fbpx
Життєві історії
У нас з братом зараз залишилася одна мама, якій зараз 70 років. Тепер комусь із нас треба забрати її до себе. Але ні у мене, ні в брата немає можливості це зробити

У нас з братом зараз залишилася одна мама, батька не стало кілька років тому. Тепер за мамою потрібен догляд, комусь із нас треба забрати її до себе. Але ні у мене, ні в брата немає можливості це зробити. Нашій мамі зараз сімдесят років.

Ми з братом пізні діти, батькам вже було по сорок років, коли ми з’явилися на світ. У нас була гарна родина. А потім ми виросли, брат поїхав вчитися і залишився в іншому місті, знайшовши там собі дружину, я залишилася в рідному місті і будувала життя тут. Спочатку жила з батьками, а потім вийшла заміж та переїхала з чоловіком на орендовану квартиру.

Два роки тому не стало нашого тата, а мама після цього почала сильно здавати. Вона моментально якось постаріла, а потім занедужала і потрапила в стаціонар. Лікарі сказали, що за мамою тепер потрібен особливий догляд та нагляд. Ми з чоловіком були змушені переїхати до квартири до мами, щоб доглядати її. Мені також довелося змінити роботу на ту, яка б дозволяла мені працювати з дому, бо одну маму залишати було не можна. Коли вона відновила рухову здатність, я думала, що стане легше.

Але стало лише гірше. Мама стала все забувати, губитися в просторі, постійно поривалася куди піти, а кілька разів і йшла, доводилося бігти за нею вулицею. Це все дуже складно. Я погано спала, бо мені завжди здавалося, що мама кудись знову йде. Та й працювати майже не виходило, я не могла зосередитись ні на чому. Тоді чоловік і запропонував варіант із інтернатом.

Я довго думала, а потім зрозуміла, що чоловік правий. Так більше продовжуватися не може, всім буде краще, якщо мама житиме в інтернаті. Ми знайшли варіант, я з’їздила, подивилася, як там усе влаштовано, поспілкувалася з головним лікарем. Дорогувато, звичайно, але це був найкращий варіант у нашій ситуації.

Після візиту до інтернату я зателефонувала братові та описала ситуацію. Сподівалася, що як доросла людина, вона мене зрозуміє, але він категорично проти, щоб відправляти маму в інтернат.

– Я проти! Мама нас виростила, ми повинні дбати про неї! Вона нас до інтернату не здала, хоча навряд чи з двома дітьми їй було легко, – заявляв брат.

– Тоді приїдь і забирай маму до себе, якщо ти такий добренький, – не витримала я.

– Я б і забрав, але сам живу на території дружини.

Я відповіла братові, що готова хоч завтра з’їхати з квартири і надати йому та його дружині можливість жити з мамою та віддавати їй синівський борг. Брат промимрив, що у нього тут робота, він не може так зірватися, а я просто хочу хоч на когось перекласти турботу про маму.

Розумом я розумію, що треба визначати маму в інтернат, тож усім буде спокійніше і легше, але в серці повертається змія сумніву і в голові віддається думка, що я насправді погана і невдячна дочка. Але мене підтримує чоловік, який каже, що правильно буде визначитися маму до спеціальної установи, де за нею буде догляд, а мені час жити своїм життям, а не маминим.

Вирішила, що якщо брат за тиждень не наважиться приїхати і доглядати маму, то я не буду його більше слухати, а сама оформлю маму в інтернат. Так, насправді, буде краще. А то поради роздавати він може, а коли потрібна реальна допомога, то брат відразу починає шукати причини, щоб цього не робити.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page