fbpx

У минулому році напередодні свого дня народження я зателефонувала синові, щоб запросити його з дружиною на вечерю. Планувала приготувати улюблені пельмені сина, спекти сливовий пиріг і тихо, по-сімейному відсвяткувати. Але невістка, яка взяла слухавку, сказала, що на цей день у них запланована зустріч з друзями, тому прийти вони не зможуть. Не знаю чому, але з першого дня невістка мене не злюбила і тепер всіляко уникає зустрічей зі мною

Михайло у мене дитина пізня, я його народила майже в сорок років. Ми з чоловіком вже й не сподівалися, що доведеться стати батьками. Які ми були щасливі! Тільки ось чоловік недовго радів, бо синові не було і року, як його не стало.

З того моменту сенсом мого життя став син. Михайло ріс дуже гармонійною особистістю: і в спортивні секції ходив, і англійською займався, і з технікою завжди був «на ти». Техніка його і затягла, вивчився на програміста, легко знайшов роботу, заробляє пристойні гроші. Його і за кордон працювати не раз запрошували, та він не поїхав. На кого, говорив, я тебе, мамо, одну тут залишу? Ми з ним завжди були дуже дружні. Я мріяла, що син одружиться, вони з дружиною народять дітей – і буде мені про кого ще дбати і кого любити.

Михайло одружився майже в 30 років. Я вже переживати почала, що він занадто захоплюється своїм програмуванням і може назавжди залишитися холостяком. Навіть нашу велику квартиру в центрі розміняла на дві менші. Думала, ось буде у нього свій дім – з’явиться в ньому і господиня.

І дійсно, в житті Михайла незабаром з’явилася Віра. Коли він привів її познайомитися, я пораділа: дівчина симпатична, скромна, небагатослівна. Тривоги за сина відпустили, я була щаслива, спостерігаючи, як він весь світиться, дивлячись на свою Віру.

А потім почалися дивні речі, які мені важко пояснити. Те, що Михайло став бувати у мене все рідше, я сприймала як належне: у нього своя сім’я, свої турботи, нові інтереси. Але потім стала помічати, що навіть коли кличу за потребою (розетку полагодити або кран новий прикрутити), він намагається заскочити вдень, в обідню перерву. На питання, чому б не зайти ввечері, щоб зробити все без поспіху і хоч трохи поспілкуватися, завжди відповідав, що багато справ.

У минулому році напередодні свого дня народження я зателефонувала синові, щоб запросити його з дружиною на вечерю. Планувала приготувати улюблені пельмені сина, спекти сливовий пиріг і тихо, по-сімейному відсвяткувати. Але невістка, яка взяла слухавку, сказала, що на цей день у них запланована зустріч з друзями, тому прийти вони не зможуть.

Я засмутилася: бачимося і так рідко, а тут ніби й причина є. Віра, вловивши по голосу, що я засмутилася, відреагувала несподівано різко. Дякую за запрошення, каже, але прийняти ми його не можемо – у нас своє життя і свої інтереси. Мовляв, цей вечір вже розпланований, і плани ми міняти не будемо.

У день народження син заскочив до мене вранці перед роботою, квапливо сунув в руки подарунок, пробурмотів привітання і зник. Вечір я провела одна: настрій був такий, що і подруг кликати не хотілося. Вони дзвонили, хотіли прийти, але я сказала, що святкую з сином і невісткою. На наступний день одна з них передзвонила з питанням, чи все у мене в порядку: напередодні вона бачила Михайла і Віру, які виходили з кафе.

Далі – більше. Про те, що невістка чекає дитину, я дізналася від тієї ж подружки. Каже, бачила твою Віру на вулиці, їй, судячи з усього, скоро в декрет. У мене всередині все перевернулося: чому такі новини я повинна дізнаватися від сторонніх людей?

Народився онук, якого в честь мого чоловіка і батька Михайла назвали Олександром. Дитину я вперше побачила в три місяці… по скайпу! Спочатку мені говорили, що до місяця немовляти нікому показувати не можна, потім – до хрестин, і так далі. Я не витримала і подзвонила Вірі: «Чому мені не можна онука бачити? Я ж бабуся».

Невістка сказала як відрізала: «Я не зобов’язана давати вам звіт про те, що я роблю і чому. Покажу, коли вважатиму за потрібне» – і поклала слухавку. Я цілий день після цієї розмови проплакала. А на наступний день подзвонив Михайло: «Мамо, виходь в скайп. Віра пішла на манікюр, мене з Сашком залишила. Зараз я тобі його покажу».

Ось так я і побачила свого онука перший раз. Дивилася на нього і ревіла. Адже він Михайлова копія, мені так захотілося його на руках потримати – але не можна.

З сином я не раз заводила розмови на тему, яка не дає мені спокою. Чому невістка не хоче зі мною спілкуватися і віддаляє від мене сина, а до онука навіть наблизитися не дає? Він ці мої питання не любить, каже, що всі люди різні, і я повинна сприймати Віру такою, яка вона є. І що мої претензії – всього лише прояв материнських ревнощів. Але про які ревнощі може бути мова, якщо головне для мене – щастя сина?

Бачу, що Михайло любить дружину, і його обтяжує ситуація, що у нас з нею стосунки не складаються. Але своєї провини в цьому не бачу. Я не лізу в справи молодих, не даю їм рад, які не налаштовую сина проти дружини. Все, що я хочу – не відчувати себе самотньою, але… Не знаю, чим я невістці не догодила. З якихось невідомих причин я не викликаю у неї симпатії. Але це ж не привід ізолювати мене від сина і внука, правда?

Фото ілюстративне – gastronom.

You cannot copy content of this page