– У середу минулого тижня приїхала я з дачі в поліклініку, – розповідає 60-річна Олена Петрівна. – Думала, швидко все зроблю, що потрібно і знову на дачу поїду, на автобус ще встигну, який буде їхати на 11 годин. Але його, виявляється, скасували, а наступний буде аж в дві години дня, це пів дня десь ходити мені потрібно. І вирішила я поїхати до своєї доньки. Їсти дуже хотілося, я ж голодна приїхала в поліклініку, з учорашнього вечора крихти в роті не було. А вдома у нас нічого немає, і холодильник відключений з березня, як на дачу поїхали.
Доньці Олени Петрівни, Вірі, 28 років, і пару тижнів тому вона вийшла в декрет. До народження дитяти ще досить багато часу, але дочка в основному сидить вдома. Максимум – виходить посидіти на лавочці в сквері неподалік, та в найближчий магазин за фруктами або молоком.
– Подзвонила їй. Ти вдома, кажу, можна зайти? – розповідає Олена Петрівна. – Віра відповідає – ну а де ж я ще, приїжджай, звичайно. Приїхала, кажу. Доню, я їсти так хочу. Є у тебе що поїсти? Дістала вона мені каструльку з пісною гречкою, чай заварила. Варення до чаю дістала і все. Я, звичайно, зовсім не наїлася, але трішки поїла, до дачі думаю доїду, а там картоплі відварю і котлет посмажу. Й на тому була дуже вдячна Вірі. І тут приходить з роботи зять!
Зять Олени Петрівни працює системним адміністратором у великій компанії в зміну по дванадцять годин, два через два. У той день він повернувся з роботи додому з ночі.
– Прийшов, роздягнувся, руки помив, привітався з нами і відразу на кухню! – й далі мовить Олена Петрівна. – Сідає за стіл і теж запитує в дружини, що є поїсти, бо голодний дуже. І що ти думаєш, Віра моя, звідки не візьмись, дістає йому борщ зі сметаною, великий шматок запеченого м’яса з овочами з духовки виймає, гречку ту ж накладає, але не як мені, основну страву, а на гарнір. Дивлюся і думаю – ну нічого собі ! Матері, значить, чай і суха каша, а чоловікові – обід з трьох страв.
Олена Петрівна промовчала, але образилася на свою доньку.
– Ось так ось, а я ж мати їй, все віддавала найкраще, поки вона виросла! Сама не доїдала, все найсмачніше завжди їй залишала і раділа ще й тому, – зі смутком говорить вона. – Все життя для дочки старалася. Вивчила її, виростила, на ноги поставила, заміж видала. Для дитини майбутньої накупила речей вже гору! Завжди все краще віддавала їй! А мені було кусок м’яса того шкода?. Встала я з-за столу, сказала «дякую» і пішла до виходу.
Дочка ж, здається, навіть не зрозуміла, що сталося.
– Дзвонить мені ввечері вже, як ні в чому не бувало, ми днями коляску з нею обговорювали, скидає якісь варіанти, мовляв, подивися, яка тобі більше подобається. Я кажу – а мені без різниці, бери, яку хочеш! Вона – мамо, що трапилося? Ну, я їй і все розповіла. Що не можна так з матір’ю! Я відчула себе людиною другого сорту просто. Дуже прикро!
Найприкріше, що дочка себе в цій ситуації неправий не вважає.
– Ти, каже, не попереджала мене, що приїдеш на обід, я тебе не чекала! У мене був всього один невеликий шматочок м’яса, я для чоловіка його приготувала, знала, що він прийде з роботи голодний. Він працював всю ніч! Йому треба поїсти нормально, він єдиний годувальник у сім’ї буде усі найближчі роки.
А, можливо, дочка права, кращий шматок дійсно треба віддати годувальнику, своєму чоловікові? Мати ж і справді не попереджала про свій візит. Ну, ось така ситуація склалася, що була єдина тарілка супу, образно кажучи, на двох. Віра віддала її чоловікові, а маму нагодувала тим, що знайшлося в холодильнику. Навіть не знаю, як би я вчинила на її місці.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
