Вечір вівторка нічим не відрізнявся від сотень попередніх. На кухні було тихо, якщо не рахувати монотонного шуму води. Я стояв біля раковини, чистив картоплю. Пальці вже трохи заніміли від холодної води, але я не зважав. Це був мій спосіб заспокоїтися після робочого дня — проста механічна робота.

Раптом стіл завібрував. Дзвінок. Я глянув на екран — Сергій. Мій давній друг, який завжди знав усі новини раніше за інших. Я затиснув телефон між вухом і плечем, не вимикаючи воду.

— Ти слухаєш взагалі? У неї тепер особистий водій і няня! — Сергій майже кричав. У його голосі змішалися обурення та якесь дивне захоплення чужим багатством.

Я завмер. Ніж ковзнув по картоплині, ледь не зачепивши палець. Всередині щось неприємно ворухнулося.

— Чую, — буркнув я, намагаючись надати голосу байдужості. — І що з того?

— Як «і що»?! — Сергій аж захлинувся повітрям. — Та ти згадай, як вона йшла! Як плакалася, що дитині на гуртки не вистачає, що ти мало заробляєш, що перспективи немає. А тепер що? Виходить з дорогої машини, водій дверцята відчиняє. Це ж як у кіно, Женю!

Я вимкнув воду. У тиші, що настала, мій власний голос здався мені чужим: — Це її життя, Сергію. Вона хотіла більшого — вона це отримала.

— Та яке там життя… Ти дослухай! Ти знаєш, хто за все це платить?

— Мені не цікаво.

— Валера Костін! — випалив Сергій.

Я відчув, як серце закалатало, а потім застукало ще сильніше. Валера. Мій колишній партнер. Людина, якій я довіряв більше, ніж собі. Колись він прийшов до мене з порожніми кишенями та купою проблем. Я допоміг йому, дав кошти на старт, витягнув із боргів. А він просто зник, коли прийшов час повертати велику суму. Зник, залишивши мене з порожніми рахунками та розбитим бізнесом.

— Ти жартуєш? — запитав я, хоча вже знав відповідь. Сергій такими речами не жартував.

— Які жарти, брате… Вони вже рік як разом. Кажуть, він повернувся, розкрутився десь в іншому місці, а тепер ось — з’явився тут. І твоя Катя поруч із ним.

Я скинув дзвінок. Картопля так і залишилася лежати в раковині. Я сів на табурет, дивлячись у вікно. Там, за склом, осінь розфарбовувала все в сірі кольори. Похмуре небо, калюжі, люди, що поспішають додому. Чотири роки тому Катя пішла, сказавши, що «втомилася від побуту». Тепер я розумів, що вона просто знайшла того, хто міг купити їй інший побут.

Наступного дня я все ж таки наважився. Мої пальці довго вагалися над клавіатурою телефону, перш ніж набрати коротке повідомлення: «Нам треба зустрітися. З приводу Даші».

Відповідь прийшла швидше, ніж я очікував. Офіційно, коротко, як діловий лист. Вона призначила зустріч у кафе, куди ми колись ходили разом, коли ще були щасливі.

Я прийшов раніше. Замовив чорну каву і спостерігав за дверима. Вона з’явилася рівно о третій. Катя змінилася. Це була вже не та жінка в розтягнутому светрі, яку я пам’ятав. Тепер на ній була дорога сукня, ідеальна укладка, а на обличчі — маска впевненості. Вона не йшла, вона несла себе.

Вона сіла навпроти, не знімаючи сонячних окулярів, хоча на вулиці було хмарно.

— Привіт, — сказав я.

— Привіт, — вона ледь кивнула. — У мене мало часу. Що ти хотів дізнатися про доньку?

— Про Дашу ми поговоримо обов’язково. Але спочатку… Це правда? Про Валеру Костіна.

Катя повільно зняла окуляри. Її очі були холодними, як крига. — Ти покликав мене, щоб плітки обговорювати? Так, ми разом. Валера — успішна людина, яка знає, чого хоче.

— Він — людина, яка мене обікрала! — я намагався говорити тихо, але голос тремтів. — Ти ж знала, як він вчинив зі мною. Як він забрав усе і зник.

