Я ніколи не думала, що наш шлюб почне тріщати по швах через звичайну пластикову полицю у ванній, яку я так і не спромоглася повісити.
Того вечора все було як зазвичай. Я повернулася додому пізно — робота в дизайнерській студії забирала всі сили, особливо коли здаєш об’єкт. Спина гула, в голові крутилися креслення, а єдиним бажанням було просто випити чаю і посидіти в тиші. Але тиші не було.
Максим стояв посеред кухні, тримаючи в руці телефон, ніби це був якийсь важливий доказ у суді. Його обличчя виражало суміш образи та якогось дивного торжества.
— Тобі зовсім не ніяково, Марино? — запитав він замість привітання.
Я завмерла біля раковини, намагаючись змити з рук залишки денної втоми. Вода шуміла, і я на мить заплющила очі, сподіваючись, що мені почулося.
— За що саме мені має бути ніяково? — тихо запитала я, вимикаючи кран.
— Мені щойно Вітя надіслав фото. Вони з дружиною на дачі. Вона сама, розумієш, сама дах на альтанці ладнала! Поки він там з інструментами возився, вона і цвяхи забивала, і дошки тримала. А ти… — він обвів рукою нашу ванну кімнату, де на підлозі вже третій день лежала нова поличка. — Ти навіть два отвори в стіні зробити не можеш.
Я повільно обернулася. Максим дивився на мене так, ніби я щойно зізналася у чомусь жахливому.
— Максе, я — дизайнер. Я створюю інтер’єри на папері та в комп’ютері. Я не будівельник і ніколи не тримала в руках перфоратор. Я ж пропонувала: давай я викличу спеціаліста, він за десять хвилин усе зробить.
— Спеціаліста! — Максим аж руками сплеснув. — Щоб він за таку дрібницю взяв гроші, які ми могли б витратити на щось корисне? Господарська жінка мала б сама розібратися. Ось Оксана в Віті вміє все. І шпалери переклеїть, і кран підкрутить.
Я відчула, як у грудях починає закипати щось гаряче.
— Оксані тато з дитинства в гаражі все показував, вони разом машини лагодили. А я виросла в родині, де кожен займався своєю справою. Моя мама — вчителька, тато — лікар. Ніхто в нас не вимагав від жінки вміння перекривати дахи.
— Це просто відмовки, — відрізав Максим. — Це про ставлення до дому. Ти просто не хочеш старатися.
Це слово — «не хочеш» — вдарило болючіше за будь-що інше. Я витерла руки об рушник, намагаючись стримати тремтіння в пальцях.
— А ти, Максе? Тобі не здається дивним, що ми про це говоримо? Минулого тижня я три дні просила тебе подивитися, чому на кухні капає вода. В результаті я сама знайшла майстра, заплатила йому за виклик, і він усе налагодив, поки ти був на тренуванні.
— То була складна поломка! — спалахнув він. — У мене робота відповідальна, я втомлююся, мені треба відпочивати.
— А я не втомлююся? — мій голос став вищим. — Я працюю стільки ж, скільки й ти. Іноді й більше. Мій дохід уже давно став більшим за твій, але чомусь моя втома не дає мені права лежати на дивані.
— Знову ти про це! — Максим кинув телефон на стіл. — Гроші — це не головне. Головне — атмосфера в домі! А яка тут атмосфера, якщо ти навіть елементарні речі не можеш зробити?
Я сіла на стілець, відчуваючи, як сили остаточно покидають мене. — Скажи мені, коли ти востаннє готував вечерю? Хоча б просто картоплю посмажив?
— Я не вмію, ти ж знаєш.
— О! Ти не вмієш готувати, і це нормально. А я не вмію свердлити стіни — і це сором? Чому твої навички — це твій вибір, а мої — це мій обов’язок?
— Бо так заведено! — Максим уже не стримувався. — Жінка має тримати дім! Побут — це твоє. А чоловік… чоловік має почуватися господарем.
— Господарем чого? Порожньої тарілки, яку я маю наповнити після десяти годин роботи? — я відчула, як на очі навертаються сльози, але швидко їх змахнула. — Ти хочеш ідеальну господиню з минулого століття, яка і в полі працює, і вдома все встигає. Але сам ти не готовий бути тим чоловіком, який бере на себе всю відповідальність за родину.
Андрій нічого не відповів. Він просто вийшов з кухні, гучно зачинивши за собою двері спальні.
Наступні кілька днів у нашій квартирі панувала важка, гнітюча тиша. Ми розмовляли короткими фразами: «будеш чай?», «хліб купив?», «я буду пізно». Я перестала готувати складні страви. Робила собі щось зовсім просте — кашу або овочі. Максим демонстративно купував собі напівфабрикати й їв їх прямо з паперових коробок, усім своїм виглядом показуючи, як йому погано живеться.
У п’ятницю, коли я вже мріяла про вихідні, у двері подзвонили. На порозі стояла Світлана Іванівна, моя свекруха. В руках вона тримала велику сумку, з якої апетитно пахло домашньою випічкою.
— Маринко, сонечко, привіт! — вона поцілувала мене в щоку, проходячи до хати. — А я ось вирішила заскочити. Максимко дзвонив, такий засмучений був… Казав, ви посварилися через якусь дурницю. Я ось вам пиріжків напекла, м’ясця стушкувала. Давайте, миріться вже.
