Я давно заміжня, у мене дві дорослі дочки, чотири онука. Я все життя їм допомагала, а тепер виявилася непотрібною.
Росла я сама в бідній сім’ї, батько нас кинув і особливо не займався, вся турбота лягла на плечі матері, яка крутилася як могла. Чи треба говорити, що життя у нас було важким, часто ми банально не доїдали. Тому ще тоді я дала собі слово, що коли у мене будуть свої діти, то я зроблю все для того, щоб допомагати їм, оберігати їх і щоб вони ніколи не відчували того, що відчувала я.
Коли у мене з’явилися діти, я робила і роблю досі все для того, щоб допомагати своїм дочкам. В свій час я навіть писала за них конспекти, коли вони вчилися в університеті, повністю їх забезпечувала і утримувала, готувала, прала.
Все життя я пропрацювала медичною сестрою в поліклініці, а чоловік їздив на заробітки за кордон. Зарплата у мене була невеликою, тому фінансовим забезпеченням повністю займався чоловік, так як на зарплату медсестри не можна розгулятися, а я повністю себе присвятила дочкам.
Зараз дочки виросли. Коли вони виходили заміж, кожній з дочок організували шикарне весілля, кожній подарували відповідну суму на покупку житла. То ж тепер у них є свої квартири. Для нас чоловік збудував невеликий, але дуже комфортний для життя будинок. Останнім часом він перестав їздити нам заробітки, і весь час щось майструє біля дому.
А я весь свій час продовжувала посвячувати нашим дітям. У старшої доньки з’явилися діти – два хлопці, і їй потрібна була допомога. Дочка вийшла з декрету на роботу. Тоді я прийняла рішення про переїзд до старшої доньки, водила молодшого внука в дитячий садок, а старшого в школу. На вихідних їздила до іншої дочки, теж допомагала з дитиною.
Зараз старша дочка чекає третю дитину і вийшла в декрет. Я думала, що тепер у мене буде ще більше роботи, але донька мене ошелешила, що моя допомога їй більше не потрібна.
«Мамо, ви вільні, зараз ми самі впораємося, можете їхати до себе додому», – сказала мені донька.
Коли я це почула, мені хотілося плакати, так як не очікувала, що стану непотрібною для своєї дочки і та вкаже мені на двері. Нічого не оцінила, навіть дякую не сказала.
Я думала, що чоловік мене пожаліє, а він тільки посміявся з мене.
– Я ж тебе попереджав, – каже чоловік, – ти замість того, щоб квіти біля хати садити і борщі мені варити, влізла в сім’ю до дітей. Невже ти і справді думала, що будеш жити з ними вічно?
Тобі ж і раніше дочка з чоловіком натякали на те, що їм особливо і не потрібна допомога, вони самі справляються. Але натяків ти не зрозуміла, чекала, поки тобі прямо на двері вкажуть. От і дочекалася, а я тебе попереджав…
Але ж я дала собі слово, що буду завжди допомагати дітям, а тепер виходить, що моя допомога нікому не потрібна.
Фото ілюстративне – vgorode.