Марина завжди була дівчиною з великим, аж надто великим серцем. Вона вкладала його у все: у свою роботу, у дружбу і, головне, у стосунки з Артемом. Два роки вони жили разом, ділячи невелику орендовану «однушку», повну спільних планів та обіцянок. Марина вірила йому беззастережно, довіряла кожному слову, підтримувала навіть тоді, коли він лінувався шукати кращу роботу.
Вони мріяли про своє гніздечко, про власну, хоча б двокімнатну, квартиру. І тільки-но мрії мали перетворитися на реальність, вони планували одружитися.
«Ми разом будуємо майбутнє, Марино», — часто повторював Артем, обіймаючи її втомлену після двох робіт. — «Квартира буде наша, спільна. Це наш форпост. Головне зараз — економити до останньої копійки».
Їхній фінансовий план здавався простим і справедливим. Артем, як більш високооплачуваний фахівець, відкладав усі свої гроші на перший внесок, а Марина брала на себе всі витрати на поточне життя. Це включало комуналку, продукти, побутову хімію, ліки, подарунки на свята спільним друзям — усе те, що з’їдає місячний бюджет непомітно, але стабільно, не залишаючи й сліду.
Марина працювала менеджером, а вечорами брала фріланс. Вона відмовляла собі у новому зимовому пальті, купувала найдешевші продукти на акціях і вже давно забула, що таке зустрічі з подругами в кафе.
«Ти просто чарівниця, Марино», — казав Артем, коли вона подавала вечерю, приготовану з мінімального набору інгредієнтів. Він ніколи не питав, звідки у неї гроші, коли його чергова ігрова приставка виходила з ладу.
Вона вірила, що так і повинно бути: разом, значить разом. Вони — команда, яка йде до спільної мети.
Через два роки заощаджень Артем нарешті оголосив: «Є! Ми це зробили! Грошей вистачає на те, щоб взяти гарну квартиру в новобудові. Поїхали, покажу!».
Марина відчула, як її серце наповнюється радістю та гордістю. Два роки жертв, два роки економії — і ось вона, нагорода. Вона навіть не підозрювала, що цей день змінить її життя не весільною обіцянкою, а болючим уроком.
Вони приїхали до нового житлового комплексу. Усередині квартира зустріла їх запахом свіжої фарби та деревини. Свіжий ремонт, нові двері, світлі стіни. Ідеально. Вона уявила, як тут стоятиме їхній диван, як вона вибиратиме фіранки.
Але в цю ідилію втрутився чужий, холодний голос.
У вітальні вже чекала мама Артема, пані Лариса. Вона сиділа на єдиному стільці, тримаючи в руках товсту папку. Артем поцілував її в щоку і посміхнувся Марині якоюсь дивною, винуватою посмішкою.
«Мамо, це Марина. Марино, це ж ти знаєш, Лариса Петрівна».
Марина поспішила привітатися, але пані Лариса простягла їй лише кінчики пальців. Потім вона поклала папку з документами на маленький столик.
«Вітаю з покупкою, Артеме», — посміхнулася пані Лариса, але погляд її був спрямований на Марину. — «Тепер це моя квартира. Я оформила всі документи на себе».
Марина відчула, як повітря зникає з її легень. Вона наче оніміла.
— Як… як ваша? — прошепотіла вона, повертаючись до Артема, шукаючи в ньому підтримки чи, хоча б, пояснення.
Артем знизав плечима, ніби це була дрібниця, як забутий ключ від поштової скриньки.
— А що такого? Це мої гроші, які я відкладав, пам’ятаєш? Я вирішив, що так буде надійніше. Оформити на маму. Вона ж моя сім’я.
Марині здалося, що вона впала у чорну діру. Два роки довіри, два роки щоденних витрат на його комфорт, два роки віри, що вони — команда. Вона покривала всі його потреби, щоб він міг безтурботно заощаджувати, а він це використав.
Пані Лариса втрутилася, її голос був металевим.
— Дякую тобі, Марино, за те, що годувала мого сина. Але ти ж розумієш, квартиру купують не заради… тимчасових відносин. Артем дуже обачний.
Марина відійшла до стіни. Її обличчя було бліде, а в очах горів холодний вогонь.
— Тобто, — тихо, але чітко промовила вона. — Я два роки фінансувала ваш побут, щоб ти міг купити квартиру своїй мамі?
— Ну, це ж логічно! — підвищив голос Артем. — Тобі не потрібна була іпотека, щоб платити за продукти! А мені потрібні були чисті заощадження! Ми ж… ми могли б тут жити.
— На яких правах? — запитала Марина.
— На правах… моєї дівчини?
Марина глибоко вдихнула. Вона зрозуміла: у цій грі вона завжди була лише обслуговуючим персоналом, а не партнером.
— Я йду, Артеме. — Вона подивилася на нього востаннє. У його очах не було каяття, лише роздратування.
Вона пішла. І Артем навіть не спробував її зупинити.
