Вікторія закрила кришку ноутбука і з насолодою потягнулася. Робочий день у сфері цифрового консалтингу видався напрочуд продуктивним. Кілька успішних угод принесли приємні бонуси, які разом із основною винагородою дозволяли Вікторії почуватися цілком незалежною. Її дохід, що значно перевищував середній рівень, був вагомим внеском у сімейний бюджет. Разом із зарплатою чоловіка, Олексія, який працював у логістичній компанії, вони впевнено виплачували іпотеку за свою світлу двокімнатну квартиру в одному з нових районів.
Олексій повернувся додому ближче до вечора, втомлений після тривалої робочої поїздки. Вечеря пройшла у спокійних розмовах про плани на майбутню відпустку та побутові дрібниці. Саме тоді, коли вони збиралися влаштуватися перед телевізором, пролунав дзвінок. На екрані висвітилося ім’я свекрухи — Марії Іванівни.
— Вікуся, привіт! — голос Марії Іванівни в слухавці звучав незвично бадьоро. — Маю чудову ідею для нас усіх. Поїдемо цими вихідними до моєї сестри Надії на дачу. Там зараз якраз розпал сезону, роботи — непочатий край, а руки зайвими не бувають.
Вікторія перезирнулася з Олексієм. Той лише втомлено прикрив очі, розуміючи, куди клонить мати.
— А що саме там потрібно робити, Маріє Іванівно? — обережно запитала Віка.
— Та звичайні дачні справи, дитинко. Десь бур’яни пополоти, десь картопельку підгорнути, водички наносити для поливу. У Надії ділянка чимала, вона сама не встигає, бо все більше в місті справами займається. А ви ж молоді, сили багато, якраз допоможете.
— А коли виїзд?
— Думала, в суботу вранці, годині о шостій, щоб до спеки основне встигнути.
Олексій взяв телефон у дружини. — Мамо, а як щодо витрат? Дорога зараз неблизька, паливо дороге, та й продукти на компанію…
— Ой, синку, ну що ти таке кажеш, — голос свекрухи став злегка ображеним. — Ви ж машину для себе купували, а не для мене. А щодо їжі — так там на городі все своє, натуральне. Хіба ж це проблема?
Вікторія повернула слухавку собі: — Маріє Іванівно, а чия то ділянка і кому дістанеться те, що виросте?
— Та ділянка Надії, звісно. А врожай… ну ми ж родина, все спільне буде!
Коли розмова закінчилася, у квартирі запала тиша. Вікторія сіла поруч із чоловіком на дивані.
— Льош, ти ж розумієш, що відбувається? Твоя тітка Надія має величезну ділянку, сама там майже не з’являється, а коли приходить час збирати плоди — вона перша. Нас просять безкоштовно працювати два дні, ще й витрачати чималі кошти на дорогу.
— Ну, Вік, може один раз з’їздимо? Мама так просить, вона вважає, що це правильно — допомагати родичам.
— Допомагати родичам — це коли вони того потребують через скруту. А тут — звичайна експлуатація. Я твою тітку бачила лише на весіллі три роки тому. Вона мені не близька людина. У мене всього два вихідні на тиждень, і я не хочу провести їх, зігнувшись над чужими грядками.
Олексій лише знизав плечима. Він був людиною м’якою і не любив конфліктів із матір’ю. Наступного дня Марія Іванівна зателефонувала знову, вже з підтвердженням часу виїзду.
— Вікторіє, я все розпланувала. О шостій ранку будьте готові.
— Маріє Іванівно, я прийняла рішення — я не поїду.
— Як це? Чому? — голос свекрухи затремтів.
— У мене є свої плани на ці вихідні. Я запланувала відпочинок і роботу над одним проектом, який принесе нам додаткові кошти.
— Ох, нинішні жінки… — зітхнула Марія Іванівна. — У наш час ніхто не питав «навіщо». Треба було — сідали і їхали. Допомога родині була понад усе. А зараз кожен лише про свій комфорт дбає.
— Часи змінилися, Маріє Іванівно. Ми працюємо по-іншому, і наш час коштує інакше.
Свекруха кинула слухавку. Увечері Олексій повернувся похмурим. — Мама сказала, що ти з нею негарно розмовляла. Льош, каже, твоя дружина зовсім не хоче знатися з ріднею.
— Я розмовляла чесно. Чому я маю працювати на дачі жінки, яка за три роки навіть не поцікавилася, як у нас справи? Якщо твоя мама хоче допомогти сестрі — нехай допомагає, це її вибір.
— Мамі важко, у неї спина болить.
— Тоді, можливо, тітці Надії варто найняти когось із місцевих за помірну плату, а не виснажувати твою маму і тебе?
— Вік, ти не розумієш. Ти працюєш вдома, за комп’ютером. Це ж не фізична праця, ти не втомлюєшся так, як люди на «справжній» роботі.
Вікторія відчула, як усередині все закипає. Це був класичний закид людей старого гарту: якщо ти не стоїш біля верстата чи не копаєш землю — ти не працюєш.
