Вже вчетверте натискаю на клавішу електричного чайника, хоча вода в ньому ще не встигла охолонути.
Мої руки живуть окремим життям: вони безперестанку поправляють край мереживної серветки, совають вазочку з цукерками з одного боку столу на інший і намагаються знайти ідеальний центр для святкового торта, який я купив у найкращій кондитерській міста.
А я лише в своїх думках.
Але правда в тому, що всередині в мене все дрижить від важкого хвилювання.
Сьогодні до мене має завітати Валерія. Моя донька.
Ми не розмовляли нормально чотирнадцять років — цілу вічність, за яку світ встиг змінитися до невпізнаваності, а ми стали одне одному чужинцями.
Спочатку її мати, Марина, зводила між нами барикади, потім моя нова пасія так майстерно «промила» налаштовувала мене проти доньки, що я й сам не помітив, як опинився в ізоляції.
А коли я нарешті схаменувся, Лера вже виросла.
Вона виставила мені рахунок своєю крижаною байдужістю, сказавши:
«Коли ти був мені потрібен — тебе не було поруч. Тепер ти хочеш надолужити згаяне, але мені вже байдуже».
А починалося все як у старій добрій казці.
З Мариною ми познайомилися ще в школі. Вона була новенькою, сором’язливою дівчиною, яку посадили до мене за парту.
Ми разом гризли граніт науки, разом ходили додому після уроків, ділили одне яблуко на двох.
Наші почуття визрівали повільно і ми зуміли зберегти цю ніжність упродовж сімнадцяти років шлюбу.
У нас була тиха гавань: повага, спільні недільні сніданки, відсутність гучних сварок.
Проте в цій тиші не було тієї іскри. І саме це стало моєю слабкістю.
А потім у моєму житті з’явилася Елеонора.
Навіть тепер, через роки, згадка про неї змушує мене здригнутися.
Це була жінка з особливим характером, яскравий спалах, що засліпив моє розмірене сімейне життя.
Вона була втіленням енергії та хижої цілеспрямованості.
Елеонора знала, як отримати те, що їй заманеться, а заманулося їй мене.
Вона обкрутила мене так спритно, що я, немов приворожений, залишив сім’ю, де мене любили й чекали.
З Мариною ми розлучалися цивілізовано, без битого посуду.
Вона поставила мені лише одну, проте залізобетонну умову:
— Я не стану перешкоджати твоєму спілкуванню з донькою. Але май на увазі: Елеонори під час цих зустрічей бути не повинно. Я не хочу, щоб Лера бачила перед собою такий приклад «високих стосунків».
Я погодився, не роздумуючи. Тоді мені здавалося, що це дрібниця.
Але Елеонора не збиралася полишати мене і відмовлятися від мене.
Вона не давала мені й кроку ступити без її дозволу.
Крок за кроком вона відсікала мене від друзів, від родичів, від усього мого минулого.
Єдиним місцем свободи була робота. Іноді після зміни я потайки заїжджав до Валерії, але кожне моє повернення додому перетворювалося на справжнє пекло.
— Знову ти там був? Навіщо ти взагалі повертаєшся до мене? Іди вже назовсім до своєї «святої» Марини! — Елеонора була геніальною актрисою, роль жертви вдавалася їй найкраще.
— Кохана, я просто бачився з дитиною. Лера — моя рідна дитина, я не можу її викреслити, — намагався я пояснити, але з кожним скандалом моїх сил ставало все менше.
Зрештою, під постійним тиском суперечок, мої візити до доньки ставали все рідшими, поки не припинилися зовсім.
Проте Елеонорі було мало моєї покірності.
Вона зазіхнула на останнє — наше з Мариною майно.
— Навіщо їм двом така величезна квартира? Давай продамо мою маленьку студію, віддамо їм частину грошей на якесь житло, а самі переїдемо в твою «трьошку». Треба думати про наше майбутнє, про наших спільних дітей!
— От коли вони з’являться, тоді й будемо вирішувати. А Валерію та Марину не чіпай. Ця квартира — їхній дім, і я не дозволю їх звідти виселити, — це була єдина битва, яку я не програв.
Вона постійно щось вигадувала, командувала мною, оголошувала тижневі бойкоти, але я стояв на своєму.
Проте в усьому іншому я став її тінню.
Мало грошей? Я шукав другу роботу.
Їй не подобався мій брат? Ми припинили спілкуватися.
Я досі не розумію, чому терпів це життя.
Іноді я навіть починав вірити в магічні, бо інакше пояснити свою слабкодухість було неможливо.
