З Катериною ми познайомилися кілька років тому, коли приїхали в Київ на семінар по роботі. Відтоді почали дружити, але в гості одна до одної не їхали, бо вона з східної України, а я з західної, відстань між нами чимала.

Спілкувалися з Катрусею в основному ми через телефон і в соцмережах. Вона виявилася милою і доброю жінкою, багато розповідала про себе. Катя заміжня, у них з чоловіком росте двоє синочків.

У мене теж є сім’я – чоловік і дві донечки. Ми з Катериною настільки здружилися, що минулого літа навіть разом путівки на море купили і сім днів відпочивали з родинами разом в Єгипті.

Коли почалася війна, Катя зателефонувала мені і запитала, чи можна на кілька днів приїхати до нас. Звичайно, я сказала, щоб вона негайно їхала. Вирішила, що поселю їх у своєї тітки, вона була не проти.

У мене по сусідству живе молодша сестра моєї бабусі, їй 78 років. У неї немає ні чоловіка, ні дітей, то ж єдиними спадкоємцями у тітки Люби є я і мої діти. Ми їй допомагаємо вже багато років, всю роботу по господарству робимо. Вона нас не інакше як дітьми своїми називає.

Хата в тітки Люби не нова, але доволі велика, то ж я вирішила, що Катерина з родиною деякий час поживе там. Коли подруга приїхала, ми так і зробили, поселили її в нашої бабусі по сусідству.

Подругу я підтримувала як могла, ділилася з нею і одягом, і продуктами. Мови про те, щоб вона нам платила за житло, навіть не було. У Катерини з чоловіком в Харкові залишилася квартира, слава Богу, з житлом все добре, та повертатися додому вона поки не хоче, і я її розумію.

Тільки от яка ситуація склалася – нещодавно тітка Люба заявила, що свою хату перепише на Катерину, бо та обіцяла доглянути її в старості. Літня жінка просто в захваті від Каті, і дуже хоче щиро їй допомогти.

Я все розумію, допомогти – це одне, а віддати спадщину – зовсім інше. Як подруга, знаючи всі подробиці, зуміла так вміло мене обскакати? І що тепер робити?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.