У мене більше немає сил годинами стояти біля плити! — пояснила Зоряна родичам, коли подавала на розлучення. — Я втомилася від цього. Я не наймалася в безкоштовні домогосподарки. Я не хочу більше такого сімейного життя, щоб постійно стояти на кухні. Свекруха не могла повірити в те, що невістка через кухню розлучається, вона думала, що діти помиряться і все буде добре. Але це був лише початок для їх сім’ї

Якби мені хтось розповів таку історію, я б, чесно кажучи, ніколи не повірила.

Таку думку висловила моя сусідка, Любов Семенівна, пенсіонерка з активною громадянською позицією, яка проживала у сусідньому будинку і завжди була в курсі всіх сімейних справ.

Її голос тремтів від здивування, коли вона розповідала мені про останні події в родині свого сина.

— Уявіть собі, невістка, Зоряна, подала на розлучення! Жодного скандалу, жодних зрад, нічого не віщувало біди, — пробурмотіла Любов Семенівна, хрестячись. — А причина? Вона, бачите, втомилася стояти біля плити!

Любов Семенівна не могла оговтатися від такого.

У їхній сім’ї, здавалося, усе було “як у людей”.

Зоряні 34 роки, в шлюбі з її сином, Орестом, вони прожили десять років.

У них є дитина, Данило, дев’ятирічний хлопчик, який навчається у третьому класі.

Жили вони в квартирі, яку Любові Семенівні колись залишили у спадок, обидва працювали, і, здавалося, мали цілком нормальний, стабільний міський побут.

Орест працював трохи більше, заробляв, відповідно, більше. Тому, за старою, негласною традицією, основний побут лежав на плечах Зоряни.

— Ну, скільки того побуту може бути в невеликій міській квартирі? Це ж не хутір з городом на п’ять гектарів! — обурювалася свекруха. — Вона там, бачите, “перепрацювала”! Це ж не ті часи, коли ми все робили вручну!

Любов Семенівна перерахувала всі сучасні зручності, які, на її думку, мали повністю звільнити Зоряну від будь-якої праці: пральна машина-автомат, посудомийна машина, навіть жінка для генерального прибирання наймалася раз на місяць.

— Залишається лише готування! — вигукнула вона. — Вона приходить додому о шостій годині вечора. Це рано! Невже так важко приготувати вечерю? Сучасна молодь просто втомлюється від лінощів! І через це тепер дитина ростиме без батька?

У світі Любові Семенівни ця причина була не просто дрібницею, а образливим проявом безвідповідальності.

Реальність Зоряни, однак, кардинально відрізнялася від “легкого” побуту, який малювала свекруха. Її вечір починався о четвертій годині дня.

Спочатку вона мала забрати Данила з групи подовженого дня, вислухати вчителя, перевірити щоденник.

Потім — обов’язковий забіг до супермаркету.

І тут починалася найважливіша частина: не просто купити, а стратегічно закупити продукти, знаючи, що ці запаси мають влаштувати чоловіка її.

Зоряна приходила додому о шостій, і одразу ж, не знімаючи пальто, ставала до плити.

Її “друга зміна” мала тривати півтори-дві години, щоб до приходу чоловіка усе було готове, інакше він образиться.

Орест, колишній спортсмен, високий, статний чоловік, справді любив поїсти.

І це було не просто “любити поїсти”, він дуже любив поїсти.

Його вечірня трапеза була ритуалом, що вимагав повної віддачі: обов’язковий салат, повна тарілка супу, велика порція м’ясної страви (плов, котлети, запечена курка) з гарніром.

І це ще не все: після основного прийому їжі він пив чай з бутербродами чи пиріжками.

Але найгірше починалося через півтори-дві години після вечері.

Коли Зоряна нарешті сідала за книжку або намагалася перевірити уроки сина, з кухні починалося гриміння тарілками.

Орест знову зголоднів.

Він прочищав холодильник, доїдаючи залишки, немов ніколи й не бачив їжі. Це було його нормою.

Подруги радили Зоряні:

“Готуй більше, з запасом, на пару днів!”

