Марта була дівчиною скромною, але дуже вродливою. Сусід Віталій давно поглядав на неї – тихо, мовчки, якось по-сільському сором’язливо. Він допомагав її мамі копати город, носив дрова, лагодив все, що треба. А коли зустрічав Марту біля криниці, то зніяковіло вітався й довго не міг відірвати погляду.

Та Марта була ще зовсім юна, і думки її були десь далеко. Вона мріяла про велике місто, про університет, про нові знайомства.

– Я хочу бачити світ, Віталію, – сказала вона якось, коли він ніяково наважився провести її з вечірніх танців.

– А я хотів би бачити світ у твоїх очах, – тихо відповів він, але Марта лише засміялася, думаючи, що це гарні слова й нічого більше.

Так вона таки поїхала вчитися в місто, бо в селі не бачила ніяких перспектив. Віталій не зупинив – не наважився зізнатися у своїх справжніх почуттях. Він лишився вдома, працював у полі, зводив собі хату, а в серці беріг невимовне: любов до Марти.

У місті ж на Марту чекало інше життя. Вона познайомилася з Володимиром – сином заможних батьків, красивим і впевненим у собі. Йому подобалося дарувати квіти, водити її в ресторани, показувати, що він може все. Марта піддалася на його увагу, на блиск і новизну.

– Ти будеш щаслива зі мною, – казав він, даруючи золотий ланцюжок.

І вона повірила.

Вони швидко одружилися. Марта переїхала до великого будинку Володимира. Життя ніби стало мрією: подорожі, дорогі сукні, ресторани. Вона думала, що саме цього хотіла – вийти заміж за багатія, жити без клопоту.

Та щастя виявилося крихким. Минали роки, а дітей у них не було. Марта ходила до лікарів, приймала ліки, молилася ночами. Але щоразу Володимир ставав холоднішим.

– Усі друзі вже з дітьми, – кидав він докірливо. – А в нас? Порожній дім.

– Але ж ми разом, Володю… — тихо казала вона.

– Разом? Ти думаєш, мені цього досить?

Через десять років він відверто заявив:

– У мене інша. І я хочу сім’ю. А з тобою це неможливо. Забирай свої речі.

Це був кінець. Марта стояла з валізою біля великого будинку й дивилася, як двері зачиняються перед нею.

Їй не було куди йти. Вона повернулася в рідне село – туди, звідки колись втекла з великими мріями. Будинок батьків пустував, бо вони вже відійшли у вічність. У селі все було знайоме: луг, стара криниця, стежка до школи. Але Марта почувалася зламаною.

І саме тоді доля знову звела її з Віталієм. Він під’їхав на велосипеді, зупинився й довго дивився на неї.

– Марто… Ти повернулася?

Вона кивнула й мало не розплакалася.

– Повернулася, Віталію. Бо більше мене ніде не чекають.

Він нічого не питав, просто обійняв її. У його руках вона відчула той спокій, якого не знала ні в ресторанах, ні в подорожах.

Віталій і далі був простим сільським хлопцем. Він не мав багатства, але мав чесне серце й руки, які завжди працювали. Він запросив Марту допомогти на господарстві, а потім і до себе в хату.

– Я не хочу, щоб ти почувалася самотньою, – сказав він. – Хай у мене небагато, але все моє – твоє.

Дні з ним були зовсім іншими. Ранки зустрічали вони разом на ґанку, пили чай з м’ятою. Віталій показував, як садити квіти, як лагодити тин, як варити варення. І в усьому цьому було стільки щирості, що Марта щоразу дивувалася: «Невже я колись цього не цінувала?»

А він щоночі дякував Богові, що доля повернула йому кохану.

Минув рік. І сталося диво: Марта зрозуміла, що чекає дитину. Лікарі ще в місті казали, що вона не зможе мати дітей, але життя вирішило інакше.

Вона боялася сказати Віталію, щоб не розчарувати його, якщо раптом їй здалося. Але коли впевнилася, плакала від щастя.

– Віталію, – сказала вона, – у нас буде дитина.

Він спершу не повірив. Стояв, мовчав, а потім узяв її за руки й прошепотів:

– Це найбільше щастя мого життя. Ти подаруєш мені те, про що я навіть не смів мріяти.

Коли народився хлопчик, вони назвали його Назарчиком. Марта дивилася на маленьке личко й думала: «Оце і є справжнє багатство. Не золото, не будинки, а ці маленькі ручки, що стискають мій палець».

Сусіди дивувалися:

– Марта змінилася. Приїхала в село чорна від горя, а зараз світиться вся. А Віталій ходить, наче молодший на десять років.

І справді: у їхньому домі оселилося справжнє щастя.

Одного дня Марта сиділа на ґанку, тримаючи сина на руках. Віталій лагодив паркан і час від часу кидав на них погляд. І Марта раптом усвідомила:

– Скільки ж років я бігла від справжнього щастя… А воно було поруч, за парканом.

Віталій наче почув її думки, підійшов і сказав:

– Марто, не шкодуй. Бо все сталося так, як мало бути. Інакше ми б не оцінили одне одного так, як тепер.

Вона усміхнулася крізь сльози й притулилася до нього.

– Ти правий. Наше щастя – тепер і назавжди.

Іноді життя забирає нас далеко, кидає в розкіш і розчарування, щоб зрештою повернути до простого й справжнього. Бо найбільша цінність – не багатство, а любов, яка витримала роки й повернулася, щоб подарувати нове життя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.