У мене прекрасна, чудова сім’я. Своя двокімнатна квартира, гарна робота, улюблений чоловік і наша маленька донечка Настя — три роки щастя, сміху, малюнків на шпалерах і вечорів із мультфільмами. Якщо подивитись з боку — ми просто зразкова сім’я. Нас усі ставлять у приклад: «О, які гарні, молоді, успішні, от би всім так!»

Та тільки мені одній відомо, що насправді діється у мене в душі. Я вже давно відчуваю, що я чужа для свого чоловіка. Ні, ми не сваримося. У нас навіть конфліктів немає. Просто… я ніби тінь у власному домі. Живу, дихаю, готую, працюю, піклуюсь про дитину — але ніби окремо.

Іноді мені здається, що я просто няня, яка мешкає в тій самій квартирі, що й він.

А колись, до весілля, у нас було справжнє кохання. Він носив мене на руках, писав повідомлення серед ночі: «Я тебе люблю».

Після роботи завжди біг додому, щоб побачити мене бодай на годинку. А я чекала, як дурненька, з тими метеликами в животі.

Пам’ятаю, як ми разом купували ліжко в нову квартиру, як мріяли про дітей. Все було так щиро, по-справжньому.

А потім народилася Настя — і все змінилося.

Спершу я думала: це тимчасово, бо важко, бо дитина. Але минули роки, а нічого не змінилося. Його любов до мене ніби переселилась у доньку. Він став для неї ідеальним татом — лагідним, уважним, турботливим. А для мене — байдужим, відстороненим чоловіком.

І справа не в тому, що я перестала бути жінкою. Я швидко прийшла у форму після пологів, маю гарну фігуру, доглядаю себе, гарно одягаюся, працюю — навіть у декреті працювала віддалено.

Але він… не бачить цього. Наче я для нього прозора. Ми вже давно спимо в різних кімнатах. Я — з Настею, він — окремо. Спершу це пояснювалося тим, що дитина часто прокидалася вночі. Потім просто «так зручно».

Тепер навіть дивно було б лягти поруч — ми стали надто далекі.

Він приходить додому, мовчки вечеряє. Не питає, як мій день, не помічає, якщо я змінила зачіску чи купила нову сукню. Зате біжить до дочки — грається з нею, щось лагодить, сміється.

І я дивлюсь на це з болем і заздрістю. Бо я — та, що поруч, але ніби невидима. Іноді ми виходимо разом — десь у парк чи на свято в садочку.

На людях він — інший. Ввічливий, усміхнений, навіть руку мені подає. Люди дивляться й думають: «Ідеальна родина!» 

А я відчуваю, що це лише гарна обгортка.

Якось я не витримала й сказала йому прямо:

— Ти мене зовсім не помічаєш. Ми живемо, як сусіди.

Він спокійно відповів:

— Не вигадуй. Усе нормально.

І повернувся до комп’ютера.

Потім, коли я почала наполягати, він холодно кинув:

— Хочеш — розлучайся. Але знай — дочку я тобі не віддам.

Я знаю, що він не жартував, бо вже добре вивчила його характер.

І з того моменту я просто замовкла. Я не знаю, кому це розказати.

Подругам? Усі ж бачать лише красиву картинку — я навіть соромлюся руйнувати цей міф.

Мамі я сказала — вона тільки зітхнула:

— Не вигадуй, доню. У тебе прекрасний чоловік. Всі так живуть. Ти просто втомилася.

І мені стало ще гірше.

Бо якщо «всі так живуть» — то що, це і є норма?

Коли люди не розмовляють, не обіймають одне одного, не дивляться в очі? Коли ти в одному домі, але не в одному житті?

Я довго себе переконувала, що все владнається. Що, може, він просто втомився, що чоловіки не такі емоційні.

Але час ішов, і все ставало лише гірше.

Мені бракувало простих речей — слова, дотику, усмішки. Я почала ловити себе на тому, що уникаю дому. Після роботи могла довше залишитись у кафе або піти з Настею до подруги, аби тільки не повертатися в ту тишу.

Одного вечора Настя заснула, і я тихо зайшла до чоловіка в кімнату. Він сидів за комп’ютером. Я довго стояла біля дверей, потім сказала:

— Ти щасливий?

Він підняв очі, здивовано глянув:

— А чого питаєш?

— Бо я — ні.

Між нами зависла тиша.

Він нічого не відповів. Просто відвернувся й почав клацати мишкою.

Я зрозуміла, що все. Там, де байдужість — там уже немає кохання.

Тієї ночі я довго не спала. Дивилась на сплячу Настю і думала: як бути? Я не хочу, щоб вона росла в сім’ї, де мама плаче ночами, а тато мовчить. Я не хочу, щоб вона думала, що так має бути.

І я зрозуміла: треба щось змінювати. Не заради себе — заради неї. Щоб колись вона не дозволила нікому поводитися з нею так само холодно.

Я не знаю, чи вистачить мені сміливості піти. Поки що я просто вчуся знову чути себе. Вчуся не мовчати, коли болить. І, можливо, одного дня я скажу: «Досить». Бо жінка не повинна бути тінню у власному домі. Навіть якщо всі навколо кажуть: «У тебе все прекрасно».

Бо ніхто не бачить, як тихо розсипається все всередині, коли тебе перестають любити, але продовжують жити поруч. Я впевнена, що чоловік би і сам давно пішов він мене, але він залишається зі мною заради нашої доньки, яку дуже любить, бо їй потрібні і мама і тато.

А я? Невже я маю так все життя прожити? Підкажіть, наскільки це нормально, і що найкраще зробити в такій ситуації?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.