Перед нашим з чоловіком одруженням, ми поговорили, і вирішили, що весілля, як такого, у нас не буде. Ми просто розписалися в РАЦСі. Мені не хотілося зайвих витрат, чоловік дотримувався такої ж думки. Ми з батьками просто посиділи у ресторані. На цьому торжество і скінчилося.
Мої батьки наше рішення не робити весілля сприйняли спокійно, а от свекруха ніяк не могла заспокоїтися.
– Така подія, син одружується, а ви весілля грати не хочете! Ось як я буду родичам у вічі дивитися? – казала мама мого чоловіка.
Після весілля ми вирішили, що треба збирати на своє житло. Точніше, вирішили ще до весілля, але розпочали вже після розпису. Жили ми на орендованій квартирі, тому доводилося викручуватися, щоб ще щось відкладати. Накопичення росли дуже повільно, але ми не здавались.
Через півтора роки ми мали накопичити достатньо грошей для початкового внеску. Я тремтіла від передчуття, переглядала сайти з квартирами, уявляла, як обставлятиму все. Але дійсність виявилася дуже далекою від моїх мрій.
Влітку сестра чоловіка оголосила, що виходить заміж.
– Ну вже дочці весілля справимо як годиться, – твердо заявила свекруха. Наречена повністю маму підтримувала, їй хотілося сукню, лімузин та багато гостей.
Хочете – робіть, хто ж забороняє. Якщо є бажання та можливості, то чому б і ні? Нас на весілля звичайно теж запросили, тому розмах урочистості я бачила на власні очі. Так, гульнули так гульнули. Крім лімузина і шикарного столу, був ще салют, діджей, фотограф і оператор. Про сукню нареченої говорити не буду, вона була дуже дорогою.
З моменту весілля сестри чоловік виглядав якимось збентеженим, постійно про щось думав. Я вже говорила, що перспектива найближчим часом мати квартиру мене дуже хвилювала, тому я і чоловіка смикала. А він якось мляво реагував, хмурився і просив не забігати наперед. Коли я вкотре завела розмову про квартиру та іпотеку, він посадив мене навпроти і повідомив, що грошей у нас немає. А їх немає, бо чоловік віддав гроші на весілля сестрі.
– Ти ж знаєш, як вона хотіла весілля… Самим їм було не заробити, батьки також допомогти не могли. Загалом, я вирішив допомогти…
Тобто чоловік піддався на прохання мами та сестри і віддав їм наші з ним спільні накопичення.
– Ти не думай, вони поступово віддадуть. Просто зараз вони цієї суми не мають. Але потихеньку вони віддадуть.
Я спочатку не повірила, що такі гроші можна віддати просто заради одного дня свята. Гаразд ще хоч би на щось суттєве, але на весілля!
Чому чоловік не сказав мені? Спочатку він не хотів, щоб я хвилювалася, а потім до нього, мабуть, щось дійшло, і він вже сам почав хвилюватися. Але пізно, гроші вже не повернути.
Чоловік почав мене заспокоювати, що ми ці гроші зможемо ще раз зібрати. А щоб було швидше, давай до мами переїдемо? Там не треба буде витрачати гроші на оренду. Через рік візьмемо квартиру.
Я з’їхала до своїх батьків того ж дня. Розмовляти із чоловіком не хотілося і не хочеться. Як і зі свекрухою, яка дзвонить то мені, то моїй мамі.
– А хто б їй, крім брата, допоміг? Але гроші наново можна накопичити. Нехай приїжджають, я їм уже кімнату звільнила, – чула я фрагмент маминої телефонної бесіди зі свекрухою.
Та мені цей варіант не до вподоби. Не хочу знову збирати гроші на іпотеку. Навіть не впевнена, що хочу жити далі із чоловіком. Мама мене готова підтримати в будь-якому випадку, але просить добре подумати. Чоловік намагається помиритися, а я думаю про розлучення.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