Але Зоряна вже давно знала, що це марна порада.

Якщо вона готувала щось особливо смачне — чи то плов, чи то домашні котлетки — Орест підіймався вночі і доїдав усе.

Це було для нього абсолютно нормально, і він навіть не вважав за потрібне питати дозволу чи думати про те, що це їжа для сина чи її обід наступного дня.

Кожен ранок вимагав готувати все з нуля.

Орест прокидався голодний, “наче тиждень не їв”. Йому було недостатньо чашки йогурту, пластівців чи тосту.

Він вимагав гарячого, ситного, важкого сніданку: омлет із ковбасою, сирники зі сметаною, м’ясна каша, а то й суботній борщ.

Овочі, фрукти, легкі бульйони він зневажливо називав “легкою закускою, а не їжею”.

При цьому, завдяки, сам Орест залишався середньої статури.

Зоряна випробувала всі методи впливу: вона і сперечалася, і читала лекції про те, що вона втомилася.

Усе було марно. Його відповіддю було роздратоване бурмотіння про “жіночі дурощі” та “чоловічий апетит”.

— Ну, нехай сам готує собі тоді! — радили їй подруги.

Але Орест готувати не збирався.

Коли Зоряна, втомлена, одного разу не встигла приготувати вечерю до його приходу, він образився і влаштував скандал:

“Ти вже дві години вдома! Я важко працював, а вдома нема чого поїсти?”.

Ці непорозуміння були систематичними.

Зоряна з Данилом не могли чекати Ореста голодними, тож вони вечеряли раніше.

Але готувати лише на двох і чекати, поки чоловік сам собі щось зробить — це, на його думку, було порушенням сімейного укладу.

Вона зрозуміла, що єдиний вибір, який їй залишається, це:

Продовжувати бути цілодобовим кухарем для дорослого чоловіка.

Розлучитися.

Вона обрала друге.

— У мене більше немає сил годинами стояти біля плити! — пояснила Зоряна родичам, коли подавала на розлучення. — Я втомилася від цього. Я не наймалася в безкоштовні домогосподарки. Я не хочу більше такого сімейного життя.

Її слова звучали не як претензія до “борщу”, а як крик про невизнання її праці.

Вона працювала, вона забирала сина, вона керувала логістикою дому, і на додачу виконувала фізично виснажливу, щоденну роботу кухаря для чоловіка, який сприймав її зусилля як даність.

Любов Семенівна залишалася у своєму світі подиву.

— Я навіть не повірила, — розповідала вона. — Думала, вони помиряться, посваряться і розберуться. Усі ж сперечаються!

Але Зоряна зібрала речі, забрала Данила і переїхала до своєї матері.

Тепер вона щодня возила сина до школи з іншого району, що додавало їй клопоту, але кухонний конвеєр зупинився.

Свекруха продовжувала ображатися на невістку за “легковажність”.

Орест, який був до кінця впевнений у її поверненні, вірив, що “вона просто надулася і приїде, коли зголодніє”.

Родичі досі не могли зрозуміти, що ж такого відбулося, що сім’я розпалася через “тарілку супу”.

Але Зоряна знала: суп — це був лише привід.

Справжньою причиною було знецінення.

Її праця була невидимою, її втома — неіснуючою, а її потреби — неважливими.

Вона зрозуміла, що її чоловік, який багато працював, ніколи не вважав її партнером.

Вона була для нього домашнім обслуговуючим персоналом з додатковою функцією матері його дитини.

І коли вона відмовилася від цієї ролі, він не побачив у цьому проблеми розлучення, а лише незручність відсутності цілодобового харчування.

Зоряна була твердо налаштована: вона повертатися не буде.

Вона зробила вибір на користь свого здоров’я та свого часу, відмовившись бути весь час біля плити.

І тепер, незважаючи на додаткові труднощі з логістикою, вона нарешті відчула, що її вечори належать їй.

А ви як гадаєте, чи варто через таке розлучатися? Хіба дружина не готує їсти чоловіку?

Чи нормально прийняти таке рішення на рівному місці?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page