У селі поговорили, та й замовкли, а десь через пів року прийшов від Зої лист. Писала, що вийшла заміж. Усе добре. «Живемо в юрті. Чоловік із батьком і братами пасе худобу, а я вдома. Куди худоба, туди й ми»… «І що тут доброго?» — краялося материнське сеpце. Ближче до вечора всеньке село вже знало, що Зоя повернулася. З дитиною. Без чоловіка
Ця історія трапилась у 80-х роках минулого століття. Та й нині у кожного своя стежка до щастя. Недарма в народі кажуть: «Ніхто не знає, яка йому доля усміхнеться»… За матеріалами
“Зоїне кохання”. Автор Тетяна ЯКОВЕНКО.
Коли стало відомо, що Зоя Пугач, учениця десятого класу, закохалася, її почали викликати до вчительської кімнати на виховні бесіди.
— Зою! Ти повинна закінчити десять класів! Чуєш? — гудів директор. — В нашій країні обов’язкова середня освіта. Держава піклується про тебе, а ти своєю поведінкою ганьбиш школу.
— Схаменися! — докоряла класна керівничка Катерина Іванівна, передчасно розповніла до гротескних розмірів дружина голови колгоспу. — Ти мусиш закінчити школу, піти на роботу, а вже тоді виходити заміж!
— От був би я твоїм татом, — підхоплював розмову фізрук Петро Климович. — Я прописав би тобі весілля…
Батька Зоя не мала.
Проти Зої були налаштовані й однокласниці. Словом, усі гуртом кинулися її всовіщати, проте вона, навпаки, здобула рівновагу в душі, відчула себе дорослою і самостійною. Її більше не пекли слова матері.
— Дитино моя! — зазвичай пускала та сльози, приходячи додому напідпитку з чийогось весілля, куди її часто запрошували, бо пекла найкращі в селі короваї. — Хто ж тебе заміж візьме, бiдну сироту? Не проклинай свою матір, що не надбала грошей… Бiдні ми з тобою, бiдні… Нікому не потрібні…
— Не голосіть, мамо… — сердилася Зоя. — Вкладайтеся, бо знов на ферму проспите!
Мати засинала, а Зоя підходила до потьмянілого дзеркала на стіні й дивилася на свої рівненькі чорні брівки, кучеряве волосся, ямочки на щічках… А далі погляд ковзав по старенькому полинялому платтячку, копійчаних кульчиках у вушках. У однокласниць зі справжнього золота… Вони й на танці до клубу щотижня бігають. Зоя ж туди ходила вкрай рідко. І не тільки тому, що жила аж біля лісу і не завжди мала що вдягнути. Просто було ні з ким.
«Невже й справді ніхто мене не візьме заміж? — зринала думка. — І житиму одна з мамою, як Любка кривенька. Але ж я здорова, і жити самотньою й нещасною не хочу». Про хлопців вона не думала. Однокласники мали ще дитячий розум, бренькали на гітарах та завивали моторошними голосами. А старших нежонатих у селі було дуже мало. Вони вже з кимось «ходили», збиралися одружуватися…
Тож вона й сама не знала, як трапилося, що в її закритому сердечку зародилося почуття до Аали, смаглявого солдатика-киргиза із автоколони, яка приїхала в село возити буряки.
— Хоч би гарний був, — пхикали однокласниці, потай усе ж заздрячи Зоїному коханню. — А то темний, наче три дні не вмивався, і на зріст як кіт навсидячки.
Ходили всім класом до Зоїної матері на ферму. На чолі делегації — класна керівничка і Ліда Тонкаль, секретар комсомольської організації школи. Застали там і Зою, яка саме розносила вилами силос. Мати після чергового весілля дрімала в ленінській кімнаті і, розбуджена, довго кліпала очима, намагаючись втямити, чого від неї хочуть. А втямивши, заплакала.
Несміливий, палкий і ніжний Аали щовечора допитувався у Зої, чи піде вона за нього заміж, казав, що додому, в Киргизію, поїде тільки з нею. Вони зазвичай сиділи вечорами на вербових пеньках коло копанки. Вранці Зоя йшла до школи, потім допомагала матері вигрібати з-під корів — і все робила з думкою про Аали, про його миле вилицювате обличчя з добрими очима та щирою, наче дитячою, усмішкою.
Від’їжджали солдати у кінці листопада, на світанку. Зоя навшпиньки вийшла з батьківської хати, щоб не розбудити матері, прихилила сінешні двері і пішла городами на шлях. Несла вузлик, зв’язаний ізвечора.
По-ї-ха-ли… Повз клуб, школу. Он уже й тополя, що за селом, тільки тінню майнула. Аали серйозний, гордий. Крутить кермо, оглядається на Зою: не плач, я з тобою! А вона плаче, аж заходиться.
У селі поговорили, та й замовкли…
Десь через півроку прийшов від Зої лист. Писала, що вийшла заміж. Усе добре. «Живемо в юрті. Чоловік із батьком і братами пасе худобу, а я вдома. Куди худоба, туди й ми»… «І що тут доброго?» — краялося материнське сеpце…
І ось дивина — щезла з села стара Пугачка. Замкнула хату, роздала сусідам курей і зникла. Місяць нема, другий… Аж якось побачили її на своєму подвір’ї зі сповиточком на руках. А в ньому, розказує сусідка, малий, нівроку, смаглявий, як циганча, до всіх усміхається. Як звати?
— Султанчиком! — сокоче Ганна.
Ближче до вечора всеньке село вже знало, що Зоя повернулася. З дитиною. Без чоловіка.
— Де ж твій чоловік? Чого не приїхав? — лізли в душу сусідоньки.
— На роботі він, ніколи.
Неговірка Зоя стала й зовсім мовчазна. Не хотіла розказувати про те, до чого так і не змогла звикнути, чого так і не прийняла її душа. І про те, з чим болісно попрощалася, — лагідними очима чоловіка, його ніяковою усмішкою, заспокійливим голосом, коли ридала ночами.
Люди між собою гомоніли: «Там звичаї не такі, як тут! Треба батькові-матері мовчати і годити, всім коритися», «Мабуть, у того Галиї (в селі так і не навчилися вимовляти те чудернацьке ім’я) є ще одна жінка! У них так заведено! Кажуть, стара Пугачка тиждень блукала, поки Зою напитала. Вона й намовила дочку: «Хапай дитину та тікаймо!»
Як там було насправді — хтозна. Зоя мовчала: душа рвалася до чоловіка, вона ж її не пускала…
Минули літо, зима… А навесні побачили люди, як зійшов із поїзда Аали та пішов до Пугачів. Село здригнулося — бути бiді! Побіг до хати коло лісу дільничний Роман. Аали у двері, а він став під вікном, слухає, бо хто його знає… Потім зазирнув у шибку: сидить Зоя на ліжку, а чоловік на колінах перед нею. «Ну тепер…» — зітхнув полегшено.
Не поїхав Аали додому, залишився. Почав у тракторній бригаді працювати. Навчився сало їсти й правильно чарку пити. Полюбили його люди за веселу і добру вдачу, за руки роботящі. Хороший Аали! Наш! Зою тепер усі розуміють. Забули, як дружно відмовляли її від заміжжя. Звик і Аали. От тільки, коли місяць уночі вповні зійде над полем, щось йому таки робиться. Схилить голову на коліна — і не чіпайте тоді його. Бо нічого не скаже — лиш черконе своїми очима-вуглинками…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
