Мене звати Любов, але всі з дитинства кликали просто Люба. Мені зараз тридцять п’ять, я маю власну майстерню, де шию весільні сукні, і життя, здається, нарешті усміхнулося мені. Та коли іноді я бачу дітей, що стоять осторонь, з опущеними очима – у мене стискається серце. Бо я добре пам’ятаю, як це – бути тією, кого соромляться.
Мені було десять, коли не стало моїх батьків. Зима, слизька дорога, машина, і все. У селі не лишилося нікого, окрім старої тітки, яка вже не вставала з ліжка. Тоді мене забрала далека родичка – Тамара Василівна. Вона жила у місті, мала двох дітей: сина Сергія й доньку Зоряну. Обоє – гарні, розумні, охайно вдягнені. Мені ж дісталися великі чужі черевики і сукня з чужого плеча.
Я була повненька, мала рідке світле волосся і трохи шкутильгала на праву ногу. Коли Тамара Василівна привела мене додому, її Сергій і Зоряна перезирнулися.
– Це хто? – запитала Зоряна, морщачи носик.
– Відтепер твоя сестричка, – лагідно відповіла мама.
– У мене є Сергій, мені вистачає, – буркнула вона і втекла до кімнати.
Перший час я намагалася бути непомітною. Допомагала по кухні, прибирала, старалася не заважати. Але діти відчувають, коли ти чужа. У школі Зоряна робила вигляд, що не знає мене. Коли хтось питав: “Це твоя сестра?”, вона відповідала: “Ні, просто живе у нас”.
А я все одно любила її. Вона була така гарна – чорнява, струнка, мала густе волосся, гарно співала. Сергій теж був у центрі уваги – займався спортом, виступав на змаганнях. А я стояла збоку і аплодувала.
Пам’ятаю, як у школі влаштовували концерт. Зоряна мала танцювати соло. Я теж записалася – хотіла станцювати, щоб вона побачила, що я не гірша. Коли вийшла на сцену, ноги тремтіли, серце билося до болю. Я старалася, як могла. Але коли спіткнулася і впала, зал засміявся. А Зоряна опустила голову, щоб не показати, що їй соромно.
Того дня я плакала всю ніч.
А потім зробила їм подарунки – маленькі медведики, яких зробила сама, навіть одяг для них власноручно пошила. Хотіла подякувати за те, що вони в мене є. Коли прийшла до школи, вчителька сказала, що Зоряна на репетиції, і показала мені на сцену. Я підійшла, але, коли її подруга крикнула:
– Зоряно, до тебе якась кульгава дівчинка прийшла!
Та холодно відповіла:
– У мене немає ніякої сестри.
Я тоді просто стояла з тими ляльками в руках, поки вони не стали мокрими від моїх сліз.
Життя плило. Я виросла, поступила в технікум. Шила людям одяг, потім відкрила маленьку майстерню. Мама – Тамара Василівна – завжди мені допомагала, хоча й намагалася не сварити своїх рідних дітей. Вона була доброю жінкою, просто не знала, як зробити всіх щасливими.
Коли їй стало зле, я доглядала її до останнього дня. Сергій і Зоряна тоді навіть не приїхали. Вони були зайняті: він – якимись бізнесами, вона – життям “у столиці”.
Минуло десять років. Я вже мала власне ательє, клієнтів, працівниць. І якось у двері зайшла жінка – елегантна, але з втомленими очима. Я одразу впізнала Зоряну.
– Любо… ти мене впізнала? – несміливо запитала.
– Так, – відповіла я спокійно. – Сідай.
Вона зітхнула.
– Мені дуже важко, Любо. Я розлучилась, залишилася без житла. Ти ж маєш свою квартиру, може, пустиш пожити трохи?
Я мовчала кілька секунд, потім сказала:
– Колись ти сказала, що у тебе немає сестри. А тепер просиш допомоги у неї.
Вона заплакала.
– Пробач, я тоді була дурна. Соромилася, що ти не така, як усі. А тепер сама не знаю, хто я така.
Я подивилась на неї – і не відчула злості. Лише тихий сум.
– Можеш залишитись. Але не тому, що ти сестра. А тому, що я пам’ятаю, як це – коли тебе не приймають.
Вона кивнула і, здається, вперше глянула на мене з теплом.
А через кілька місяців прийшов Сергій. Стояв на порозі, блідий, змарнілий.
– Любо, привіт… У мене проблеми. Бізнес провалився. Може, позичиш трохи грошей? Я віддам, чесно.
Я згадала, як колись він з насмішкою показував друзям, як я кульгаю, і як сміявся, коли я впала на сцені.
– Сергію, – сказала я спокійно, – ти пам’ятаєш, як ти колись мене принижував?
Він опустив очі.
– Пам’ятаю. І соромлюся.
– Я допоможу, – відповіла я. – Але не грошима. Я допоможу тобі знайти роботу. Справжню. Щоб ти знову вмів стояти на ногах.
Він мовчки кивнув.
З того часу пройшло три роки. Ми бачимося часто. Зоряна допомагає мені в ательє – виявилося, має гарне відчуття стилю. Сергій працює у мене водієм. Іноді ми сміємося, п’ємо чай після роботи.
А я дивлюся на них і думаю: як дивно розставляє життя все на свої місця. Колись я стояла під сценою, а вони – на ній. А тепер ми всі на одній підлозі, без зверхності, без сорому, просто рідні.
Мораль проста: не суди людину за її вигляд чи недоліки. Бо життя має дивну звичку перевертати ролі. Ті, кого ти зневажав, можуть одного дня подати тобі руку – і тоді стане видно, хто насправді сильний, а хто просто грав красиву роль.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
