— Виходь. Негайно.
Голос Лілії був тихим, майже пошепки, але Тарас відсахнувся, ніби вона хотіла його вдарити.
— Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Це моя квартира! Я тут прописаний! — обурився він, намагаючись повернути собі звичний тон господаря.
— Твоя? — Лілія повільно поклала телефон на стіл. Руки зрадницьки тремтіли, але погляд залишався прямим. — Повтори ще раз про «твою» квартиру. Ті стіни, за які я п’ятнадцять років виплачувала позику? Яку я закрила сама, копійка до копійки, поки ти шукав себе?
— Ми ж були разом…
— Разом? — вона різко розвернулася до нього. В очах застигло щось холодне й незнайоме. — Ти три роки тому пішов до цієї… як її? Софія? А я продовжувала платити. За тебе теж, між іншим, бо ти вчасно не переоформив папери.
Тарас нервово потер потилицю. У свої сорок шість він усе ще виглядав привабливо — за зовнішністю він стежив куди ретельніше, ніж за власним життям чи обіцянками.
— Слухай, Лілю, я не просив тебе про героїзм…
— Не просив? — вона дістала з сумки теку з документами. — Ось твій підпис під зобов’язаннями. А ось банківські виписки. Вгадай, чиє прізвище у графі платника за останні три роки?
За вікном панувала сіра тиша передмістя.
— Лілю, ну давай без цих драм. Я прийшов по-людськи поговорити. Софія при надії, нам десь жити треба. Поділимо квартиру, і розійдемося як цивілізовані люди.
— Геть.
— Що?
— Я сказала — геть. І щоб за годину твого духу тут не було.
Вона повернулася до раковини й увімкнула воду. Руки тремтіли так сильно, що кришталевий кухоль, який вона тримала, ледь не вислизнув.
Лілія стояла біля вікна своєї нової оселі. Це була маленька однокімнатна квартира, де з вікна було видно лише глуху стіну сусідньої багатоповерхівки. Двадцять вісім квадратних метрів — ось що залишилося їй після трикімнатного помешкання, яке суд, попри всі зусилля адвокатів, постановив поділити навпіл. Тарас примудрився довести, що має право на частку, хоча за останні роки не вклав у житло нічого.
Сорок чотири роки. Комендант у невеличкому технічному коледжі. Зарплата — скромна, така, що ледь вистачало на життя. Після сплати комунальних послуг, купівлі найпростіших харчів та витрат на проїзд, на карті залишилася зовсім невелика сума, якої ледь вистачило б на кілька днів, а до наступних виплат — ще цілий тиждень.
Телефон завібрував. Повідомлення від Тараса: «Лілю, бачив тебе вчора на зупинці. Вигляд — як у побитої життям жінки. Тобі має бути соромно. До речі, ми з Софією купили новий візочок. Дуже дорогий, закордонний брендовий. Якість на першому місці».
Вона вимкнула телефон. Лягла на вузьке ліжко, уткнулася обличчям у подушку і вперше за кілька місяців дозволила собі розридатися — не від жалю до нього, а від образи на саму себе.
— Семенова, ви ж інженер-будівельник за освітою? — Директор коледжу, Віктор Петрович, гортав якісь папери, не піднімаючи очей.
— Так. Але я вже двадцять років… самі знаєте.
— Знаю. Працюєте комендантом, господарством завідуєте. Але диплом же є? З відзнакою, якщо не помиляюся?
Лілія мовчки кивнула.
— Тут така справа. До нас старий знайомий приїжджає. Буде великий огляд. Коледж потрапляє під масштабну програму реконструкції, фінансування серйозне. Потрібна людина, яка технічно грамотно все пояснить, покаже кожен закуток. А ви ж на будівництві розумієтеся.
— Розумію, — тихо відповіла Лілія. — Але ж я стільки часу не практикувала…
— От і освіжіть пам’ять. За три дні підготуєте звіт?
Вона хотіла відмовитися. Але згадала цифру в банківському додатку. Самотню маленьку суму, якої не вистачить навіть на нормальний обід.
— Підготую.
Максим Коваль приїхав на солідному чорному позашляховику. Високий, зі шляхетною сивиною на скронях, у костюмі, який коштував більше, ніж увесь гардероб Лілії за все життя.
Вона чекала його біля входу в майстерні, думаючи, що такий чоловік пройде повз, навіть не помітивши її присутності. Але він зупинився.
— Ви Семенова Лілія Володимирівна?
— Так.
— Максим Коваль. Приїхав оглянути об’єкт. Віктор Петрович казав, що ви інженер.
— Я комендант, — поправила вона. — Інженер — то було колись давно.
