Свого сина Олександра я виховувала сама. Він виріс дуже вдячним, таких дітей треба собі заслужити в Бога. Він не перестає мене питати, що мені треба, готовий хоч зараз мені купити все необхідне, привезти, але я завжди відмовляюся, не зручно мені якось. У сина сім’я, дружина в декреті, дитина, та ще й квартира у них в кредиті.
А у мене є все необхідне – пенсію отримую, дах над головою є, одягу – повна шафа ще з хороших часів. А продукти необхідні теж є. В моєму віці їсти вже треба поменше. І чим простіше їжа, тим краще, то ж мені нічого за великим рахунком і не треба.
Я зараз вже на пенсії, але до цієї події я готувалася заздалегідь. Поки працювала, зробила в квартирі косметичний ремонт, оновила одяг, взуття набрала про запас, і навіть грошей відклала трохи, щоб не потребувати і нікому не бути тягарем. Втім, я і зараз, з пенсії, намагаюся щось відкладати. Життя навчило розраховувати тільки на себе.
Від чоловіка я пішла багато років тому, Олександрові було всього п’ять років, не могла я пробачити зраду. Жили ми геть погано, а розлучалися ще гірше. Колишній чоловік після розлучення винною зробив мене і всім розповідав, що розлучився після того, як дізнався, що Олександр не його рідний син.
Навіть ті події не хочеться згадувати. Колишній чоловік не дав мені навіть речі забрати з квартири, зіпсував їх, розрізавши на шматки, і зимовий одяг – дублянку, чоботи, дитячий комбінезон. Навіть іграшки сина, і ті кудись повіз і викинув.
Що я тоді пережила, не описати. У магазинах нічого не було, на ринку все дорого. У мене ні житла, ні грошей, пішла в садок працювати, щоб Сашка туди взяли. Працювала практично за їжу! А для заробітку довелося влаштуватися в нічний ларьок продавцем. Так ось на двох роботах і крутилася, ага. Поселилася в родичів, аліменти колишній чоловік не платив. Загалом, сина я ростила сама.
Для свого сина я намагалася бути і за маму, і за тата. Колишній чоловік, судячи з усього, взагалі забув після розлучення, що у нього є дитина: за всі роки – ні дзвінка, ні листівочки, ні на день народження, ніколи. Робила все, щоб у дитини, незважаючи ні на що, було дитинство – з іграшками, друзями, якимись цікавими подіями, цукерками, ялинками і святами.
З часом все потрохи почало налагоджуватися, я знайшла непогану роботу, зняла невеличку квартиру в однієї бабусі. Та бабуся виявилася самотньою і вона мені за догляд за нею пообіцяла свою квартиру. Сім років ми з нею прожили, звичайно, переводила вона мене, як могла. Мені було дуже важко, тим більше, і гарантії не було, що бабуся виконає свою обіцянку.
На щастя, вона нас не обманула. Залишилися ми з сином в двокімнатній квартирі, в цій самій, де я зараз живу. І всі роки я старалася для сина – щоб у нього все було не гірше, ніж у інших дітей. Виростила, освіту дала, на ноги поставила. Зараз Олександру тридцять п’ять, він одружений, виховує двох синів, працює, цілком успішний. У мене з сином прекрасні відносини, син весь час пропонує свою допомогу, але я відмовляюся, і замість того, щоб приймати подарунки від сина, купую подарунки внукам і несу їм.
Але минулого місяця я випадково зустріла знайому, сусідку з того будинку, де ми колись жили з чоловіком. У неї теж син приблизно такого ж віку, що і мій Олександр. От ми про дітей і розговорилися. А вона мені каже, що мого Сергія бачить мало не щодня, що він у них в будинку квартиру знімає.
– Яку квартиру? Ти щось плутаєш! – щиро здивувалася я.
– Та не плутаю я! Знімає для батька. Ти не в курсі, чи що? Колишній твій квартиру в нашому будинку прогуляв, продав за борги, ну і зняв у нас. На першому поверсі, однокімнатну, де мама моя жила? Зараз мами не стало, квартиру здаємо. Ну ось, а через якийсь час твій колишній потрапив в лікарню, лежить там, а речі у мене в квартирі.
Я відразу пішла до сина, щоб все з’ясувати. Виявляється, ось, вже третій рік Олександр допомагає батькові – за квартиру платить, приїжджає регулярно з сумками, з пакетами, жінку найняв з сусіднього під’їзду, вона приходить прибирати і готувати, в лікарню його возить.
Після цієї розмови мені якось не по собі. Скажу чесно – відчуваю образу на сина. Щомісяця вельми чималі гроші він витрачає на людину, яка тридцять років тому викинула нас з дому без нічого, і жодного разу потім не згадав про сина, цукерки йому не купив. Син же тепер – і дімробітницю, і квартиру, і пакети з харчами.
Мені чомусь він пакети не тягає, дімробітницю чогось теж не наймає. Це несправедливо! Після всього, що було, відривати гроші у дітей і нести таткові – я цього не розумію.
Фото ілюстративне – bigmir.
