Дитинство своє я не вельми пам’ятаю. Коли мені було шість років, не стало тата, мама ростила нас з сестрою одна. Коли мені було 14 років, а сестрі 22, мама теж занедужала. Йдучи на той світ, вона молила мою сестру, щоб та добре стежила за мною, щоб ми жили дружно. А потім мами не стало, і сестра оформила на мене опікунство. У спадок від батьків нам дістався будинок на 3 кімнати з широкою терасою з маленьким ділянкою на околиці міста.
Не знаю чому, але я була складним підлітком, я стала зухвала. Сестра для мене була швидше суворим наглядачем, ніякої від неї ласки не було. Всю ласку і турботу вона віддавала своєму майбутнього нареченому, з яким ми були не в ладах.
Через рік вона вийшла за нього заміж, я навіть на весілля не пішла, і на другий день пішла з дому, щоб не бачити це їхнє щастя. У школі вчилася абияк, лише б закінчити. А в 17 років сестра сказала, що не збирається мені більше терпіти – щоб я збирала речі і йшла здому. Я так і зробила.
Тоді були складні часи – початок 90-х років. Мені навіть в голову не приходило бігати по інстанціях і судитися з сестрою за будинок, я в цьому нічого не розуміла. Просто зібрала манатки, пішла жити до свого хлопця в його сім’ю, але його батьки були любителями посиденьок з оковитою, а ми молоді – не змогли побут налагодити, ніхто працювати не хотів.
Додому я не повернулася, та мене ніхто і не кликав, сестра вже чекала дитину, їй мій зайвий рот не потрібен був. У сестри з чоловіком була радість, що я виписалася з дому в 18 років.
Я почала своє життя в іншому місті працювала продавцем в кіосках і на базарі, знімала невеличкі кімнати, жила в гуртожитку. Іноді в зарплаті мене «кидали», такі були часи, голодувала сильно, але до сестри не зверталася. З чуток я знала, що сестра народила дівчинку, продала будинок, купила квартиру, але мені було байдуже.
Так, вона жила добре, її чоловік став бізнесом займатися, машину придбав. А я перебивалася макаронами, і то – коли пощастить. Але мені пощастило в іншому: в кінці 90-х на мене звернув увагу брат господині моєї «точки», де я торгувала, у нас почався роман, який закінчився весіллям. Ми досі живемо душа в душу, є двоє синів, квартира, машина і дача. Ми придбали це поступово, своєю працею, разом, я не сиділа на шиї чоловіка.
Звичайно ж, я цікавилася, як живе моя сестра за цей час, тим більше інтернет вже був, соцмережі всякі. Вона якийсь час там виставляла фото своєї щасливої родини, але потім закинула всі свої сторінки. Але зате мені писали наші спільні знайомі, що її чоловік пішов від неї і вони розлучилися.
Квартиру продали, розділили на три частки, і за свої гроші сестра з донькою купили дуже маленьку двокімнатну квартиру із суміжними кімнатами, живуть бідно, сестра працювати особливо не звикла. Її дочка теж виросла дуже вибагливою, з нею у сестри багато проблем. А недавно племінниця вийшла заміж і зживає мати з дому. Ефект бумеранга спрацював.
І ось знову сестра з’явилася в соціальних мережах, почала мені писати. Просить забути всі старі образи, скаржиться на життя, постійно вибачається за молодість, постійно наголошуючи на тому, мовляв, ми рідні ж, тато і мама мріяли, щоб ми були дружними. Спочатку нічого не відповідала, потім запитала: «Що конкретно тобі від мене треба?». Вона пише, що зовсім хвора стала, а донька з дому виганяє, дітися їй нікуди, рідних немає, крім мене. Проситися хоч на дачу, мовляв – готова хоч прислужувати там, тільки щоб я не відмовила.
Чесно кажучи, я в сум’ятті. Я така людина, яка готова пробачити кого завгодно, тому що сама знаю не з чуток, що таке нужда. Навіть мій чоловік її пошкодував, мовляв – нехай селиться на дачі. Але все ж, розумом я розумію: взяти – це значить дати притулок до старості, а чи треба мені все це? Образи давно пройшли, але я не хочу брати на себе відповідальність за чужу мені людину. І шкода її, і в той же час якось немає бажання з нею знову зв’язуватися. Що мені робити?
Фото ілюстративне – ibra.com.
