fbpx
Життєві історії
У мене є дві квартири: моя і мамина, і два сина, які ніяк не можуть по-доброму поділитися спадком. Справа в тому, що мамина квартира, яку я віддала старшому синові – однокімнатна, а молодший з своє дружиною зараз живуть зі мною в двокімнатній

Ми з чоловіком одружилися більше тридцяти років тому, але вже багато років я вдова, маємо двох дорослих синів. Михайло старший за мене на 10 років, познайомилися ми на роботі, одружилися і після весілля почали жити разом з моєю мамою, у звичайній однокімнатній квартирці.

Мама, розуміючи наші потреби, поступилася нам кімнатою, а сама тулилася в кухні, на розкладачці. Сюди ж до мами, ми принесли свого старшого сина, і нічого, жили якось, уживалися, особливо не лаялися, поважали один одного.

Коли через три роки я чекала другу дитину, нам квартиру дали, двокімнатну, світлу, простору, ми натішитися не могли. Велику кімнату відразу виділили дітям, їм займатися простір потрібен, і взагалі, для синів ми нічого не шкодували.

Михайло сам виріс у багатодітній родині, наголодувався, я теж особливо розкоші не бачила, ось і намагалися, щоб синам тільки краще дісталося. Собі відмовляли, аби у дітей все було.

Мого чоловіка рано не стало. Старший син тільки школу закінчив, в університет поступив, як батько і хотів, а молодший ще в школі вчився. Далі вже я одна виховувала, себе не шкодувала працювала, щоб синам освіту дати, щоб в люди вибилися.

Старший син одружився, коли молодший в армію пішов, наречену до нас привів, приїжджаючи, виявилося, що вона чекає дитину. Поселили ми їх в кімнаті у брата.

Я розуміла, що не справа це, молодший Ігор повернеться, а йому жити ніде, але що робити, придумати не могла. Мама підказала: – Давай, молоді з дитиною до мене переїдуть, хоч і невелика квартира, та окрема, їм краще буде, а ми з тобою як-небудь в кімнаті проживемо, чи багато мені треба, та й недовго залишилося…

Так і зробили, начебто всім добре, молодший син у своїй кімнаті, ми з мамою в інший, так навіть краще стало, за мамою догляд потрібен, не наїздишся, на інший кінець міста.

Та й старший Богдан повеселішав, на радощах оголосив, що вони другу дитину чекають, знову їм місця мало стало. Після того, як не стало бабусі, натякати стали, чи не хочу я з Богданом пожити в їхній однокімнатній квартирі, адже у них тепер велика сім’я. Так і зіпсувалися між нами відносини.

А тут і, молодший, Ігор, наречену привів. Знову нова людина, знову звикати, та й дівчинка з норовом попалася.

Якщо зі старшою невісткою, хоч якийсь мир був, то з цією відразу не заладилося. Син ображатися став, не інакше з подачі невістки, що старшому квартира дісталася, а йому тільки кімната, та ще й з матір’ю на додачу.

Важко тоді мені було, начебто стараєшся для дітей, а їм все мало. Я ніяк не могла зрозуміти, як це ми дожили до такого життя. Брати один з одним не розмовляють, на мене обоє ображаються.

Я якось своїй сусідці на синів і на ситуацію, що склалася, поскаржилася. А вона мені свою історію розповіла.

У Олени, моєї сусідки, було троє дітей. У них з чоловіком була хороша трикімнатна квартира в центрі. Коли чоловік занедужав і розумів, що йому недовго залишилося, наказав дружині – як діти сім’ями почнуть обзаводитися, велів їй цю квартиру продавати, собі маленьку купити, а решту грошей порівну між ними розділити, ось і буде їм спадок…

Важко було, звичайно, з насидженого місця зніматися, все вирішиться не могла, але сама розуміла, треба зробити, як чоловік велів. Дочка заміж раніше за всіх вискочила, до чоловіка переїхала, гроші вони, порадившись з чоловіком, в будівництво дачі вклали. Син старший, як одружитися придумав, йому гроші для квартири в нагоді, молодший довго з нею жив, а ось недавно дружину свою майбутню зустрів, квартиру теж думають житло купувати.

Ось так і ніхто не обділений, і дітям допомогла, і сама не без кута залишилася, і воювати нема через що. Живемо, каже, дружно, діти ще мені допомагають, якщо треба.

Я і сама бачу, що живуть вони дружно, на свята всі до неї приїжджають, а я вже забула, коли і збиралися разом.

Я від такого життя, теж би що-небудь продала, та куди ж синів діти, виганяти чи що? Йти мені нікуди, хіба що на місце вічного спочинку, але начебто рано ще, так і живу. Інколи думаю, може, якби не було цих квартир, то і сини б жили дружно?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page