Я вийшла заміж чотири роки тому. Руслан відразу привів мене в свою однокімнатну квартиру. Весілля у нас не було, бо мама Руслана була проти нашого одруження. Ми просто розписалися, бо на той час я вже чекала дитину. Свекруха, Людмила Дмитрівна, жила в іншій квартирі, але періодично приходила до нас.
Під час своїх візитів вона спілкувалася лише з своїм сином, інколи брала на руки онука, в мою сторону свекруха навіть не дивилася. Людмила Дмитрівна не переставала мені повторювати, що Руслан мене скоро кине, бо я йому не пара.
Ми прожили чотири роки і прогноз свекрухи справдився – Руслан знайшов собі іншу. Він перестав приходити додому, а я все це терпіла, бо досі люблю свого чоловіка і хочу бути з ним разом.
У понеділок ми з Дмитриком прийшли з прогулянки, і не встигли роздягнутися, як в дверях закрутився ключ. Ключі є у чоловіка і свекрухи. Я пішла до дверей, намагаючись вгадати, хто з них вирішив нас відвідати.
Я воліла б, щоб це був візит Руслана, але мені не пощастило. У квартиру ввалилася Людмила Дмитрівна власною персоною, з великою сумкою. Я дуже здивувалася цьому, тому що Руслан при нашій останній розмові, запевнив мене, що поговорить з матір’ю. І що до нас ніхто більше не буде приходити.
«Що дивишся? – замість привітання сказала свекруха. – Думаєш, поскаржилася моєму синові і все, проблеми закінчилися? Він розмазня, його будь-яка жінка може без штанів залишити. А я не дозволю, щоб у моїй квартирі жили сторонні люди».
Мої слова, що тут живуть не сторонні люди, а її рідний онук, на неї ніяк не вплинули. «Внук мій. А ти мені чужа. І завжди була чужа» – сказала Людмила Дмитрівна.
Я зважилася задати питання, яке мене давно мене турбувало – як давно вона знає про коханку чоловіка? Відповідь мене здивувала, але, одночасно, і потішила. «Про Валентину я дізналася випадково десь місяць тому. Вона видна жінка, але довго з нею мій Руслан не буде. Господиня вона ніяка. У неї вдома бруд, їжу готувати не вміє, я свого сина знаю, він так довго не витримає. Руслан не звик до цього. Так що скоро він повернеться до мене і буде тільки мій. А потім ще й онука заберемо собі. Тому що ти не працюєш і жити тобі ніде».
Мені довелося її засмутити, що скоро Дмитрик піде в садок і я вийду на роботу. І що мені є, де жити. У квартирі батьків моя кімната мене чекає. Але поки я буду жити тут, бо садок дають за місцем прописки дитини.
На звістку про садок вона ніяк не відреагувала, але на останніх словах якось недобре усміхнулася. Потім залишила свою сумку на балконі у великій кімнаті і пішла, кинувши на прощання тільки одне слово: «Я не прощаюся!».
Я припускаю, що Людмила Дмитрівна вирішила повернутися в свою квартиру. Вона хоче вижити мене до того часу, поки Руслан повернеться, а те, що він піде від Валентини, не викликає ні в кого сумнівів.
І що мені робити, я не знаю. Я без роботи, дитина ще маленька. Залишається сподіватися, що Руслан одумається і повернеться до мене.
Фото ілюстративне – dm.jor.br.
