fbpx
Життєві історії
У нас з чоловіком був тоді важкий період в житті. Я розчарувалася, а він намагався в усьому підтримати мене. Робив все вдома сам, допомагав мені готувати і на роботі працював за десятьох, аби у нас все було добре. Я шкодую, що тоді не цінувала його турботи. Одного дня він прийшов втомлений з роботи, давно не було вихідних, а на вулиці стояла спека. Я насипала йому пісної каші і подала компот. А чоловік сів тихенько біля столу і нічого мені не сказав

Ви думаєте, що будь-яка людина не може змінитися, будучи вже дорослою особистістю? Помиляєтеся! Під впливом якихось життєвих обставин все можливо. Все це вийде, якщо від нього залежить життя і добробут рідної та коханої людини, без якої нічого не хочеться.

Так і у мене вийшло. Не буду особливо розписувати наше життя, розповім лише найголовніше. Спільних дітей у нас немає, тільки по дитині від перших коротких шлюбів, діти виросли, вже живуть своїми сім’ями далеко від нас. Ми всі в хороших відносинах. Починали з чоловіком Олегом ми все майже з нуля, в двохтисячних роках був свій успішний бізнес. А потім відразу настали складні часи: не стало ні машин, ні квартири, а так само «випарувалися» друзі, залишилися тільки найвірніші та найкращі друзі.

Ми з чоловіком удвох переїхали в маленьку знімну квартиру, він намагався заробити і старався з усіх сил, працюючи за десятьох: майже не спав. А я, як нерозумна, опустила руки, сумувала – так, характер такий у мене, мені складно було впоратися з нашими не найкращими часами в житті. Як я шкодую про те, що була тоді такою.

І ось, 4 роки тому сталося щось недобре у нашій сім’ї. Чоловік прийшов пізно ввечері додому, дуже втомлений, довгий час не спав, і тут спекотно було ще цілий день. Сів повечеряти і нахилився. А потім був стаціонар.

Але фахівці сказали, що він ще не дуже старий, він ще молодий, впорається. Але наслідки будуть серйозними. Уже в палаті я не відходила від нього – годувала з ложечки, доглядала за ним. Коли нас виписали додому, він лише лежав.

Звичайно, на перших порах до пенсії нам рідні допомогли грошима і навіть коляскою, поки через деякий час її держава не виділила, але то було не так вже й багато. Правда, на той час він уже ходити почав. А поки що треба було все вчитися робити самій.

Мені всі бажали сил, а мене це щиро обурювало: ну які сили. Адже це таке щастя – жити, бути разом. Найскладніші були пів року. І коляску зі сходів сама витягувала. А чоловік у мене нелегкий.

Кожен день маленька радість і перемога: ось він міг сам сісти, ось він вперше став, ось він зробив перші кроки. Це було вже через пів року. Я була дуже щасливою від того. Потім став ходити з паличкою.

Я рук не опускала, я вмію гарно шити, брала замовлень багато. Грошей ні у кого не прошу, але іноді рідні дають – наприклад, на свята, як подарунок. Але від чоловіка я не відходжу, хіба що тільки в магазин. І то виходжу – і вже скучаю без нього, хочеться до нього додому.

Але я не про гроші. Найважливіше мені було спонукати чоловіка займатися чимось, щоб у нього була своя маленька справа, яка б приносила йому радість. Він навчився малювати картини за номерами, збирати моделі техніки і навіть робити красиві полички. А ще в теплі сезони він на лоджії займається садівництвом. Вирощує все: огірочки, помідорчики, перець і якусь зелень. І зауважте – все однією рукою. Найголовніше в нашій родині – бути завжди на оптимізмі, що б не трапилося. Ми разом.

Я ніколи не розуміла – чому ту людину, яку доглядає за своєю рідною людиною, вважають героєм? Тут нічого немає такого, якщо без другої половинки ти не можеш, якщо приносячи радість йому, радієш сама.

Я не звинувачую тих, хто пішов від другої половинки у найважчий час. Можливо, у нього було недостатньо любові до неї, або жили так собі. Але це не наш випадок. Я дуже кохаю свого чоловіка. Ну і нехай він буде завжди таким – трішечки дитиною, нехай грає в комп’ютері в «Танки», робить все, що йому подобається, тільки б він був поруч зі мною щасливий. Тоді і я щаслива поруч з ним.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – cooktraveler.

facebook