Наступного дня на роботі Вікторія поділилася ситуацією з колегою Оленою.
— Слухай, Вік, — сказала Олена, попиваючи каву. — Може, справді один раз поїхати? Ну, для спокою в сім’ї.
— Олено, я знаю цей тип людей. Якщо я поїду один раз і промовчу, це стане моїм обов’язком до кінця осені. Спочатку прополка, потім полив, потім збір врожаю, а в жовтні — копання картоплі. І все це під соусом «ми ж родина».
У четвер Марія Іванівна зателефонувала Олексієві на роботу. Вона запропонувала компроміс: він їде сам, а Віку «залишать у спокої», якщо вона така зайнята своїми справами. Олексій, не бажаючи суперечок, погодився.
У п’ятницю ввечері він збирав сумку. — Я поїду. Мамі так буде спокійніше.
— Добре, їдь. Це твоє рішення.
У суботу вранці Вікторія нарешті відчула довгоочікувану тишу. Вона спокійно попрацювала над презентацією для великого замовника, приготувала собі легкий сніданок і навіть встигла почитати книгу. Близько п’ятої вечора зателефонував Олексій.
— Привіт… Як ти? — голос чоловіка був настільки втомленим, що здавалося, він ледь тримає телефон.
— У мене все чудово. Плідно попрацювала. А як ваші справи?
— Втомився неймовірно. Цілий день на сонці. Тягали воду від колодязя, бо насос зламався. Потім картоплю підгортали. Спина просто відвалюється.
— А тітка з мамою?
— Ну… вони більше в тіньку сиділи, обговорювали якісь плітки. Казали, що вони вже своє відпрацювали, тепер час молодих.
— І чим же вас пригостили за таку роботу?
— Зварили картоплі з огірками. Мама сказала, що це найкраща нагорода — свіжі продукти з городу.
Вікторія лише гірко посміхнулася. Вона розуміла, що чоловіка просто використовують як безкоштовну робочу силу.
У неділю вранці Марія Іванівна знову зателефонувала невістці.
— Вікторіє, ну що ти, не передумала? Олексієві самому важко, там ще цілий сад обрізати треба і малину прорідити.
— Не передумала, Маріє Іванівно. У мене сьогодні дедлайн по проекту.
— Яка ж ти вперта… От Юля, донька моєї сусідки, щотижня їздить до батьків, допомагає. І не скаржиться.
— У Юлі, напевно, інша ситуація і інші стосунки з батьками. А я не бачу сенсу витрачати своє життя на чужі городи.
Свекруха знову кинула слухавку. Коли Олексій повернувся ввечері, він виглядав ще гірше, ніж у суботу. Брудний, виснажений, із обгорілими плечима.
— Ну що, багато врожаю привіз? — запитала Вікторія.
— Та… Тітка Надія сказала, що врожаю цього року мало, ледь собі вистачить. Дала нам банку торішнього варення і трохи зелені. Мама сказала, що це справедливо, бо ми ж «свої».
— Олексію, подивися на себе. Ти два дні працював без відпочинку. Ти витратив на бензин чималу суму, а отримав пучок кропу? Це не допомога, це абсурд.
Наступного дня Марія Іванівна на своїй роботі в колі колег активно обговорювала «сучасну молодь». — Уявляєте, моя невістка відмовилася сестрі допомогти. Каже, що її час дорожчий за наші огірки. От таке тепер виховання — лише про себе думають.
Одна з колег обережно запитала: — А сестра ваша що, сама не може? Чи, може, вона вам щось заплатила за роботу?
— Та як ви можете таке питати! — обурилася Марія Іванівна. — Ми ж рідні люди! Хіба за допомогу гроші беруть?
Проте настрій у неї зіпсувався. Вона звикла, що її слово — закон, а тут з’явилася Вікторія, яка мала власну думку.
Тим часом Вікторія не гаяла часу. Вона вирішила не просто працювати, а розвивати свій невеликий проект на маркетплейсах. За вихідні вона налагодила зв’язки з постачальниками та запустила першу рекламу. Це вимагало зосередженості, але приносило справжнє задоволення і реальний прибуток.
Минуло кілька тижнів. Олексій продовжував їздити на дачу кожні вихідні. Він ставав дедалі роздратованішим. Якось він повернувся з ящиком помідорів.
— Дивись, це нам тітка Надія виділила! — сказав він з надією в голосі.
— Чудово. А завтра твоя мама прийде і забере половину, бо «Надії треба допомогти закрутки зробити»?
Так і сталося. Наступного ранку Марія Іванівна забрала майже всі помідори, залишивши молодим лише кілька штук «на салат».
У середині серпня свекруха запросила всіх на сімейну вечерю. Були всі: Олексій із Вікторією, Марія Іванівна, її донька Ольга з чоловіком. За столом розмова знову зайшла про дачу.
