Мені зараз так нелегко на душі. Можливо, хтось не зрозуміє і подумає, що я сама собі вигадую якісь проблеми, але для мене це справжнє непорозуміння – вогонь забрав мою дачу, котра дісталася ще від батьків. Не стало повністю двокімнатного будиночка з просторою великою верандою. А ще ж не так давно ми робили там ремонт! Все пропало, нічого не залишилося там зовсім. Я так після того сумувала.
Мій чоловік цю дачу не любив. Навіть відвозити мене на вихідні не хотів, адже я там залишаюся на 2 дня, а йому хтось вдома поїсти повинен приготувати. Просила його залишатися зі мною, але він відмовлявся: «Ти мені зараз тут роботи купу знайдеш, а я цього не люблю». Доводилося давати пару десяток гривень місцевим чоловікам, щоб вони допомогли щось там налагодити, підкопати. Чоловіка це теж дратувало – мовляв, мені зайвий раз не дозволиш щось купити, а іншим он любителям сивенької – запросто.
В серпні, коли вже було тепло і я збиралася на вихідні на дачу, дзвонить мені сусідка: «Тримайся, Надіє, але твоєї дачі більше немає!» Я мало не впала. Мчимо з чоловіком на машині і бачимо – димок ще над нашою ділянкою. Приїхали на попелище.
Але, чесно кажучи, поки ми ходили по чорній ділянці, я бачила неприкриту радість свого чоловіка. Ходить, посміхається наче, жарти говорить якісь недоречні. Кричу на нього, а він: «Та мені хочеться перехреститися від радості, щоб ти тут не працювала так важко!» Запропонував продати цю землю хоч за копійки, але щоб на цій дачі була поставлена крапка. Ну вже ні, ця дача дорога мені не тільки як відпочинок, а й як пам’ять про батьків! Дочки наші виросли, заміж вийшли, внуки є, вони відпочивати ще будуть приїжджати сюди, на цю земельку, до цього будиночка.
Що робити – пішла брати кредит! Мені не дали – зарплата маленька, а пенсії ще немає. Благаю чоловіка взяти, він не хоче, ясна річ. Кажу – давай продамо нашу трикімнатну квартиру, візьмемо меншу, та хоч однокімнатну, але вибудуємо цей будиночок. Чоловік сердиться: так її мої батьки цю трійку отримали, ні за що не продам. Але я теж в ній власниця, і кажу чоловікові, що навіть розлучитися з ним готова, мовляв – продам свою частину, відбудую дачу і буду там жити! А ти як хочеш! Не дивлюся навіть на те, що майже 30 років ми з ним у шлюбі, але дача мені дорога!
Я вже до чоловіка і по доброму пробувла. Кажу: «Ну навіщо нам ця трикімнатна велика квартира, нам потрібна ж лише спальня і кухня – все, більше нічого!» А він мені каже: «А ти про дітей подумала? У нас дві дочки, що після нас їм дістанеться? Твоя маленька дача?» Ну і дача теж! Одній квартира, а інший – заміський будиночок, який ми чималенький збудуємо. І взагалі, якщо що – одна дочка у нас забезпечена чоловіком, а друга кредит зі своїм чоловіком платить, скоро буде і у її сім’ї окрема квартира.
Чоловік все одно впирається: «Якщо дочкам так потрібна буде твоя дача, нехай складаються грошима на відбудову і вони, я тоді візьму кредит на третину оплати». Але як? Це ж доньки наші, які зараз сидять з дітьми, а зяті зараз про ту дачу й не думають зовсім, не на часі. Ну немає більше виходу ніякого крім продажу квартири, як він не зрозуміє? Скільки років прожили, але так ми сваримося вперше, щоб аж до розлучення. А може бути, хтось підкаже: які в цьому випадку ще є виходи, дасть мені мудру пораду? В глибині душі він знає, що дача – це моя душа, хоч він її і ненавидить, можливо, є ще якісь можливості повернути мені цю душу?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – anbroadway.
