У селі всі знали Ганну, доволі специфічною жінкою вона була. Чоловіка рано не стало, і лишив їй найцінніше — сина Михайла. От Михайло був для неї всім: і сонцем, і радістю, і смислом життя.

— Михайлику, ти в мене один, я тобі все віддам! — казала вона, коли він ще хлопчаком бігав по подвір’ї.

Вона й справді все робила за нього. Не давала ні пальця об палець ударити: і їсти приготує, і сорочку попрасує, і все йому купить, що він тільки захоче.

Ріс Михайло як пиріг в маслі, і все завдяки мамі. А коли настала пора женитися, тут і почалися труднощі.

Ганна була не з тих матерів, що легко пустять іншу жінку до серця сина.

Першу дівчину він привів із сусіднього села Відно. Ганна аж скривилась, коли побачила ту Оксанку.

— Доброго дня, мамо! — чемно сказала дівчина, з порога скинувши хустку.

— Я тобі не мама, — відрубала Ганна. — І не клич мене так.

Оксанка знітилася, а Михайло тільки плечима знизав.

— Мам, не треба, — тихо сказав. — Гарна дівчина, працьовита.

— Працьовита? — Ганна зиркнула з-під брови. — Та в неї нігті як у пані, а в нашій хаті треба руки мати, не нігті!

Ганна того ж вечора зробила все, щоб дівчина не повернулася.

— Не буде вона мені невісткою! Я знаю, їй мої гроші треба, не син!

Оксанка мовчки поплакала і пішла. А Михайло — що? Тільки буркнув:

— Ну, може, воно й на краще…

Минув рік. Михайло жив, як жив. Після роботи йшов у сільський клуб, грав у карти, пив пиво.

А Ганна все журилася:

— Ой, сину, треба ж сім’ю мати. Я ж хочу онуків поняньчити.

— То ти ж усіх невісток відганяєш, мамо, — якось не витримав він.

— Бо я бачу, хто тобі підходить, а хто — ні! — гордо відповіла.

І таки не помилилася — бо наступна його пасія, Галя з райцентру, виявилася хитренькою: тільки-но Ганна лягла в лікарню, та вже ходила по хаті, як господиня. Усе переробила, усі шафи перевернула. Ганна повернулась і як побачила — мало серце не схопило.

— Що це таке?!

— Та я ж порядок навела, мамо, — усміхнулась Галя.

— Порядок? То ж моє придане! Мої рушники! Хто тебе просив чіпати?

Ганна розвела руками, поклала руку на серце і сказала:

— Або вона, або я.

Михайло зітхнув і вибрав маму. Бо як же без неї? Хто йому борщ зварить, хто сорочку випере?

Так минуло ще кілька років. Ганна вже й сивина в косу лягла, а Михайло все один. Люди почали глузувати:

— О, іде Ганнин Михайло, той, що маму має замість жінки!

Йому було прикро, але він мовчав. Хитрий був — розумів, що з мамою спокійніше.

Поки мама жива, він має дах, їжу, і не треба ні за ким доглядати.

А Ганна тішилася:

— Ну от, бачиш, синку, як добре без отих бабів.

Але якось восени Михайло поїхав на заробітки — бо в селі роботи не було. Повернувся через пів року — і з несподіванкою.

Привіз жінку. Не молоду, не красуню, але таку спокійну, розважливу, вдову. Звали її Марією.

— Мамо, це Марія. Ми вже розписалися, — промовив він і схилив голову, ніби просив пробачення.

Ганна скам’яніла.

— Як — розписалися? Без мене?!

— Та вже час, мамо, — спокійно сказав він. — Мені сорок, а тобі не вічно мені варити й прати.

Марія не відводила очей, тільки тихо додала:

— Я не хочу вас образити, але ваш син має жити своїм життям.

Ганна спершу не знала, що сказати. Серце стислося, ніби зрадили. Але потім… подивилася на Михайла, на його спокійне, вперше за довгі роки вдоволене обличчя, і щось у ній відтануло.

Минуло кілька тижнів. Ганна, звісно, бурчала:

— То не так готує, то не туди ложку кладе…

Але поступово змирилася. Бо зрозуміла — син нарешті щасливий.

І якось вечором, коли сиділа біля вікна, побачила, як Михайло й Марія йдуть з городу, сміються, щось один одному кажуть. І тоді вперше подумала:

“Може, я була не права. Може, треба було давно відпустити”.

Вона не сказала цього вголос. Але наступного ранку тихо поклала під двері Марії рушник — той самий, який роками берегла “для доброї невістки”.

Відтоді в хаті стало спокійніше. Михайло навчився жити без маминої опіки, а Ганна — без постійного контролю.

І часом вона усміхалася сама до себе, думаючи:

— Хитрий ти, Михайле. Обвів мене навколо пальця, а все ж таки щастя своє знайшов.

Бо справжня материнська любов — то не тримати, а вміти відпустити. І чим швидше зрозуміє це кожна свекруха, тим краще складеться життя у її сина.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.