— Оля така молодець, — хвалила Марія Іванівна доньку. — Щосуботи там, кожну ягідку знає. Одразу видно — людина цінує родину. А деякі лише в кріслах сидіти вміють та в екран дивитися.
Вікторія спокійно відпила чаю. — Олю, а ти отримуєш якийсь відсоток від продажу врожаю? Чи, можливо, Надія Василівна ділиться з тобою грошима, які вона заробляє на ринку, продаючи те, що ви зібрали?
За столом запала тиша. Ольга зніяковіло опустила очі. — Та ні… ми просто допомагаємо.
— Тобто, — продовжувала Віка, — Надія Василівна продає врожай, отримує прибуток, а ви працюєте безкоштовно під палючим сонцем? Це дуже вигідна бізнес-модель для тітки Надії.
Марія Іванівна вибухнула: — Як ти смієш рахувати чужі гроші! Це допомога рідній сестрі!
— Це не допомога, це використання вашої доброти. Вибачте, але мені час. У мене завтра запуск нового проекту, і я маю бути в формі.
Вікторія пішла, залишивши родичів у шоці. Олексій повернувся пізніше, він був розгублений. — Вік, навіщо ти так? Мама плакала.
— Мама плакала, бо я сказала правду. Олексію, я за ці два місяці, поки ти працював на чужій дачі, заробила додатково суму, яка перевищує половину нашої іпотечної виплати. Я витратила свій час на розвиток нашої сім’ї. А на що витратив свій час ти?
Вересень приніс прохолоду і сезон копання картоплі. Олексій збирався на дачу вже без жодного ентузіазму. Тітка Надія зателефонувала і суворо нагадала, що «картопля сама себе не викопає».
Цього разу Олексій повернувся з мішком картоплі, який йому вручили як «велику нагороду». — Оце і все? — запитала Віка. — За два дні важкої фізичної праці?
— Тітка сказала, що врожай дрібний, і вона має відкласти на продаж, щоб було за що жити взимку.
Олексій сів за стіл і довго мовчав. Потім підняв очі на дружину. — Знаєш, Вік… Ти була права. Сьогодні, коли ми копали, тітка Надія сиділа на веранді з подругою і обговорювала, як дорого зараз коштує найняти робітників. І додала: «Добре, що в мене є родичі, які за мішок картоплі готові спину гнути». Вона не знала, що я був за кущами і все чув.
Вікторія підійшла і обійняла чоловіка. — Нарешті ти це почув сам. Родина — це коли піклуються один про одного взаємно. А коли один лише бере, а інший віддає — це паразитизм.
З того часу дзвінки від Марії Іванівни стали рідшими. Вона зрозуміла, що Вікторію не зламати, а Олексій більше не хоче бути «безкоштовним додатком до лопати».
Взимку Вікторія повністю перевела свій підробіток у стабільний бізнес. Її дохід зріс настільки, що вони змогли достроково закрити значну частину іпотеки. Навесні, коли Марія Іванівна знову завела пісню про «дачний сезон», Олексій відповів коротко: — Мамо, ми влітку плануємо поїздку в Карпати. Хочемо відпочити по-людськи. А щодо дачі — я можу дати Надії Василівні номер телефону бригади, яка за помірні гроші зробить усю роботу.
Травень був теплим і лагідним. Вікторія з подругою поїхали на тиждень до одного з відпочинкових комплексів. Вони плавали в басейні, ходили на спа-процедури і просто насолоджувалися життям. Вікторія відчувала, що вона нарешті живе так, як мріяла — без почуття провини за свій успіх і свій комфорт.
Коли вона повернулася, Олексій зустрів її з квітами. — Як відпочила?
— Неймовірно. Це був найкращий тиждень за останні роки. А як ти? Був на дачі?
— Ні. Тітка Надія образилася, коли я запропонував їй найняти людей. Сказала, що я «зазнався». Але знаєш що? Мені стало все одно. Я провів ці вихідні, вивчаючи нові курси з логістики. Хочу рухатися далі, як і ти.
Вікторія посміхнулася. Вона зрозуміла, що головна перемога була не в грошах чи відсутності роботи на городі. Головна перемога була в тому, що її чоловік нарешті відчув ціну власного часу і власної гідності.
Дачний сезон того року пройшов без них. Марія Іванівна ще довго бідкалася сусідам на «непутящих дітей», але життя Вікторії та Олексія стало набагато спокійнішим. Вони зрозуміли, що справжня родинна підтримка — це не рабська праця на чужих ділянках, а спільний розвиток, повага до кордонів один одного та вміння разом будувати своє майбутнє, не оглядаючись на застарілі стереотипи.
А врожай… Врожай вони тепер купували у місцевих фермерів. Він був солодким, соковитим і, що найголовніше, не вимагав від них жертвувати своїм життям заради чужої вигоди. Замість бруду під нігтями в них тепер був спокій у душі, а замість сварок через грядки — спільні плани на великі подорожі. І це була найкраща інвестиція, яку вони коли-небудь робили.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
