У подружжя Андрія та Галини за плечима було двадцять років шлюбу. Двох дітей вони вже виростили: син вчився за кордоном, донька жила в іншому місті. У хаті стало тихо – надто тихо. Іноді ця тиша лякала, бо в душі гриміла голосніше за будь-які сварки.
Галина поверталася з роботи й бачила чоловіка на дивані. Він переглядав новини або крутив у руках телефон. Вона ставила на стіл вечерю й чекала хоча б простого: «Як твій день?» Але замість того чула:
– Дай пульта…
Андрій теж відчував, що між ними – стіна. Йому здавалося, що Галина завжди невдоволена. «Тобі нічого не треба казати – ти й так все знаєш», – колись вона пожартувала, а він сприйняв це як правду. І перестав питати.
Так минали тижні. Андрій вже навіть почав задумуватися про розлучення. Та й Галина розуміла, що в них в сімʼї далеко не все гаразд.
Одного вечора Галина сіла навпроти чоловіка.
– Андрію, ти взагалі помічаєш, що ми майже не розмовляємо?
– Та ми й так усе знаємо одне про одного, за стільки років… – знизав плечима він.
– От саме. Ми знаємо, але не чуємо. Я навіть не знаю, що ти відчуваєш.
Андрій мовчав. Йому стало ніяково. Бо справді – коли востаннє він щиро розповідав дружині про свої страхи чи радості?
Наступного дня вони поїхали на дачу. Колись це місце гуркотіло дитячим сміхом, тепер там було порожньо. Галина вийшла в сад, зірвала яблуко й задумалася:
– Пригадуєш, як ми тут мангал ставили? А діти весь час сперечалися, чиї сосиски смачніші…
– Пам’ятаю, – тихо сказав Андрій. – А тепер діти виросли, і нам лишилося тільки мовчати.
Вона подивилася йому в очі:
– Не мовчати, а вчитися чути одне одного заново.
Того вечора, замість телевізора, вони сіли на кухні з чаєм. Галина першою заговорила:
– Ти знаєш, що я боюся старості? Не зморшок чи хвороб. А того, що ми з тобою можемо стати чужими людьми під одним дахом.
Андрій довго мовчав, потім відповів:
– А я боюся, що ти мене давно розчарувалася. Бо дивлюсь на тебе — ти сильна, успішна, а я… просто працюю, аби вистачало на життя.
Вона здивувалася:
– Ти серйозно так думаєш? Для мене ти завжди був опорою. Мені не гроші від тебе потрібні, а твоя підтримка.
Андрій відчув, як у нього з душі звалився камінь. Уперше за довгий час його хтось по-справжньому почув.
Поступово вони виробили маленьку традицію – щовечора питати одне одного як пройшов день:
– Що тобі сьогодні запам’яталося?
І відповідати чесно, навіть якщо це дрібниця.
Одного разу Галина сказала:
– Мені сподобалося, що на зупинці хлопчик поступився місцем старшій жінці. Я згадала нашого сина, коли він був малий…
Андрій посміхнувся:
– А я сьогодні відчув гордість, коли мене похвалили на роботі. І шкодував, що тебе не було поруч і я не поділився з тобою відразу.
Ці розмови здавалися простими, але повертали їм близькість.
Одного вихідного вони вирішили піти в парк. На лавці поруч сиділа літня пара – бабуся й дідусь. Вони трималися за руки.
– Подивись, – шепнула Галина. – Вони мовчать, але я впевнена, що чують одне одного без слів.
– А ми навчимося так само? – запитав Андрій.
– Якщо почнемо говорити і слухати зараз, то так.
Минуло кілька місяців. Їхнє життя ніби не змінилося зовні: той самий будинок, та сама робота. Але між ними знову ожила тепла ниточка.
Одного вечора син подзвонив по відеозв’язку.
– Ви якісь інші стали, – сказав він. – Усміхаєтесь обидвоє. Що трапилося?
Андрій глянув на дружину й відповів:
– Ми навчилися не тільки говорити, а й чути одне одного.
Шлюб – це не лише роки під одним дахом. Це мистецтво щодня відкривати людину поруч заново. Говорити і чути. Не втомлюватися ставити прості запитання: «Як ти?», «Що тебе турбує?», «Що тебе радує?».
Бо справжня близькість народжується не в дорогих подарунках і не в святкових тостах, а в тих хвилинах, коли хтось по-справжньому слухає й розуміє.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