— Диплом анулювали?
— Ні, але досвіду…
— Значить, інженер, — він ледь помітно посміхнувся і міцно потиснув їй руку. — Показуйте, що у вас тут «болить».
Вони ходили територією понад дві години. Лілія впевнено вказувала на тріщини в несучих стінах, проблеми з перекриттям даху, зношеність тепломереж. Вона говорила чітко, професійно, оперуючи технічними термінами, про які, здавалося, забула назавжди. Вона просто пояснювала суть проблеми фахівцю.
— Стривайте, — Максим зупинився біля фундаменту головного корпусу. — Ви зараз на пам’ять назвали всі дефекти за останні п’ять років?
— Я тут працюю кожен день. Кожен кут знаю як свої п’ять пальців.
— А чому комендант? — Він подивився їй прямо в очі. Уважно, без іронії.
Лілія завагалася. — Життя так розпорядилося.
— Це не пояснення.
— Чоловік свого часу не хотів, щоб я працювала за фахом. Казав, що жінка має бути вдома, займатися побутом, а не бігати по будмайданчиках… — вона осіклася. — Це вже не має значення.
— Колишній чоловік? — уточнив Максим.
— Звідки ви знаєте?
— По очах бачу. — Максим дістав візитку. — У мене будівельна фірма. Потрібен головний інженер на новий проєкт. Надаємо службове житло, стабільну оплату, яка в рази перевищує ваш теперішній дохід.
Лілія застигла, не вірячи своїм вухам. — Ви… що?
— Пропоную роботу. Віктор казав, що ви — людина з «золотою головою». Я переконався — він правий. То як?
— Але чому я? Ви бачите мене вперше!
— Тому що за ці дві години ви розповіли мені більше, ніж усі звіти, що лежать у мене на столі. Ви пам’ятаєте державні стандарти напам’ять. А головне — бачу, що вам не все одно. Такі люди зараз рідкість.
Вона мовчала. У голові все переплуталося. — Я не знаю… Мені треба подумати.
— Думайте. Але не довго. Пропозиція актуальна тиждень.
— Ти збожеволіла, — Тарас стояв на порозі її маленької квартири. Приїхав без попередження. — Який ще переїзд в інший район? У тебе ж ні копійки за душею!
— Тому й їду. Там пропонують гідні умови.
— Та кому ти там потрібна в такому віці? — він нервово засміявся. — Лілю, подивися на себе. Тобі за сорок, ти двадцять років тільки й робила, що ключі видавала. Тебе там через тиждень на вулицю виставлять.
— Можливо, — вона методично складала речі у стару валізу. — Але я спробую.
— Це все через мене, так? — голос Тараса став жорстким. — Вирішила довести мені щось? Кар’єру на старості років будувати? Смішно.
— Не через тебе. Для себе.
— Брешеш! — він схопив її за руку. — Ти мені заздриш! Що в мене нова сім’я, скоро дитина, що я живу повноцінно!
— ТИ живеш у МОЇЙ половині квартири, — вона різко висмикнула руку. — І заздрити мені немає чому. Ти зруйнував усе, за що брався. Мені тебе просто шкода, Тарасе. Щиро.
Його обличчя спотворилося від гніву. — Пошкодуєш ще. Тебе використають і викинуть. А я навіть не здивуюся.
Двері з гуркотом зачинилися.
Перший місяць був справжнім випробуванням. Лілія забула, що таке робота на межі можливостей. Креслення до ранку, перевірка кошторисів, постійні виїзди на об’єкти, наради з виконробами. Вона приходила до службової квартири — однокімнатної, але дуже світлої, з сучасним ремонтом — і просто падала без сил. Своє маленьке житло вона здала молодій парі.
Але з кожним днем вона бачила в дзеркалі іншу жінку. Стомлену, але з живим блиском в очах. Вона знову розв’язувала складні завдання, сперечалася з чоловіками на будівництві й вигравала ці суперечки завдяки знанням.
Максим тримав професійну дистанцію. Був вимогливим, але справедливим. Іноді затримувався після робочого дня, цікавився, як вона облаштувалася. Одного разу привіз їй запашну каву, коли вона пізно ввечері доробляла терміновий проєкт.
— Ви справляєтеся краще, ніж я сподівався, — зауважив він тоді.
— Я просто не маю права на помилку.
— Це помітно. А що з колишнім чоловіком? Набридає?
— Пише іноді. Всякі нісенітниці.
— І що ви відповідаєте?
— Нічого. Мені просто ніколи. Я зайнята своїм життям.
