Все почалося з минулої весни, нам тоді з чоловіком жилося не просто. Довго обоє сиділи вдома, діти вчилися дистанційно, з роботою були суцільні негаразди і ми не знали, що нас чекає на завтрашній день. Ми якось стали по-іншому дивитися на своє життя, адже в ньому усе змінилося.
Добре обдумали ми з Миколою все та вирішили, що купимо маленьку хатину в селі і будемо жити там поки, адже це буде ідеальний варіант для всіх. Поки діти малі і постійні обмеження всякі, багато часу вони будуть сидіти вдома, так буде краще для всіх, адже вулиця і свіже повітря і нам, і діткам йдуть на користь.
Так, як багато відкладених грошей у нас на той час не було, ми шукали маленьку хатину, аби жити поки в селі.
Минув тиждень пошуків ми натрапили на стареньку милу бабусю, вона продавала свою хату, бо її діти забирали в місто до себе.
Ми були щасливі, раділи, що нам дуже пощастило, так як хатина хоч старенька, але доглянута, скрізь чистенько, та й ціна невисока. Загалом це була просто мрія і якраз ми мали таку суму, щоб купити її.
Купили ми хатину, оформили її по документах на себе, перевезли усі свої речі і стали облаштовуватися там. За цей час ми знайшли квартирантів і квартиру свою ми здали в довгострокову оренду, а на ці гроші планували жити в селі, адже за ці кошти тут можна добре жити, ще й тримати господарство гарне можна. Я не працювала до того, а чоловік звільнився з роботи і став шукати якийсь підробіток поблизу.
Хата там хороша, можна жити і взимку. Ми так раділи, що скоро весна, сонечко, трохи веселіше стане жити. Цієї вести ми вперше посадили город, щоб було все своє, купили качок, курей і гусей, а молоко купували в сусідки. Ціни тут гарні, і ринок щонеділі є. Нам тут подобається усім.
А одного дня, несподівано, до нас навідалася бабуся у якої ми купили свою хатину. Вона прийшла з однією старенькою сумкою своїх речей. Стала скаржитися, що життя з дітьми у неї не склалося, вона ніяк не могла їм догодити, а молодь не звикла жити з старенькою людиною, часто просили, щоб та не виходила з кімнати, коли у них гості бувають.
Бабуся стала просити, щоб ми продали їй хату назад, бо за короткий час вона ще гроші не витратила свої, і дітям все не віддала, трішки вона витратила на життя, але обіцяла, що віддаватиме з пенсії.
Для мене з чоловіком це було такою несподіванкою, що й словами не передати, ми не знали, що їй відповісти, адже потрібно було подумати добре. Я б ніколи не подумала, що таке в житті може статися. Хату ми не збиралися продавати, я тут така несподіванка.
Ми підлаштувалися вже під таке життя і, чесно кажучи, нічого не збиралися змінювати у своєму житті навіть заради бабусі, і це не дивно, адже вона чужа людина для нас. Як би це не звучало, але ж вона нам зовсім чужа людина!
Я нагодувала стару жінку, пригостила її пирогом та чаєм. Мені стало шкода її, але я по-людськи пояснила, що так не робиться, ми не будемо змінювати своє життя за один день, ми і діти звикли вже до життя в селі.
Бабуся Галина пішла. А потім я дізналася, що її приютила у себе наша сусідка, адже вони були подружками і та пошкодувала її, і старенька стала частенько приходити до нас. Стане біля воріт, стоїть і сумує, очі вологі. Я перші дні не виходила до неї навіть, а потім мені так стало шкода її, що я стала запрошувати її на подвір’я, а вона дуже раділа. Ми сиділи і довго з нею розмовляли про життя.
Бабуся Галина розповіла, що має дві доньки, це вони вмовили її продати хату, говорили, що заберуть її до себе і їй у них буде добре. Вона житиме в них по черзі, а гроші поділять навпіл. Але вони хотіли лише гроші, адже ставилися до неї не дуже добре, маму ніхто з них особливо не чекав. Що одна донька, що інша не змогли вжитися з мамою старенькою, адже звикли до самостійного життя, коли ніхто не заважав їм. Доньки, щоб вона сиділа в кімнаті своїй постійно, нічого не робила вдома, не мила посуд, їм нічого не подобалося. А просто сидіти Галина не звикла, вдома в неї і курочка була, і гуска, і маленький город, і подруги, а тут і слова мовити ні до кого.
Галина раділа лише одному, що не встигла віддати гроші дітям. Ми так звикли до бабусі Галини, що самі не помітили, як стали щодня чекати, коли вона прийде до нас, її дуже полюбили наші дітки. Вона щось пекла, готувала, старалася для нас. А потім сама нам запропонувала, що буде сидіти з нашими дітками, а я з чоловіком можу шукати роботу у місті, яке недалеко від нас.
Я була безмежно їй вдячна, бо через тиждень у нас вже була робота.
Тепер бабуся Галина живе з нами в своїй хаті, для неї ми виділили маленьку кімнату. Ми працюємо, вона допомагає з дітьми та по господарству, планує садити цього року город.
Я не знаю, як буде далі, але зараз ми усі щасливі. Ми зріднилися наче з цією жінкою. Тепер навіть не уявляємо, як би ми жили без неї, адже вона живе з нами. Я ніколи подумати не могла, що чужа людина стане мені такою рідною, без якої я не уявляю життя нашої родини.
Фото ілюстративне.
