Моя єдина донька Людмила завжди мала норовливий характер, і звикла до того, що все має бути так, як вона сама хоче.
Ми з чоловіком жили скромно, без надмірностей, і доньці це дуже не подобалося, Людмила наче соромилася нас, в бідності жити вона не хотіла.
У нас була своя двокімнатна квартира, але донька завжди говорила, що в майбутньому хоче жити окремо, тому ми маємо забезпечити її житлом.
Людмила постійно нас картала, що це наш обов’язок, що я не витримала і поїхала на кілька років на заробітки в Італію, щоб придбати для доньки квартиру.
За 5 років заробітків я здійснила мрію доньки – купила двокімнатну квартиру в новобудові, зробила там сучасний ремонт. Людмила навіть дизайнера найняла, заплатила йому майже півтори тисячі євро, щоб зробити все по-сучасному.
Звичайно, платила за це все я, бо Людмила заміж вийшла і сиділа в декреті. Зять працював, але його зарплати не вистачило б навіть на фарбу для стін, яку вибрала донька.
Людмила прагнула, щоб все було дорого, по-багатому, сучасно, і я все зробила так, як вона хотіла.
Пожила донька в тій квартирі всього рік, а потім зібралася і виїхала з сім’єю за кордон, зараз вони в Канаді.
Квартиру вона закрила на ключ, і не хоче впускати квартирантів.
Якби я здала житло в оренду, то мала б непоганий заробіток, але донька не дозволяє, щоб не зіпсувати дорогі ремонти.
Тепер я маю сплачувати квартплату з тих грошей, які є у мене прибережені з заробітків. Бо Людмила ще не освоїлася на новому місці, і не має зайвих грошей, щоб платити квартплату.
Я і справді мала відкладених кілька тисяч євро, але ж ці гроші мені самій потрібні.
За оренду квартири я б могла брати щомісяця мінімум 8 тисяч гривень, а натомість сплачую на вітер гроші за комуналку.
Переконати в чомусь доньку неможливо, вона завжди права.
А що робити, я не знаю.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.