Я працював на виснаження, а всі гроші йшли на забаганки Елеонори.
Мені ледь вдавалося відкладати копійки.
Я мріяв подарувати Валерії на вісімнадцятиріччя щось особливе — витончені золоті сережки з блакитними топазами, колір яких був точнісінько як у її очей.
Я вже навіть пригледів їх у ювелірній крамниці разом із тоненьким обручем-каблучкою.
Але одного дня я виявив, що моя схованка порожня.
Елеонора знайшла гроші й купила собі нову дорогу шубу.
Коли настав день народження Валерії, вона запросила мене, попри нашу тривалу розлуку.
Це було розкішне свято в ресторані.
Мені було так соромно йти туди без подарунка, з порожніми руками, що я просто відмовився.
Я думав, що куплю подарунок пізніше, і ми посидимо вдвох.
Але коли я врешті прийшов до неї з тими клятими сережками через місяць, донька навіть не захотіла на них дивитися.
— Знаєш, тату, я чекала на тебе кожного вечора, — сказала вона тоді, і її голос був холодним, як лід. — Я чекала тебе на вихідні, чекала твого дзвінка перед іспитами. Я хотіла порадитися, куди мені йти вчитися, хотіла поскаржитися на образи в школі. Але тебе ніколи не було. Ти завжди обирав іншу жінку. Ти зробив свій вибір, а я зробила свій. Тепер у моєму житті тобі місця немає.
Вона розвернулася і пішла, залишивши мене з моїми запізнілими вибаченнями.
Це був момент істини. Я зрозумів, що заради ілюзії кохання став ворогом власній дитині.
Коли я нарешті сказав Елеонорі, що ми розлучаємося, вона навіть не здивувалася.
Влаштувала чергову істерику більше за звичкою, ніж від смутку.
Вона зрозуміла, що випила з мене все, що могла: енергію, ресурси, гроші. Більше я її не бачив.
Шлях назад до нормального життя був довгим і болісним.
Перше, що мене вразило — це тиша.
Виявляється, можна жити без криків та маніпуляцій.
Я почав відновлювати зв’язки з братом, з родичами.
Вони не тримали зла, навпаки — з полегшенням зітхнули, що я вирвався з того шлюбу.
А от із донькою все було набагато складніше.
Вона ігнорувала мої листи, скидала дзвінки.
Навіть Марина намагалася її вмовити: «Леро, всі ми люди, всі помиляємося. Батько — це назавжди».
Але Лера була непохитною, мов гранітна скеля.
Так минуло ще чотири роки.
Я жив на автопілоті, намагаючись бодай якось загладити провину перед Валерією, поки абстрактний душевний біль не змінився на реальний фізичний.
Проблеми з серцем я ігнорував давно — я списував це на вік.
Не було поруч людини, яка б затягнула мене до поліклініки, як це колись робила Марина.
І одного дня моє серце просто дало збій, було геть недобре.
Я впав на сходах у під’їзді, не дійшовши до дверей кілька кроків.
Сусідка вчасно почула шум і зателефонувала в швидку.
Якби я встиг зайти в квартиру — було б занадто пізно.
Лікарняні будні були сірими, але саме там крига почала скресати.
Марина приходила щодня, приносила домашню їжу, чистий одяг і розказувала про Валерію.
— Вона закінчила університет із відзнакою, Лерочку запрошували в солідні фірми, але вона обрала ту, що ближче до дому. Там і зустріла свого Олега. Вже двоє діток у них, у декреті зараз.
— Вона так і не прийшла до мене, Марино, — зітхав я. — Видно, занадто сильно я її образив.
— Вона дуже хвилювалася, Андрію. Просто зараз вона з молодшою поїхала на змагання до іншого міста. Вона хотіла все кинути, але я переконала її, що ти під наглядом спеціалістів.
Сьогодні мене виписали. Я знову вдома.
Кип’ячу чайник, перевіряю, чи вистачить варення та солодощів.
Чую дзвінок у двері.
Душа завмирає, але цього разу не від недуги, а від передчуття дива.
Відчиняю — на порозі стоїть Валерія з моїми онуками.
Я дивлюся в її блакитні очі й вперше за багато років відчуваю, що я справді вдома.
Але не знаю, що їй сказати? Як пояснити те, що я слухав другу дружину і зіпсував стосунки зі своєю рідною донькою?
Що мені їй сказати, щоб моя рідна дитина не відвернулася від мене?
Фото ілюстративне.