Катя відкинулася на спинку стільця і ледь помітно посміхнулася. — Женю, це було давно. Валера пояснив мені ту ситуацію. Це був просто бізнес, нічого особистого. Він тоді теж ризикував. Головне те, що зараз він може дати мені та Даші те, чого ти ніколи б не зміг. У дитини є все: найкращі вчителі, дорогі речі, подорожі. Хіба це погано?

— Це куплено на крадені гроші, Катю.

— Гроші не пахнуть, — відрізала вона. — До речі, Валера знав, що ти захочеш зустрітися. Він пропонує тобі угоду.

Я замовк, чекаючи на підступ.

— Він готовий повернути тобі борг. Повністю. Навіть із відсотками. Сума буде такою, що ти зможеш забути про роботу на кілька років.

— І яка ціна? — запитав я, відчуваючи, як до горла підкочує нудота.

— Ти не заважаєш нам. Ми з Валерою плануємо одружитися. Він хоче офіційно удочерити Дашу. Він хоче бути їй батьком не тільки на словах.

Я відчув, ніби мене вдарили в живіт. — Удочерити? Мою дитину?

— Тихіше, на нас дивляться, — прошипіла Катя. — Подумай про доньку. У неї буде майбутнє. А що даси їй ти? Кімнату в орендованій квартирі та прогулянки в парку по вихідних? Валера дасть їй увесь світ. Просто підпиши папери, отримай кошти й живи своїм життям.

Я встав. Руки стиснулися в кулаки. — Передай своєму Валері, що моя донька не продається. Ні за які скарби світу.

Катя теж підвелася. Її погляд став зверхнім. — Ти завжди був гордим і бідним. Це твоя проблема. Ми все одно зробимо так, як хочемо. У Валери є зв’язки, яких у тебе ніколи не буде.

Вона пішла, не озираючись. А я залишився стояти посеред кафе, відчуваючи повне безсилля.

Того вечора я не міг заснути. Слова Каті про зв’язки та суди крутилися в голові. Я розумів, що один я не впораюся. Раптом на телефон прийшло повідомлення з незнайомого номера:

«Я знаю про Валеру те, що допоможе тобі зберегти доньку. Приходь завтра о шостій за цією адресою».

Адреса вела до старого району міста, де будинки стояли близько один до одного, ніби намагалися зігрітися. Наступного дня я був там. Це була звичайна квартира в старому будинку. Двері мені відчинила жінка — худа, з втомленим обличчям, але з дуже вольовим поглядом.

— Заходь, — сказала вона. — Я Інна. Колишня дружина твого «друга» Валери.

Ми сіли на кухні. Вона налила чаю, але до свого не торкнулася.

— Ти думаєш, що Катя — його велике кохання? — запитала вона без зайвих вступів.

— Я не знаю, що він їй наплескав, — відповів я.

— Він використовує її так само як і тебе колись. Валера — людина, яка не вміє будувати, він вміє тільки забирати. Він знайшов Катю не випадково. Він почав залицятися до неї ще тоді, коли ви були разом. Він знав, на які струни натиснути, щоб вона пішла.

Інна дістала з шухляди товсту папку. — Тут усе. Фотографії, дати їхніх зустрічей чотирирічної давнини. Він робив це спеціально, щоб знищити тебе до кінця. Але це не все. Валера зараз веде дуже небезпечну гру. Він знову провертає махінації з чужими коштами. Квартира, в якій вони живуть, оформлена на твою Катю. Знаєш чому? Бо якщо завтра до нього прийдуть правоохоронці, він вийде сухим із води, а вона залишиться без нічого.

Я гортав папери. Там були копії документів, виписки з рахунків, листування.

— Навіщо ви мені це даєте?

Інна гірко посміхнулася.

— Він викинув мене на вулицю з боргами, коли знайшов «перспективнішу» жінку. Я хочу, щоб він нарешті відповів за все. Ти — єдиний, хто має право голосу в суді через дитину.

Наступні кілька тижнів перетворилися на суцільний марафон. Я майже не спав. Завдяки документам Інни та допомозі Сергія, я зміг знайти адвоката — чоловіка з залізною хваткою, який не боявся гучних справ.

