ходити. Ми це пережили.

У цей момент Ірині Петрівні варто було б проявити співчуття, але внутрішня напруга не відпускала:

— А як щодо дітей, Соломіє? Олесь мріє про повноцінну сім’ю. Але діти — це величезна відповідальність. У сина складна робота, тож увесь побут і виховання ляжуть на плечі дружини.

— Я дуже хочу дітей, — щиро відповіла Соломія. — Ми вже обговорювали це з Олесем. Мріємо про двох або трьох. Я дуже люблю дітей, тому й здобувала першу освіту в цій сфері.

— Ви ж казали, що ви перекладач? — перебила її мати.

— Це моя друга вища освіта. А за першим фахом я педагог, вчитель іноземних мов. Працювала в дитячих таборах, мала чудову практику. А п’ять років тому в мене народився син Маркіян, тож досвід спілкування з дітьми в мене чималий.

— У вас є дитина?! — здивувалася Ірина Петрівна. — І де ж він зараз? А де його батько?

— Батько Маркіяна — іноземець, ми навчалися разом в університеті. Мої почуття швидко минули, а про вагітність я дізналася вже після того, як він повернувся до себе на батьківщину. Я мала роботу, підтримку батька, тому вирішила ростити дитину самостійно. Для мене дитина — це найбільша радість у житті.

Ірина Петрівна лише важко зітхнула.

— Маркіян у нас чудовий хлопець, — додав Олесь. — Ти сама скоро переконаєшся, мамо.

У цей момент у передпокої пролунав шум, і до кімнати вбіг хлопчик.

— Доброго дня, пані! — уважно мовив він і з повагою простягнув Ірині Петрівні маленький красивий букет квітів.

Мати Олеся мимоволі усміхнулася й прийняла подарунок.

— Мамусю, а це тобі, — хлопчик дістав ще один букет і обійняв Соломію.

— Дякую, мій помічнику, — відповіла дівчина.

— Доброго дня, Олесю Сергійовичу! — хлопчик по-дорослому простягнув руку Олесю.

— Вітаю, Маркіяне Ярославовичу! — так само серйозно відповів чоловік, після чого обидва засміялися, і хлопчик сів поруч із ним розказувати про свій день.

— А ось і мій тато прийшов, — мовила Соломія.

До кімнати зайшов поважний сивий чоловік у класичному костюмі.

Це був той самий перехожий із кав’ярні.

— Ви?! — здивувалася Ірина Петрівна.

— Доброго дня! Як добре, що ми знову зустрілися, — зрадів Ярослав Степанович. — Зранку ви так швидко пішли, що я навіть не встиг належно вибачитися. Я щоранку роблю пробіжку в парку, а потім беру каву. Тому й був у спортивному одязі. Пробачте мені за той випадок.

Ірина Петрівна спочатку насупилася, але щирість чоловіка та загальна тепла атмосфера змусили її відтанути.

Вечір минув дуже приємно. Ярослав Степанович виявився освіченою та цікавою людиною, розказував багато захопливих історій. Маркіян показував свої малюнки та декламував вірші. А з того, як Олесь дивився на Соломію, було зрозуміло: він справді щасливий.

Проте, коли син віз мати додому, вона все ж мовила:

— Синчу, ти добре подумав? Дівчина незвична, ще й з дитиною. Може, варто було пошукати спокійніший варіант?

— Мамо, я кохаю Соломію. Вона чудова, мудра, сильна й дуже добра людина. І це не просто мій вибір — це вони з Маркіяном прийняли мене у свою родину. Я дуже прошу тебе: не роби передчасних висновків, пізнай її краще.

Ірина Петрівна тоді нічого не відповіла.

— Соломіє, дівчинко, ви вже зібралися? Ми з Ярославом Степановичем будемо у вас за п’ятнадцять хвилин, — бадьоро щебетала в слухавку Ірина Петрівна.

— Пані Ірино, ви ж від них за тиждень не відпочили! Може, ми цього разу самі? — зніяковіло відповіла Соломія.

— Як це самі? Ви й так увесь тиждень працюєте. Я бабуся чи ні? Маю право провести час із онуками! Ми ж із Маркіяном домовлялися йти на озеро. Та й маленькій Марічці треба більше бути на свіжому повітрі. Чоловіки недарма той будинок за містом купували. Тож збирайтеся й ви з нами!

— Тату, ми їдемо? — усміхнулася Соломія до чоловіка.

— Звісно, їдемо, — підморгнув Олесь.

— Пані Ірино, ми швидко! Тільки чур — обід готую я! — засміялася Соломія.

— Готувати будемо разом, — тепло відповіла Ірина Петрівна.

Минуло півтора року від весілля. І щодня Ірина Петрівна все більше переконувалася: її син зробив найкращий вибір у своєму житті.

Соломія стала для нього турботливою дружиною, дітям — чудовою мамою, а для неї — найкращою невісткою, про яку тільки можна було мріяти.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.