Дуже часто в житті слово “мачуха” сприймається, як щось дуже негативне, навіть в казках, або оповіданнях, не знаю жодної людини, яка б сприймала його позитивно.
Я в дитинстві читала “Попелюшку”, дивилася фільм та просто ненавиділа ту нехорошу мачуху, навіть не підозрюючи, що таке “звання” буде та у мене і я нестиму його все своє життя.
Тільки ось вийшло все зовсім навпаки: це я займалася всім господарством, старалася для всіх та всюди, навіть сама чорною роботою не цуралася, а мене зрадили, просто забули, використавши мою працю та мої старання!
Я все життя пам’ятатиму про це.
В юності я просто дізналася, що дітей мати не можу, на жаль, тут я пропущу усі деталі та подробиці через що саме, адже зараз вже це не важливо, та й піднімати цю тему мені не дуже радісно.
Можливо, тому я ніяк не могла вийти заміж та налагодити своє особисте життя: якщо я з кимось зустрічалася, то завжди говорила правду, як воно є, тому, зрозуміло, що чоловіки не про таку сім’ю мріяли, тому відразу залишали мене.
Можливо, й тому, зі мною зустрічалися, але пропозиції мені ніхто не робив. Я була зручна, якщо так можна висловитися. Але до 30 років якось так сумно було в мене на душі: у всіх подруг є власні сім’ї, чоловіки, діти, а я самотня та вже давно немолода.
Тоді я вирішила познайомитися, моя подруга якраз газету виписувала, де самотні люди шукають свою долю: тоді ще не було інтернету, і я вирішила знайти своє щастя таким чином.
Це мав бути серйозний і відповідальний чоловік, який готовий до одруження, адже я сама просто мріяла про сім’ю.
Я, загалом, знайшла такого, як не дивно, причому вже з дитиною: самотній батько, живе у власному будинку в передмісті, в селі, має доньку півтора року, мати їх залишила та поїхала кудись далеко жити своїм життям.
Ми з Дмитром, так звали цього чоловіка, стали листуватися з ним, телефонували одне одному, а потім зустрілися з ним у нас в місті, він з донькою приїхав до мене.
Малятко таке миле, прямо дзвіночок, волоссячко світленькі, очі блакитні, схоже на маленького янгола. Я скоріше в неї відразу закохалася, ніж в цього чоловіка Дмитра.
Ну що ж, багато спілкувалися ми з ним і таки вирішили ми жити разом. Моя мама плакала, коли відпускала – куди ж ти, міська панянка, в село поїдеш ось так, та ще й дитя на себе береш чуже, а воно ще таке мале, може, ще знайдеш в місті своє щастя?! Зрозумій, доню моя, чужа дитина – це дуже непросто, це тягар, і ніхто не знає, як вона ставитиметься до тебе, коли виросте і все зрозуміє.
Але я вже чітко для себе вирішила – у мене є власна сім’я і я від неї вже не відмовлюся ніколи і не залишу її!
Виявилося, що мати дівчинки їх залишила, поїхала до якогось чоловіка з великого кохання, який її з дитиною не брав. Вона навіть ніколи нам не дзвонила і не писала нічого, їй було все одно!
А вже через рік я вийшла заміж за Дмитра, його донечка мене мамою стала називати, я дуже добре ставилася до неї, в усьому догоджала, піклувалася про неї, вона була моя радість і надія, якої я ніколи не мала сама.
Я навчилася робити практично все, чого ніколи не робила: городи полоти, картоплю копати, за курми та свинями доглядати. Чоловік працював, а я господарством та донькою своєю займалася.
В цій дівченці я душі не чула і з рук її не знімала, поки вона маленька була, весь час я її рахувала своєю рідною донечкою.
Обожнювала Оленку наряджати – собі зайвого з одягу не куплю, але їй сукню мереживне на свято завжди куплю. Увечері чоловік мій з роботи приходить, я йому швидко щось на стіл і до доньки біжу, казку на ніч читати.
