Марта сиділа біля вікна й дивилася на осіннє небо. Вона вже давно повернулася з Італії – двадцять років тяжкої праці, чужини, туги. Колись здавалося, що ті роки прожиті не даремно, бо принесуть спокій і добробут. А тепер… усе, що залишилось – гіркий присмак.
У Марти було дві доньки – Софія і Настя. Здавалося, мама мала б любити обох дочок однаково, але Марта робила різницю між дітьми – і одну з них любила дужче.
Софія – від першого шлюбу, від того, кого Марта колись кохала до нестями. Вона була схожа на нього очима, голосом, навіть ходою. Коли Софія сміялася, у Мартиній душі щось тепліло.
Перший чоловік кинув Марту з дитиною, пішов до іншої, але вона продовжувала його любити. А оскільки дочка їй нагадувала коханого, то вона всю свою любов перенесла на неї.
А Настя – від другого чоловіка, Івана. Жила з ним без любові, бо мусила. Село було суворе до жінок без чоловіка, і вона згодилася на Івана, аби мати дах над головою. Та з першого дня відчувала – серце мовчить, не її це людина. І якось так сталося, що навіть після народження Насті любові до неї не прийшла.
«Нагадує його, – часто думала Марта, – ті самі очі, той самий погляд».
І кожного разу, коли дивилася на меншу доньку, відчувала невидимий біль.
Коли Марта поїхала в Італію, Софія вже була заміжня. Вона перша просила маму:
– Мамо, поїдь, заробиш трохи, бо ми не маємо за що хату перекрити.
І Марта поїхала, щоб любиму дочку щасливою зробити. На той час її другого чоловіка вже не стало, і молодша дочка вже була не маленька, то ж Марта сміливо вирушила у чужу країну за довгим євро.
З Італії надсилала гроші, пакунки, усе, що могла, але – в основному все старшій доньці. Софія дякувала, і щоразу просила ще.
– Мамо, треба ще трохи, бо хочемо добудувати веранду.
– Мамо, ти ж там добре заробляєш, ну ще пару місяців потерпи.
І Марта терпіла. Відкладала собі на старість – а потім віддавала. Все – Софії.
Настя ж ніколи не просила. Жила просто: закінчила технікум, працювала в бібліотеці. Коли мама дзвонила з Італії, вона завжди говорила спокійно і лагідно:
– Мамо, головне, щоб ти здорова була. Я справлюся.
І Марта навіть відчувала полегшення – бо перед Настею не мусила відчувати провини. Просто не думала про неї.
Минуло двадцять років.
Софія вже мала велику хату, машину, діти в університеті. Коли Марта повернулася, то сподівалася, що донька прийме її, як найріднішу.
Та Софія зустріла стримано.
– Мамо, у нас зараз ремонт, тісно, – сказала вона, – ти поки побудь у Насті, вона сама, тобі буде спокійніше.
Марта спершу навіть не повірила. Та потім зрозуміла – Софії вона більше не потрібна. Усе, що могла, віддала. Квартира, яку купила в Італії, записана на Софію. Гроші, які мала, – теж.
Вперше за багато років Марта відчула холод у серці.
Настя ж зустріла її без жодних претензій.
– Мамо, я ж казала, що завжди чекала тебе, – тихо сказала вона, накриваючи на стіл.
Марта сиділа й не могла повірити, що ця жінка – її менша донька, колись ображена, забута.
Настя зварила чай, принесла ковдру, поправила подушку.
– Лягай, мамо, відпочинь.
А потім, коли Марта захворіла, саме Настя бігала по лікарях, купувала ліки, сиділа в палаті ночами. Софія дзвонила раз на тиждень, питала сухо:
– Як там мама?
І навіть не приїжджала.
Одного вечора Марта прокинулася від кашлю. Настя спала на стільці поруч, голова схилилася на ліжко. Мати довго дивилася на неї, потім тихо прошепотіла:
– Пробач, доню… я все життя не бачила, хто справжній ангел у моїй хаті.
Настя прокинулася, взяла мамину руку:
– Мамо, не треба. Я тебе люблю, як би там не було.
У ту мить у Мартиній душі щось перевернулося. Вона зрозуміла, що всі ці роки жила неправильно, бо любов – це вчинки. Це тепла рука, коли ти безсилий. Це слово «мамо», сказане без образи, навіть коли болить.
Марта прожила ще рік. Вона відійшла у кращий світ у Насті вдома, тихо, мирно, тримаючи доньку за руку. У заповіті, який колись залишила Софії, було переписано все – тепер Насті.
І коли Софія прийшла на похорон, Настя просто сказала:
– Мама віддала все, що мала. Але хто прийняв – той і має.
Софія стояла мовчки, стискаючи сумочку. Може, тоді й зрозуміла, що мама не повинна була любити когось «більше» чи «менше». Та було пізно.
Життя – дивна річ. Воно завжди повертає те, що ми вкладаємо в інших.
Марта колись любила одну дочку, а друга – любила її. І саме та, неосяяна маминим теплом, виявилася справжнім промінням, яке освітило її останні дні.
Бо справжня любов – не в тому, щоб її отримувати. А в тому, щоб прощати й залишатися доброю, навіть коли тебе не любили.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