Минуло три роки. Лілія йшла своєю новою квартирою — просторою двокімнатною в престижному районі. Вона придбала її за власні заощадження. Вона очолювала технічний департамент великої компанії, керувала стратегічними об’єктами, а її дохід став таким, про який вона раніше не могла й мріяти.
Телефон завібрував. Незнайомий номер.
— Алло?
— Лілія Володимирівна? Це Софія. Дружина Тараса… Тобто, вже колишня.
Запала довга мовчанка.
— Я знаю, ми не знайомі, але… — голос дівчини тремтів. — Чи можна з вами зустрітися? Мені більше ні до кого звернутися.
Вони зустрілися в затишній кав’ярні. Софія виглядала виснаженою: темні кола під очима, скромний одяг, нервові рухи рук.
— Він мене покинув, — сказала вона відразу. — Дитині два роки. Знайшов іншу, молодшу. Сказав, що я стала нецікавою і постійно втомленою. Квартиру, ту, що ви ділили, він примудрився закласти під якісь махінації і зрештою продав. Гроші розійшлися на його сумнівні проєкти… Тепер я з малям на орендованій кімнаті. Аліментів не платить, роботи не маю, бо з дитиною нікому допомогти. Батьки хворіють… — Софія схлипнула. — Я просто не знаю, як жити далі.
— І ви вирішили прийти до мене?
— Я знаю, як це виглядає. — Дівчина підняла очі, повні відчаю. — Але я чула, що ви пройшли через це. І ви не просто вижили — ви стали успішною. Я просто хотіла запитати: як? Як знайти в собі сили, коли здається, що все закінчено?
Лілія дивилася на неї й бачила себе кількарічної давності.
— Я просто перестала чекати, що прийде рятівник, — повільно промовила вона. — Зрозуміла, що крім мене самої ніхто про мене не подбає. І навчилася приймати допомогу, коли вона була справжньою.
— Але мені ніхто не пропонує допомоги…
— Я пропоную. — Лілія дістала візитку. — У мій департамент потрібен асистент для роботи з документами. Можна працювати частину часу дистанційно, поки дитина в садочку. Оплата на початку буде помірною, але з часом зросте. Приходьте в понеділок.
Софія дивилася на картку, і сльози вдячності покотилися по її щоках.
Того вечора Лілія стояла на балконі. Місто мерехтіло вечірніми вогнями. Телефон знову завібрував. Максим. «Лілю, завтра маєш вільну годину? Хотів би обговорити новий великий проєкт. І не тільки його».
Вона дивилася на екран і не знала, що відповісти. За три роки вони стали справжніми партнерами. Він вірив у неї, підтримував її професійне зростання. Але він завжди тримав дистанцію, поважаючи її особистий простір.
А тепер це — «і не тільки».
Лілія згадала Тараса. Згадала біль зради та довгі роки ілюзій. Вона колись пообіцяла собі більше ніколи не залежати від чоловіка. Але Максим… він був іншим. Він не пропонував опіку, він пропонував рівність.
Вона почала набирати відповідь, стирала й писала знову.
Ранок суботи почався з несподіваного дзвінка. Сім ранку.
— Алло?
— Лілія Володимирівна? Це Світлана, секретар Максима Ігоровича. Він просив переказати, що зустріч трохи переноситься. Він терміново вилетів у справах, повернеться в понеділок.
— Зрозуміла, дякую.
Лілія поклала слухавку й видихнула. Чи то полегшення, чи то розчарування. Весь день пройшов у дивному заціпенінні. Вона займалася хатніми справами, намагалася читати, але думки поверталися до того повідомлення.
Увечері зателефонувала Софія. — Лілія Володимирівна, вибачте, що турбую. Я хотіла сказати… я прийду в понеділок. Обов’язково. Ви навіть не уявляєте, що це для мене значить.
— Уявляю, — тихо відповіла Лілія. — Дуже добре уявляю.
Вона раптом зрозуміла: три роки тому їй простягнули руку допомоги. Тепер вона зробила те саме. Коло замкнулося. Вона більше не була жертвою обставин, вона була творцем власного життя.
У понеділок в офісі було незвично тихо. Максим мав повернутися лише по обіді. Лілія зустріла Софію біля входу. Дівчина прийшла раніше, помітно нервувала.
— Я не впевнена, чи зможу…
— Ніхто не впевнений на початку. Головне — почати. Ходімо, я все покажу.
День пролетів непомітно. Софія виявилася дуже старанною. Вона вдумливо розбиралася в паперах, ставила доречні запитання. Надвечір вона виглядала втомленою, але в її погляді з’явилася перша іскра надії.
— Як перший день? — запитала Лілія, коли вони залишилися одні.
— Страшно. Але… добре. Я вперше за довгий час відчула себе людиною, яка на щось здатна сама по собі.
