Є у мене моя рідна молодша сестра Оксана, 5 років різниці між нами. У нас з Оксаною різні батьки. З першим чоловіком моя мама розлучилася, казала, що він був недобрим. А батька сестри вона щиро кохала, але він був одружений.
Можливо, тому і ставлення до нас з сестрою було різне: я, як Попелюшка завжди, а сестра, як принцеса. А ще у нас була бабуся, яка жила окремо – в шикарній великій двокімнатній квартирі з високими стелями. За радянських часів бабуся з дідусем були дуже серйозними людьми, вони працювали на хорошій роботі їм і дали таку квартиру, причому в центрі нашого обласного міста. Навіть на той час, це була дуже велика рідкість.
На початку 90-х років я вийшла заміж, і з своїм чоловіком поїхала далеко. Оксана мені тоді дуже позаздрила – треба ж: за такого чоловіка вийшла я заміж, що він забрав мене з дому і повіз далеко жити до себе. Там у чоловіка була однокімнатна квартира, заздрити, особливо, немає чому, але все ж своє власне житло. Тільки облаштувалися, почали жити, я влаштувалася на роботу, пішла працювати, як приходить повідомлення, що бабусі нашої не стало, а весь свій спадок вона залишила нашій мамі. Беру відпустку на тиждень, їду додому. Допомогла попрощатися з бабусею, стали сімейні справи розбирати, та мама мені і каже: «Ось ти, доню, щаслива: чоловік у тебе красень, квартира своя є, а сестра тільки починати своє життя, нехай бабусина квартира їй залишиться, я на неї перепишу, не ображайся на мене, дитино! Ти ще колись мене зрозумієш.».
Як так? Мама обіцяла потім мені свою квартиру переписати, але це ж земля і небо. У нас околиця міста якась, а там центр. Тим більше мама молода ще була, що мені її відходу чекати? Забігаючи вперед, хочу розповісти, що потім мама вийшла заміж за молодого чоловіка, згодом її не стало, а вся її квартира дісталася цьому чоловікові, мені і сестрі – нічого абсолютно, і нічого не довести. Час був такий, хоча і зараз не легше. Але тоді мені було прикро за бабусину квартиру. Хіба мало – я можу розлучитися, бути з дитиною на руках, куди я піду, якщо у мене свого власного даху над головою немає?
Їдучи, я намагалася достукатися до сестри, все їй пояснювала. Але вона була якоюсь зовсім холодною до мене, тільки посміхалася і говорила, що не всім так щастить – вийти заміж за чоловіка зі своєю власною квартирою. Мені треба було їхати, до речі, по приїзду додому я дізналася, що перебуваю на другому місяці. Мені непросто далися ці 9 місяців, мені важко було.
За цей час сестра стала повноправною спадкоємицею бабусиної квартири і ділитися зі мною не збиралася. Мати писала мені листи, ніби нічого не сталося, а я їй не відповідала. Вона дзвонила по міжміському телефону, адже тоді мобільних телефонів ще не було, відповідав мій чоловік, я не хотіла розмовляти з нею зовсім. Тільки сказала їй один раз коротке: «Вітаю!», Коли вона вийшла заміж.
В самому кінці 90-х мами не стало. Якщо чесно, я нічого не відчувала – ні гіркоти, ні радості. Я навіть на прощання з нею не поїхала, по-перше – повинна була ось-ось народити другу дитину, а по-друге, не хотіла навіть бачити свою рідну сестру, Оксану.
За весь цей час ми з нею жодного разу не спілкувалися, а про маму мені повідомила сусідка. Ми з сусідкою ще потім кілька років спілкувалися, вона розповідала, що сестра так і живе в тій квартирі, веде якесь не зовсім хороше життя, заміж не вийшла, зате народила дитину, хоча чоловік той має сім’ю. Потім з сусідкою зв’язок було втрачено, на зміну прийшов інтернет, а там вже все друзі і знайомі як на долоні видно.
Сестра інколи додавалася до мене у друзі на багатьох сторінках соціальних мереж, але я не прийняла її пропозиції. Зате від знайомих дізналася, що для чогось вона продала ту бабусину квартиру, з’їхала в однокімнатну простіше і у віддалений район, мабуть з грошима важко стало. Заміжня так і не була, дочку ростить, хоч досі зустрічається з кимось, мабуть сподівається на диво, що хтось з нею одружиться ще.
А мені здається – це бумеранг їй за жадібність і заздрість на рахунок мого чоловіка і нашої невеличкої квартири. Не знаю чому, але час не змінив нічого, я й досі іноді бачу її посмішку в той день, таку недобру, коли вона дізналася що стане спадкоємицею, а я – ні. Начебто душа іноді і підказує, що треба вже відпустити цю ситуацію і пробачити сестру, але розум вимагає: «Ні, не потрібна тобі така сестра, навіть якщо 25 років минуло!». Чи я помиляюся?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – myremontnow.
