У нaшої дuтини є дві бабусі, він у них єдиний онук. І при цьому ми на oстанні гpоші змyшені бpати няню. Як їх мoжна зpозуміти і пpобачити?
Я знаю, що зараз посипляться фрази типу: «А ніхто не говорив, що буде легко; раніше треба було думати; потрібно вміти домовлятися; значить це ти така – раз тобі не хочуть допомагати » тощо.
Просто повірте на слово, будь-яка можливість домовитися і щось пояснити сприймається в штики, і те, що потрібно перечекати і потім стане легше – я знаю. Я просто хочу виговоритися.
Ми з чоловіком єдині діти у своїх батьків. Нам обом по 23 роки. Ми зустрічалися з ним близько двох років, потім скромно розписалися і стали жити разом на знімній квартирі. Через деякий час дізналися, що скоро станемо батьками. Наші мами і тати один одного побачили тільки на реєстрації.
Потім всі стали жити, як жили. Дізнавшись про те, що скоро стануть бабусями і дідусями, поставилися до цього спокійно. Я розумію, що феєрверків нікому за цю новину не влаштовують, але, чесно, думала, що хоча б зрадіють. Все-таки вперше стануть бабусями і дідусями. Але новину сприйняли, як належне, все одно коли-небудь та сталося б.
Я працювала до останнього дня перед тим, як вийти в декрет, чоловік брав підробітки. Бабусі сказали, що з приданим для маленького допоможуть. І допомогли. Одна (моя мама) купила ліжечко, друга (свекруха) – горшок. Так, саме так.
На питання: «На виріст чи що?» Вона відповіла: «Ну, була в магазині – сподобався. Адже все одно рано чи пізно знадобиться, ось і вирішила зробити подарунок».
Я наpoдила, з пoлогoвого будuнку зустрічали чоловік, мама і свекруха. Приїхали додому, полюлюкали над сином і поїхали. Тоді я була навіть вдячна, хотілося відпочити, ще подумала, «добре, що вони розуміють».
Але минали дні, тижні – ніхто не приїжджав. Дзвонили рази по два в тиждень і все. Якось образливо стало. Чоловік втомлювався на роботі, приходив пізно і, повечерявши, відразу йшов спати – я не могла заперечити, розуміла, що на роботі небезпечно бути не виспався і втомленим.
А на вихідних до сина вставав він, а я спала. Були дні, коли я рeвіла рuдма, просто від безсонних ночей, втоми і … образи.
Так, мені було прикро, що бабусі не хочуть допомогти, хоча б на перших порах. Намагалися з ними розмовляти, але мама сказала: «Ми своїх дітей самі ростили, нам ніхто не допомагав».
А свекруха заявила: «Ви наpoдили – ви і займайтеся. Це ваш син».
Так, я все розумію, що наш син. Але і ваш онук. Єдиний.
У якийсь момент я просто змирилася: не хочуть, не треба. Коли допомога знадобитися їм, що вони скажуть?
Дитині вже 7 місяців, зараз за ним увага потрібна. Домашні справи теж ніхто не відміняв. Іноді я в кімнаті качаю коляску зі сплячим сином, а сама ріжу цибулю або картоплю. Він у мене дуже примхливий. Хоче весь час бути на руках. Я сильно виснажена.
Ми з чоловіком вирішили, що візьмемо няню хоча б на кілька годин в день. На більше грошей немає, ми і так за орендоване житло платимо багато. Я сподіваюся, що поки няня побуде з сином, я хоча б зможу вийти на вулицю, спокійно сходити в душ або збігати до лікаря і, нарешті, вилікувати зуб, який турбує вже тиждень.
Я знаю, що ми з чоловіком впораємося. Він у мене чудовий, працює мало не цілодобово, щоб нас з сином нормально забезпечувати. Я теж буду намагатися бути хорошою мамою. Але зрозуміти і пробачити наших бабусь я не зможу.