— Тут роботи на мільйон, — сказав адвокат, вивчаючи папку. — Але головне — ми можемо довести, що його кошти мають незаконне походження. А це значить, що ні про яке удочеріння не може бути й мови. Людина з такою репутацією не отримає прав на дитину.

Я витратив усі свої заощадження на юридичні послуги. Мені довелося працювати вдвічі більше, брати додаткові зміни, але я не відчував утоми. Мене тримала лише одна думка: Даша не повинна стати частиною брудних ігор Валери.

Катя дзвонила мені кілька разів. Спочатку погрожувала, потім плакала, просила «не ламати їй життя».

— Женю, Валера сказав, що якщо ти не відкличеш позов, він… він забере в мене все! — кричала вона в трубку.

— Тоді біжи від нього, Катю, — спокійно відповідав я. — Поки ще не пізно.

— Куди мені бігти?! У мене нічого немає!

— У тебе є донька. Була б, якби ти не намагалася її продати.

Суд відбувся в сірий дощовий ранок. Зал був напівпорожній. Валера прийшов у супроводі двох адвокатів. Він виглядав впевнено, навіть зверхньо. Коли він проходив повз мене, то тихо процідив:

— Ти міг би бути заможною людиною, Женю. А тепер залишишся ні з чим.

Я нічого не відповів. У суді говорили факти. Мій адвокат виклав усі докази махінацій. Він показав, як Валера використовував майно Каті для приховування своїх оборудок.

Але найважливішим був момент, коли на засідання прийшла Інна. Її свідчення стали останньою краплею. Вона розповіла правду про те, як Валера роками обманював партнерів і як він планував розвалити мою сім’ю заради власної вигоди.

Валера почав нервувати. Його впевненість танула на очах. Катя сиділа в кутку залу, закривши обличчя руками. Здається, тільки зараз вона почала розуміти, в яку прірву потрапила.

Суддя винесла рішення: у клопотанні про удочеріння відмовити. Більше того, матеріали щодо фінансових справ Костіна були передані на подальшу перевірку.

Коли ми виходили з зали, Валера навіть не глянув на Катю. Він швидко сів у свою машину і поїхав, залишивши її одну на сходах.

Минуло кілька місяців. Осінь змінилася зимою, а зима — першою боязкою весною.

Валера не став чекати арешту. Він зник так само швидко, як і з’явився, залишивши по собі купу боргів та заблокованих рахунків. Катя втратила все: велику квартиру, машину, няню і, звісно, ілюзію щасливого життя. Зараз вона працює в невеликому магазині одягу і живе в скромній квартирі, яку їй допомогли зняти батьки.

Сьогодні субота. Мій день із Дашею. Ми гуляємо в парку. На доньці звичайна куртка, вона весело стрибає через калюжі й розповідає мені про нову книгу, яку прочитала.

— Тату, а ми підемо наступної суботи в зоопарк? — запитує вона, заглядаючи мені в очі.

— Обов’язково, маленька.

Коли я привів її додому, Катя чекала біля під’їзду. Вона виглядала стомленою, але в її очах з’явилося щось людське, чого не було раніше.

— Дякую, що привів її вчасно, — сказала вона тихо.

— Нема за що. Як ти?

Вона знизала плечима.

— Важко. Але… спокійно. Знаєш, я тільки тепер зрозуміла, що той шофер і ті дорогі сукні — це була всього лише обгортка. Дуже гарна, але порожня всередині.

Я кивнув.

— Іноді треба втратити все, щоб зрозуміти, що справді має значення.

Я пішов до своєї машини — старої, надійної, купленій за чесно зароблені гроші. На душі було легко. У мене не було мільйонів, але в мене була донька, була совість і було життя, яке я побудував сам, не вкравши ні в кого жодної копійки.

Я дістав телефон і написав Сергію: «Все добре. Ми вдома. Дякую за все».

Дощ постукував по даху, але мені вже не було холодно. Головне — знати, за що ти борешся. І знати, що ти переміг не силою грошей, а силою правди.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.