За весь цей час я вже добре знала, що моя Оленка любить їсти, готувала їй смачненьке, ночами сиділа біля неї, коли вона хворіла, навіть якщо вона просто чхне – я вже починала хвилюватися.
Коли Оленка в школу пішла, всі вчителі там просто в подиві були, дивувалися, як вона добре вже підготовлена до навчання: майже побіжно читає і вміє гарно рахувати.
Ласкава була дівчинка, розумна, тільки ось років в 14 стала псуватися – спочатку вона не слухалася мене, стала дуже пізно повертатися додому.
Звичайно ж, вона знала, що я їй мачуха, адже в селі живемо! Ось саме з 14 років вона стала мені це пригадувати при кожній зручній для неї нагоді – якщо я робила їй зауваження за непослух, то вона мені відповідає: “Ти не мати мені, не маєш права мене повчати!”.
Мені прикро від таких слів, іноді заплачу, вона мене обіймає, вибачається, в дуже шкодує мене і в ці моменти в її очах я бачу щирість і розуміння. Але це триває недовго, на жаль.
По селу всі люди говорили, що дочка вся в рідну матір пішла – і зовні схожа ставати, і вперта така ж, волелюбна. Я навіть ревнувала, щиро зізнаюся, слухаючи такі розмови.
А згодом в інтернеті дочку знайшла її бабуся по матері. Почала часто писати їй, що хотіла б бачити внучку, вона вже зовсім стара.
А потім до цього листування приєдналася й рідна мати – мовляв, вибач-пробач, дочка дорога, винувата я перед тобою, приїжджай до мене, все у нас добре буде.
У рідної матері Олени, як я потім дізналася, квартира двокімнатна в великому місті, у чоловіка машина є непогана, і все у них в шоколаді.
Оленка з часом притихла, стала якось мене цуратися, косо дивитися, докоряти в усьому, нічого їй не подобається в мені. Я відчувала – ой не до добра це!
І таки Оленка перестала бути зі мною ласкавою, навіть якщо я плачу – не обійме!
А два роки тому вона поїхала – до неї, цієї матусі, зозулі цієї. Має право це робити, я ніяк не можу вплинути на це – повнолітня вже.
Я так плакала, просила залишитися, пропонувала в місті жити зі своєю бабусею (моєю мамою), хоч і не рідною їй, але все ж!
Оленка ні в яку, навіть не зважала на мої слова, вона просто зібрала речі й поїхала до своєї матері жити. Спочатку телефонувала мені іноді, хоча й зовсім не часто, тепер перестала.
Телефоную їй я – вона зрідка відповість, лише на свята піднімає трубку і взаємно вітає без якоїсь ніжності в голосі.
У соціальній мережі бачу на її фото, як вони там разом відпочивають, або щось святкують: там вона з мамою в обнімку – то вдома, то в місті гуляють, то за святковим столом. Як кращі подружки! А вона до мене на сторінку і не заходить навіть! Не цікава я їй зовсім.
Ось, залишила тепер моя дитина, так я її вважала весь час і такою її вважаю і досі, мене, тепер і знати не хоче зовсім, а я стільки для неї зробила, найкращі роки свого життя віддала їй! Живу я з чоловіком, який весь час проводить з сусідами з вечора до ранку там гуляють – йому все одно.
Напевно, я його десь упустила через свою віддану та таку щиру любові до донечки, робила для нього все машинально – погодую, сорочки поглажу, та й добре – а в іншому він сам розбереться! Ось і почав він вести такий спосіб життя, а мені було все одно – прийде додому та відіспиться!
А він за цей час зовсім так постарів, змінився дуже, посивів, до всього став байдужим, я тільки зараз це помітила, коли самій стало важко на душі.
І так мені зараз сумно кожен день, адже ситуація зовсім непроста, а з часом лише гірша стала. Як ось так – все життя віддати, по суті, чужій дитині, а вона мене ось так просто зрадила, відмовилася від мене! Як це пережити?
В чому я помилилася? Як мені виправити все, щоб хоча б з чоловіком бути щасливою? Чи зможу я ще повернути свою доньку?
Фото ілюстративне.
