Соня якось зовсім незворушно дивилася на свою парчову хустку. Не зводила з неї скляного погляду? І аж мороз йшов якийсь по руках: як чорна хустка так могла до їй подобатися?! Лише тепер, після стількох бід, у неї ніби пелена з очей спала перший раз.
У палаті жіночки переговорили, здавалося, про все на світі. Позбирали плітки про сусідів, друзів та родину, перейшли на знайомих з навколишніх сіл, бо ж приїхали в лікарню з одного району, багатьох знали. За матеріалами
– А моїй сестрі з Америки хустки гарні прислали. Тася завтра прийде мене провідати сюди, то принесе їх обов’язково. Може, хто схоче собі купити.
Очі у жіночок загорілися від радості. І молоді, і старі у сімдесятих хотіли мати американську хустку – велику, з яскравими китицями та квітками. І коли наступного дня та сестра зайшла до палати з кількома торбами, усі кинулися розглядати товар. Хустки і справді були гарні – що казати, то ж «з-за границі»! Соня перебирала їх, то м’яла у руках, то випускала – так хотілося таку хустку і собі мати. Але лякала ціна.
– Ви ж не обижайтеся, жіночки. Хіба тридцять рублів для такої краси занадто дорого? – вихваляла свій товар тоді Тася.
Але жінок не треба було довго впрошувати. Одна за одною, ніби під гіпнозом, виймали з-під подушок хто гаманця, хто скручений у маленьку носову хустинку рулончик купюр і простягали перекупниці. Соні з-поміж того розмаїття впала в очі… чорна парчова хустина на яку ніхто й не дивився. Як вона переливалася на сонці різнокольоровими блискітками, як манила до себе! Уявляла, як одягне її на шию до сірого пальта або закрутить на голові по-модньому.
– Дитино, побійся Бога, нащо тобі така темна чорна хустина?! – здивувалася старенька санітарка, що якраз зайшла у палату помити і так чисту підлогу. – Осьо, гляди, жовтогарача чи голуба, які красиві та яскраві.
– Ой, тьотко, та жовтогаряча аж очи виїдає, а голуба мені не пасує, не подобаються вони мені зовсім, – не зводила Соня свого завороженого погляду з парчової хустини. – Тільки випишуся, одразу надягну її на себе!
– Дочко, не накликай біди на свою душу, – скрушно похитала головою старенька. – Таку тілько на провадини чіпляти.
– Що ви, жінко, збиваєте з толку людину! – сердито та гучно гримнула продавщиця Тася. – Наравиться їй вона – і все. Не вам носити ту хустину. Бери, Соню, бери, глянь, яка гарна, а як тобі до лиця, – припрошувала вона.
– Але ж мені грошей бракує на неї трохи…
– Ничо, я почекаю кілько днів.
– Мені завтра чоловік привезе, то я й оддам тоді відразу.
– Ото привезе, тоді й забереш хустину.
Але наступного дня чоловік, почувши, що на «витребеньки» жінка просить аж тридцять карбованців, скипів.
Треба якраз грошей, щоб города виорати, потім засіяти, а Сонька таке придумала. «Не дам грошей на якусь хустку!» – вперся. Тоді жінка потай сіла в автобус і поїхала додому, бо мала в шафі у сховку п’ятдесят рублів, які їй подарували на сорок літ. «Ото й зроблю собі подарунок», – тішилася вона, аж очі сяяли. Поки чоловік був на роботі, вона схопила між одягом на полиці згорточок з грішми – і знову поїхала до жінок в палату. І вже за годину, усміхаючись сама до себе, тримала в руках таку омріяну річ.
Як у той рік одягнула на голову чорну хустку, то так десять років і не знімала. Спочатку «прикрашала» свої смолянисті кучері, а згодом посивілі з горя пасма. Найперше не стало свекрів, які пішли один за одним, ще не маючи і сімдесяти літ. Потім раптово лягла мама. До яких тільки відомих фахівців Соня не возила, а допомогти ніхто не зміг. За місяць не стало, як свічки. Люди аж дивувалися, побачивши маму її. З гарної дорідної жінки вона перетворилася на стареньку бабусю.
Не встигла попрощатися з одними, вже робила дев’ятини, сороковини, роковини по інших. Це все ще мала сили пережити. Та коли одного дня почула сумну звістку, і знову вдягала ту парчову чорну «американку».
– Соню, Соню! Внучка твій там на дорозі! – гукала не своїм голосом сусідка.
На прощання, здавалося, зійшлися з усіх навколишніх сіл, бо ця сумна звістка не залишила байдужим нікого. А найбільше сумувала її донька. Застудилася на проводах. «Мамо, мамочко, рятуй… Я так не хочу йти …», – безсило шепотіла. Але дочка, дякувати Богу, одужала. А от зятя не стало за місяць.
На базарі, де між рядами снував люд, у старій потьмянілій жінці санітарка ледве впізнала чорняву красуню Соню. Хіба по тій парчовій американській хустці, яку та мала на голові.
– Що з тобою, дитино, случилося?! – аж засумувала від важкого вигляду, сумних очей.
– Ой, тьотю… – беззвучно заплакала. – Попрощалася свекрами, мамою, внученятком, зятем…
– Казала я тобі: не купляй ту чорну хустку, не сподобалася вона мені ще тоді відразу. Бачила я людей з того села, звідки жінка тоді в лікарні хустки з Гамерики продавала. Кажуть, біда в неї одна за одною ходила. Ото їй ворожка наказала чорну хустку продати, тоді хату неприємність покине. То до тебе вчепилася. Когось з дітей ще маєш?
– Дочок, внуків, але й вони слабують.
– Заради Бога, подінь десь цю хустку.
Мало вірила словам старої санітарки. Які справи недобрі? Які ворожіння? То ж була у школі комсомолкою – про таке ніхто не говорив. Проте пішла в ліс до знахарки і спитала її поради. Та, виливши віск, сказала, що Соня має одну річ, з якою купила собі такі неприємності. Та одразу подумала про парчову чорну хустину. Прийшла до хати, розпалила грубку – і вкинула її у вогонь. Язики полум’я швидко взяли хустину свої обійми…
Минув рік. Відступили неприємності із Сониної хати. А в автобусі якось випадково почула, що люди їхали з роковин по жінці Тасі, яка продала в той день Соні ту парчову чорну хустку.
Юлія ШЕВЧУК.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – sokolyata.
