У мене є рідний брат Василь, йому 64 роки. Він зараз живе сам в селі. Туди його діти відправили. Василь завів там господарство, хазяйнує по повній програмі.
Я дивлюся на це, і мені дуже брата шкода. Бо працює він там один, ніхто йому не допомагає, бо не докличешся нікого.
І син є, і дочка, але приїжджають мої племінники до батька лише за продуктами зі свого господарства.
Василь тримає і курей, і кроликів, і качок, і гусей, і навіть кози є. Нещодавно ще кілька поросят купив на відгодівлю.
Ну і само собою – город є немалий. Як він сам справляється – я не уявляю?
А худобі треба і сіна накосити, і годувати, і загнати-вигнати.
Всю роботу Василь робить сам – дзвонить синові чи доньці з проханням допомогти і чує: нам ніколи, часу нема.
Зате, коли все зроблено, вони миттю примчать за банками, м’ясом, яйцями. Як же, для онуків!
Я взагалі дивуюся – навіщо ж він туди поїхав?
Кілька років тому Василь овдовів, а потім ще й роботи втратив: потрапив під скорочення.
Старша донька Ольга на той час була вже одружена. Жила окремо у чоловіка. А син Роман тільки збирався створити сім’ю.
Тоді діти і вирішили відправити батька в село, у них там від бабусі з дідом будинок був непоганий.
І брат поїхав у село. Благо машина була, перевіз речі, потихеньку обжився, завів живність, обробив город.
Спочатку, як і обіцяли, діти приїжджали. Ольга з дитиною, то на все літо залишалися, поки дитя маленьке було, а чоловік її у тестя у відпустці гостював. Допомагав.
Роман, той рідше навідувався. Тільки коли сам син народився, то став бувати. Та як бути? Приїде у суботу вранці, завантажить у машину продуктів та назад.
От і вся їхня допомога. Так Василь всю роботу сам і робив. А від недавнього часу став нездужати, навіть в лікарні лежав.
Моя дочка, Василю вона племінниця, брала на роботі відпустку, щоб доглядати за худобою.
Ольга на море путівку купила, а Роман вдав, що з роботи не відпускають.
Я Василю говорю: продавай все і повертайся в місто. Квартира твоя. Дітям твоїм тут жодного метра не належить.
Василь відмовився, бо не хоче виганяти сина з невісткою, які зараз господарюють в його квартирі.
Тому продовжує брат клопотатися по господарству, через силу.
Я якось племінниці, Ользі, зателефонувала, питаю, чи їм не соромно, що батька самого залишили.
– Роман живе у батьківській квартирі, – відповіла мені вона – Роман всім користується. Ось із брата і нехай батько запитує гроші та допомогу.
А я в чоловіка живу! І не треба, тітко, лізти не в свою справу. У Вас самі діти та онуки є, їх виховуйте, їм вичитуйте, а мені не треба!
А як не треба! Василь — мені рідний брат! Мені його шкода. Хто ж за нього заступиться, як не я?
Влітку я попросила зятя відвезти мене до нього у вихідні. Поїхали ми. Мій зять картоплю з ним копав, а я закрутки робила, Василь і це сам робить. Зате племінники не забули потім приїхати за картоплею та закрутками.
Я спробувала з братом поговорити знову, бачачи, як він здає на очах. Мовляв, розпродавай все, повертайся у своє житло, займися собою. Але Василь ніби мене не чує.
Звичайно, я приїжджатиму, по можливості.
І діти мої дядька люблять. Але й мають сім’ї.
Ось як у Романа з Ольгою совісті вистачає? Випнули батька в село і кивають один на одного.
А коли я пробую щось їм говорити, вони мені кажуть, щоб я не втручалася не в свої справи, мовляв, самі розберуться.
І що мені робити? Мовчки дивитися на все це?
Чи допомагати самій?
А мені вже близько до 60-ти, та ще онуки на мені, то в сина, то в доньки я на підхваті.
І мовчати – просто сил немає.
Як бути?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