Лілія кивнула. — Це найголовніше. Ти зробила перший крок. Решта прийде з часом.
Максим повернувся в середу. Він зайшов до її кабінету ближче до вечора. — Як справи?
— Добре. Взяла нову помічницю, ту дівчину, про яку казала.
— Колишню твого колишнього? — він підняв брову.
— Так. Їй потрібна була підтримка.
— Ти дивовижна жінка, Лілю, — сказав він тихо. — Не кожен здатний на таке благородство.
— Я просто пам’ятаю, як воно — коли здається, що попереду тільки прірва.
— І пам’ятаєш, хто допоміг тобі змінити курс? — він дивився на неї відкрито й щиро.
— Пам’ятаю.
— Тоді давай сьогодні вечеряти разом. Мені справді є що тобі сказати.
Вона тричі змінювала вбрання. Спершу здалося, що надто офіційно, потім — надто святково. Зрештою зупинилася на темно-синій сукні — стриманій, але елегантній.
О восьмій Максим заїхав за нею. Він був без піджака — у світлій сорочці, спокійний і впевнений. Вона вперше бачила його таким неформальним.
— Ти чудово виглядаєш.
— Дякую.
Вони їхали вечірнім містом. Лілія відчувала легку напругу. Ресторан був тихим, з панорамним відом на вогні мегаполіса.
Після легкої розмови про роботу Максим серйозно глянув на неї. — Лілю, я хочу бути чесним. Три роки тому я не збирався нікого наймати. Приїхав просто за проханням друга.
Вона слухала, затамувавши подив.
— Але я побачив тебе. Побачив спеціаліста, якого зацькували обставини, але не зламали. Побачив жінку, яка пам’ятає, ким вона є насправді.
— Тому ви дали мені ту роботу?
— Тому я дав тобі шанс. Решту ти створила сама. Але… було ще щось. Я відчув симпатію відразу. І це відчуття за ці роки нікуди не зникло. Навпаки, воно зміцніло.
Серце Лілії калатало. — Максиме…
— Дай я домовлю. Мені п’ятдесят два. Я був одружений, давно розлучений. Я багато працюю. Але я хочу спробувати побудувати щось справжнє. З тобою. Якщо ти готова відкрити це вікно.
Лілія згадала все пережите. — Я боюся, — зізналася вона чесно. — Боюся знову помилитися.
— Я теж, — відповів він. — Але страх — це не привід стояти на місці. Це лише привід рухатися обережно.
— Давай повільно, — промовила вона. — Я не готова до різких змін.
— Мені не потрібні ривки. Мені потрібні кроки. Назустріч одне одному.
Вона подивилася на його руку, що лежала на столі, і повільно поклала свою зверху.
Минуло ще пів року. Лілія стояла на балконі своєї квартири, насолоджуючись ранковою прохолодою. Був рідкісний вихідний.
Софія вже працювала повноцінним спеціалістом. Вона розквітла, винайняла краще житло, дитина підросла й пішла до садка. Про Тараса більше не було чути — він поїхав кудись у пошуках чергового легкого заробітку. Лілії було байдуже. Він став тінню з минулого, яка більше не мала над нею влади.
А в її житті був Максим. Він не квапив події, був поруч, коли потрібно, і давав простір, коли вона хотіла побути наодинці. Поступово страх вивітрювався, поступаючись місцем надійності.
Нещодавно він сказав: — Я хочу запропонувати тобі посаду технічного директора всієї групи компаній. Ти готова до цього масштабу?
— Я готова.
Телефон завібрував. Повідомлення від Софії: «Лілія Володимирівна, дякую. Син сьогодні запитав, чи я будую будинки. Я сказала, що так. Мені вперше було так гордо за себе. Дякую, що вірили».
Лілія посміхнулася. Вона згадала ту жінку, що стояла на зупинці під снігом з порожнім гаманцем і розбитим серцем. Згадала відчай у маленькій кімнатці.
Ні, життя не стало ідеальним. Були нові виклики, були сумніви, була втома. Але було й дещо безцінне — свобода обирати свій шлях. Розуміння, що вона сама — опора свого світу.
Вона допила каву і подивилася на небо. Сонце повільно піднімалося над містом.
«Ніколи не здаватися, — подумала вона. — Навіть коли здається, що під ногами прірва. Бо іноді те, що ми вважаємо дном, стає міцним фундаментом для нового хмарочоса».
Телефон знову мигнув. Повідомлення від Максима: «Доброго ранку. Сонце вже встало. Прогуляємося в парку? Я чекаю».
Вона взяла телефон і швидко набрала відповідь: «Вже збираюся».
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