Ми сіли на кухні. Світлана Іванівна почала розкладати на стіл гостинці, примовляючи: — Ну що ж ти, люба? Чоловік — він як дитина. Його треба хвалити, йому треба затишок створювати. Ну не повісила ти ту поличку, то попроси його лагідно, він би й зробив.
— Я просила, Світлано Іванівно. Три тижні просила. А він каже, що я сама маю це вміти, бо його друзі хваляться своїми дружинами-майстринями.
Свекруха зітхнула і поклала свою теплу долоню на мою руку. — Ой, Маринко… Чоловіки — вони ж такі. Їм важливо відчувати, що вони головні. Ну, навіть якщо ти сама можеш щось зробити, прикинься слабкою. А якщо він просить тебе про господарність — то не сперечайся. Це ж наше жіноче покликання. Я ось свого сорок років терпіла, і нічого, жили ж.
— А навіщо терпіти? — запитала я, дивлячись їй прямо в очі. — Чому я маю «прикидатися», якщо я реально втомлююся? Я заробляю нарівні з ним. Чому я маю після роботи ставати ще й «майстром на всі руки», поки він відпочиває?
Світлана Іванівна зніяковіла.
— Ну, ти ж жінка… У тебе це закладено природою — лад у хаті давати.
— Природою не закладено вміння користуватися дрилем, — спокійно відповіла я. — І терпіти неповагу — теж не закладено. Максим покликав вас, щоб ви мене переконали бути «зручною» дружиною. Але він забув сказати, що він сам не хоче пальцем об палець ударити для нашого комфорту.
У цей момент до кухні зайшов Максим. Він бачив, що розмова йде не так, як він розраховував.
— Мамо, ну я ж казав, вона не хоче слухати! — вигукнув він.
Я встала зі стільця. В мені раптом щось клацнуло. Стало так ясно і зрозуміло, що далі так не можна.
— Знаєш, Максе, мені не соромно, що я не вмію вішати полиці. Мені не соромно, що я викликаю майстра, щоб зекономити свій час і сили. Мені соромно лише за те, що я чотири роки намагалася бути ідеальною для людини, яка бачить у мені лише зручний додаток до дивана.
Я пішла до кімнати й почала складати речі. Не всі, тільки найнеобхідніше.
— Ти куди? — Максим стояв у дверях, і в його голосі вперше з’явилася не впевненість, а легкий острах.
— Поїду до батьків на кілька днів. Мені треба тиша. Ти хотів господарську дружину? Ось у тебе є повна сумка маминих пиріжків і поличка у ванній. Спробуй сам створити ту «атмосферу», про яку ти так мріяв.
Я вийшла з квартири під розгублений погляд свекрухи та мовчання чоловіка.
Тиждень я провела у батьків. Там було спокійно. Тато не питав, чому мама не лагодить кран, він просто брав інструменти й робив це сам, або вони разом вирішували, кого покликати. Я дивилася на них і розуміла: ось це і є партнерство. Це коли ти не вимагаєш, а підтримуєш.
Максим дзвонив. Спершу гнівно, потім звинувачував у «зраді сімейних цінностей». На третій день замовк. А на п’ятий надіслав повідомлення: «Я намагався приготувати вечерю за маминим рецептом. Усе згоріло. І поличка впала, коли я намагався її просто приклеїти. Може, зустрінемося?»
Ми зустрілися в невеликому сквері, де майже не було людей. Максим виглядав трохи змарнілим.
— Слухай, — почав він, дивлячись кудись убік. — Я тут побув сам… Подивився, скільки всього ти робиш щодня, навіть коли я цього не помічав. Брудний посуд сам не зникає, і пралка чомусь не розвішує речі.
— Невже? — я ледь посміхнулася.
— Я був неправий, — він нарешті подивився на мене. Його очі були щирими. — Про ці порівняння з дружинами друзів… Це була дурість. Я просто хотів почуватися «правильним» чоловіком, але робив це зовсім не так. Мені не треба було вимагати від тебе того, чого я сам не роблю.
— Повага, Максе, — сказала я тихо. — Це те, на чому все тримається. Я не буду тобою, а ти не будеш мною. Ми різні, і це нормально. Але ми маємо бути командою.
Він простягнув мені руку. — Давай спробуємо ще раз? Без порівнянь. Без очікувань, що хтось комусь щось винен тільки через стать. Я вже знайшов номер хорошого майстра. Він прийде завтра і повісить ту поличку. А я… я спробую навчитися готувати хоча б яєшню так, щоб її можна було їсти.
Я взяла його за руку. Було страшно, але водночас легко.
— Добре. Але вечерю сьогодні замовимо з кафе. Бо я занадто втомлена, щоб святкувати наше примирення біля плити.
Він засміявся, і вперше за довгий час цей сміх був теплим.
Ми повернулися додому. Квартира зустріла нас запахом трохи пригорілої їжі та тією самою поличкою, що все ще лежала на підлозі. Але тепер вона не здавалася мені символом моєї «неповноцінності». Це була просто річ.
Того вечора ми довго розмовляли. Про роботу, про плани, про те, як ми хочемо бачити наш дім. Без криків, без звинувачень. Просто двоє людей, які вчаться чути одне одного.
А наступного дня прийшов майстер. Він за кілька хвилин прикріпив поличку, побажав нам гарного дня і пішов. Максим подивився на результат і сказав: — Знаєш, це було краще рішення за останній місяць.
Я обійняла його. Можливо, ми не стали ідеальними героями з казки, але ми стали реальними. А в реальному житті повага коштує набагато більше, ніж уміння забивати цвяхи.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
