Якби мені хтось розповів таку історію, я б, чесно кажучи, ніколи не повірила.
Таку думку висловила моя сусідка, Любов Семенівна, пенсіонерка з активною громадянською позицією, яка проживала у сусідньому будинку і завжди була в курсі всіх сімейних справ.
Її голос тремтів від здивування, коли вона розповідала мені про останні події в родині свого сина.
— Уявіть собі, невістка, Зоряна, подала на розлучення! Жодного скандалу, жодних зрад, нічого не віщувало біди, — пробурмотіла Любов Семенівна, хрестячись. — А причина? Вона, бачите, втомилася стояти біля плити!
Любов Семенівна не могла оговтатися від такого.
У їхній сім’ї, здавалося, усе було “як у людей”.
Зоряні 34 роки, в шлюбі з її сином, Орестом, вони прожили десять років.
У них є дитина, Данило, дев’ятирічний хлопчик, який навчається у третьому класі.
Жили вони в квартирі, яку Любові Семенівні колись залишили у спадок, обидва працювали, і, здавалося, мали цілком нормальний, стабільний міський побут.
Орест працював трохи більше, заробляв, відповідно, більше. Тому, за старою, негласною традицією, основний побут лежав на плечах Зоряни.
— Ну, скільки того побуту може бути в невеликій міській квартирі? Це ж не хутір з городом на п’ять гектарів! — обурювалася свекруха. — Вона там, бачите, “перепрацювала”! Це ж не ті часи, коли ми все робили вручну!
Любов Семенівна перерахувала всі сучасні зручності, які, на її думку, мали повністю звільнити Зоряну від будь-якої праці: пральна машина-автомат, посудомийна машина, навіть жінка для генерального прибирання наймалася раз на місяць.
— Залишається лише готування! — вигукнула вона. — Вона приходить додому о шостій годині вечора. Це рано! Невже так важко приготувати вечерю? Сучасна молодь просто втомлюється від лінощів! І через це тепер дитина ростиме без батька?
У світі Любові Семенівни ця причина була не просто дрібницею, а образливим проявом безвідповідальності.
Реальність Зоряни, однак, кардинально відрізнялася від “легкого” побуту, який малювала свекруха. Її вечір починався о четвертій годині дня.
Спочатку вона мала забрати Данила з групи подовженого дня, вислухати вчителя, перевірити щоденник.
Потім — обов’язковий забіг до супермаркету.
І тут починалася найважливіша частина: не просто купити, а стратегічно закупити продукти, знаючи, що ці запаси мають влаштувати чоловіка її.
Зоряна приходила додому о шостій, і одразу ж, не знімаючи пальто, ставала до плити.
Її “друга зміна” мала тривати півтори-дві години, щоб до приходу чоловіка усе було готове, інакше він образиться.
Орест, колишній спортсмен, високий, статний чоловік, справді любив поїсти.
І це було не просто “любити поїсти”, він дуже любив поїсти.
Його вечірня трапеза була ритуалом, що вимагав повної віддачі: обов’язковий салат, повна тарілка супу, велика порція м’ясної страви (плов, котлети, запечена курка) з гарніром.
І це ще не все: після основного прийому їжі він пив чай з бутербродами чи пиріжками.
Але найгірше починалося через півтори-дві години після вечері.
Коли Зоряна нарешті сідала за книжку або намагалася перевірити уроки сина, з кухні починалося гриміння тарілками.
Орест знову зголоднів.
Він прочищав холодильник, доїдаючи залишки, немов ніколи й не бачив їжі. Це було його нормою.
Подруги радили Зоряні:
“Готуй більше, з запасом, на пару днів!”
Але Зоряна вже давно знала, що це марна порада.
Якщо вона готувала щось особливо смачне — чи то плов, чи то домашні котлетки — Орест підіймався вночі і доїдав усе.
Це було для нього абсолютно нормально, і він навіть не вважав за потрібне питати дозволу чи думати про те, що це їжа для сина чи її обід наступного дня.
Кожен ранок вимагав готувати все з нуля.
Орест прокидався голодний, “наче тиждень не їв”. Йому було недостатньо чашки йогурту, пластівців чи тосту.
Він вимагав гарячого, ситного, важкого сніданку: омлет із ковбасою, сирники зі сметаною, м’ясна каша, а то й суботній борщ.
Овочі, фрукти, легкі бульйони він зневажливо називав “легкою закускою, а не їжею”.
При цьому, завдяки, сам Орест залишався середньої статури.
Зоряна випробувала всі методи впливу: вона і сперечалася, і читала лекції про те, що вона втомилася.
Усе було марно. Його відповіддю було роздратоване бурмотіння про “жіночі дурощі” та “чоловічий апетит”.
— Ну, нехай сам готує собі тоді! — радили їй подруги.
Але Орест готувати не збирався.
Коли Зоряна, втомлена, одного разу не встигла приготувати вечерю до його приходу, він образився і влаштував скандал:
“Ти вже дві години вдома! Я важко працював, а вдома нема чого поїсти?”.
Ці непорозуміння були систематичними.
Зоряна з Данилом не могли чекати Ореста голодними, тож вони вечеряли раніше.
Але готувати лише на двох і чекати, поки чоловік сам собі щось зробить — це, на його думку, було порушенням сімейного укладу.
Вона зрозуміла, що єдиний вибір, який їй залишається, це:
Продовжувати бути цілодобовим кухарем для дорослого чоловіка.
Розлучитися.
Вона обрала друге.
— У мене більше немає сил годинами стояти біля плити! — пояснила Зоряна родичам, коли подавала на розлучення. — Я втомилася від цього. Я не наймалася в безкоштовні домогосподарки. Я не хочу більше такого сімейного життя.
Її слова звучали не як претензія до “борщу”, а як крик про невизнання її праці.
Вона працювала, вона забирала сина, вона керувала логістикою дому, і на додачу виконувала фізично виснажливу, щоденну роботу кухаря для чоловіка, який сприймав її зусилля як даність.
Любов Семенівна залишалася у своєму світі подиву.
— Я навіть не повірила, — розповідала вона. — Думала, вони помиряться, посваряться і розберуться. Усі ж сперечаються!
Але Зоряна зібрала речі, забрала Данила і переїхала до своєї матері.
Тепер вона щодня возила сина до школи з іншого району, що додавало їй клопоту, але кухонний конвеєр зупинився.
Свекруха продовжувала ображатися на невістку за “легковажність”.
Орест, який був до кінця впевнений у її поверненні, вірив, що “вона просто надулася і приїде, коли зголодніє”.
Родичі досі не могли зрозуміти, що ж такого відбулося, що сім’я розпалася через “тарілку супу”.
Але Зоряна знала: суп — це був лише привід.
Справжньою причиною було знецінення.
Її праця була невидимою, її втома — неіснуючою, а її потреби — неважливими.
Вона зрозуміла, що її чоловік, який багато працював, ніколи не вважав її партнером.
Вона була для нього домашнім обслуговуючим персоналом з додатковою функцією матері його дитини.
І коли вона відмовилася від цієї ролі, він не побачив у цьому проблеми розлучення, а лише незручність відсутності цілодобового харчування.
Зоряна була твердо налаштована: вона повертатися не буде.
Вона зробила вибір на користь свого здоров’я та свого часу, відмовившись бути весь час біля плити.
І тепер, незважаючи на додаткові труднощі з логістикою, вона нарешті відчула, що її вечори належать їй.
А ви як гадаєте, чи варто через таке розлучатися? Хіба дружина не готує їсти чоловіку?
Чи нормально прийняти таке рішення на рівному місці?
Фото ілюстративне.
