Зараз нам з чоловіком прикро, адже наші діти не дуже добре ставляться до нас. Рідні діти, яких ми виховували все життя та присвятили всіх себе їм, можна сказати, лише ними жили.
Ми з Андрієм одружились ще бувши молодими. Я б сказала навіть дітьми. Наші батьки нормально відреагували, коли ми їм сказали, що хочемо зіграти весілля. Ось так і почалося наше сімейне життя.
Через рік після нашого весілля я дізналася, що чекаю сина. Ми з чоловіком були безмежно щасливі та раді такій радісній новині. Ще через 2 роки після народження нашого хлопчика Іванка я вдруге дізналася, що чекаємо ще й донечку. І народилася наша чарівна Уляна.
Жили ми дуже щасливо. Ми з Андрієм і сьогодні маємо щирі почуття, а в молоді роки то було взагалі як на сьомому небі від щастя. Діти у нас виростали дуже дружніми, ми їх намагалися виховати добрими та порядними людьми. Завжди ходили гуляти разом, їли разом, все робили разом. Вони були як нерозлийвода, дуже дружніми, постійно підтримували одне одного у всьому. Так і росли наші діти друзями, ми з чоловіком не могли нарадуватися їм, тішилися що змогли виховати таких прекрасних та дружніх і добрих дітей.
Син з донькою закінчили школу обоє дуже гарно. Так вийшло, що вони разом вступили до одного університету, вчилися і жили також разом. У них і в студентські роки була одна компанія. Діти завжди радилися один з одним у всіх важливих питаннях.
Роки минали. Незабаром Уляна вийшла заміж, а Іванко одружився і почали вони жити вже окремими життями, але все одно кожного дня телефонували одне одному, багато спілкувалися та радилися одне з одним.
Іван взяв квартиру в кредит, щоб сім’єю міг жити там, а Уляна відразу після весілля пішла жити у квартиру до свого чоловіка.
Спочатку у них все було дуже гарно у відносинах було, як і всі роки до того, але згодом, незрозуміло з якої причини вони перестали знаходити спільну мову між собою. Скільки разів ми запитуватися з чоловіком у них що сталося, вони нам ніколи нічого не розповідали, ні син, ні донька навіть говорити про це не хотіли, але те, що у них зіпсувалися відносини, ми бачили й самі, без будь-яких пояснень.
Між ними були постійно непорозуміння, ми з Андрієм чомусь завжди думали, що то все через їхні половинки, можливо вони їх налаштовують проти один одного. Але ні, начебто все було добре в цьому плані у них.
Іван постійно почав змінювати місце роботи, адже не складалося щось у нього постійно та дуже переймався через те, що не зможе вчасно віддати кредит і доведеться повернути квартиру і банк. А Уляна теж не знаходила спільної мови зі своїм чоловіком, і щодня все більше замислювалася над тим, що в один прекрасний день чоловік може їй просто сказати, щоб вона залишила квартиру його і їй ніде буде жити.
Ми з Андрієм також стали перейматися за своїх дітей, хоча до цього раніше ніколи не втручалися в їхнє життя особисте, адже вони дорослі, у них свої сім’ї. І ось одного дня до нас у гості прийшов Іван без дружини. Ми з чоловіком подумали, що це дуже гарна нагода поговорити з ним про те, що відбувається між братом та сестрою. Але з порогу син почав нам говорити, що нам з чоловіком необхідно написати заповіт, у якому ми розділяємо квартиру порівну між своїми дітьми. Я була здивована від таких, неочікуваних, його слів, тому що нам ще навіть шістдесяти років не має з Андрієм, а вони вже хочуть наш заповіт. Невже цього ми заслуговували за всі ці роки, які стільки для них зробили?
Після того, як пішов Іван додому мені зателефонувала донька Уляна і сказала рівно ці ж слова, які я лише від свого рідного сина з батьком почула. Я так зрозуміла, що вони вже довго обговорювали цю ситуацію разом зі своїм братом. Але я їм відмовила відразу. Ми не будемо писати цей заповіт тому, що ще живемо і будемо жити довго. У нас з Андрієм дуже багато різних планів на майбутнє і заповіт сьогодні не входить туди. Але на душі прикро від того, що діти лише й думають про наше майно та як вони його ділитимуть після того, як не стане нас. Я не знаю, що робити в цій ситуації та як з неї виходити, але такі слова були неприємні як для мене, так і для мого чоловіка Андрія.
Фото ілюстративне.