Кілька днів Марина була ніби в тумані, живучи на валізах у подруги. Вона почувалася вичавленою, спустошеною, але й вільною. Залишалося лише одне — почати життя з нуля. Вона сиділа над оголошеннями, шукаючи хоч якийсь шанс. Одне з них, великими буквами, виглядало майже як подарунок долі: «Потрібен співробітник з високою працездатністю. Зарплата висока. Терміново».
— Оце мені шанс, — подумала вона, відчуваючи слабкий промінь надії.
Вона одяглася, зібрала останні сили і побігла на співбесіду, бігла так, ніби хотіла втекти від усіх своїх втрат.
Та біля жвавої траси, де гуркіт вантажівок заглушав думки, вона помітила крихітне цуценя. Маленький, рудий клубочок несміливо вибігав на дорогу. Машини пролітали повз, а воно стояло і тремтіло, налякане звуками міста.
Марина застигла. Її мозок кричав: Я запізнююсь! Я не встигну! Це мій єдиний шанс почати нове життя, щоб не повернутися до Артема!
Але в серці пролунало: Як я можу залишити його тут?
Вибір був очевидний.
Вона кинулася до траси, не звертаючи уваги на сигнали, схопила цуценя, притиснула до грудей і понесла додому, до квартири подруги. Вона швидко поклала його в куточок, постелила стару кофту, дала води.
— Потерпи, малюче, — прошепотіла вона, закриваючи двері. — Скоро повернуся.
І знову бігла.
Вона влетіла в офіс запізненням на п’ятнадцять хвилин, задихана, з розпатланим волоссям.
В офісі їй холодно сказали:
— Вибачте. Ми вже нікого не приймаємо. Співбесіда закінчилася, і кандидат обраний.
Цього разу Марина не витримала. Сльози, які вона стримувала з моменту розставання з Артемом, хлинули водоспадом.
Начальник, строгий чоловік у дорогому костюмі, помітив її стан. Він не взяв її на роботу, але співчутливо промовив:
— Я б радий вам допомогти, але порядок є порядок… Хоча присядьте. Я вам кави зроблю.
То була, напевно, найгірша кава в її житті — бо гіркота напою змішалася із солоними сльозами, що падали прямо у чашку.
Минуло кілька днів. Марина назвала цуценя Люся — на честь того світла, яке вона хотіла повернути у своє життя.
Вона гуляла з Люсею в парку, намагаючись знайти розраду у його незграбній ході.
— Нічого, Люсю, — говорила вона, гладячи її маленьке тремтяче тільце. — Хоч грошей у нас і немає, але ми якось прорвемось. Головне, що ми є одне в одного.
І раптом на маленьку Люсю кинувся величезний, як ведмідь, чорний лабрадор. Марина ледь не закричала, кинулась відганяти.
— Фу! До мене! Сем, до мене! — пролунав чоловічий голос.
Собака одразу відійшла, винувато опустивши голову.
Марина підняла погляд — і застигла. Це був той самий Андрій Іванович, строгий начальник, який не взяв її на роботу.
— О, це ви… — здивувався він, упізнавши її заплакане обличчя. — Вибачте за Сема, він іноді надто грайливий. Який гарний у вас пес!
— Це Люся, — Марина насилу посміхнулася. — Нічого, ми в порядку.
Вони розговорилися. Андрій Іванович засміявся, почувши історію про порятунок цуценяти біля траси.
— У вас велике серце, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Тепер я розумію, чому ви тоді запізнилися. А я, як дурень, шукав пунктуальність замість людяності.
Раптом він став серйозним.
— Слухайте, Марино, у нас буде ще одна співбесіда, на іншу посаду. Можете спробувати. Я бачу, ви дуже віддана людина.
А потім додав, уже трохи сором’язливо, дивлячись на Сема:
— Хоч чесно кажучи… я не певен, що це гарна ідея. У нас корпоративними правилами заборонено зустрічатися із працівниками. А ви мені… дуже подобаєтесь. З того моменту, як ви плакали над тією кавою.
Марина розгубилася. Вперше за довгий час вона посміхнулася — так щиро, так відкрито, як давно не посміхалася.
Через кілька тижнів вона справді спробувала ще раз. І на цей раз — співбесіду пройшла. Андрій Іванович прийняв її на роботу, попередивши, що правила є правила, і він буде дуже суворим начальником.
Через кілька місяців вони з Андрієм Івановичем порушили всі корпоративні правила і почали зустрічатися.
А ще через певний час Марина стала його дружиною. Вони купили будинок за містом, і Люся бігала по їхньому великому двору, як маленьке руде щастя, яке вони обидва оберігали.
Марина інколи згадувала Артема і той день у новій квартирі. Але лише для того, щоб тихо сказати собі:
Коли доля забирає не твоє — вона обов’язково повертає те, що справді тобі призначене. А найбільші повороти починаються там, де ти просто не проходиш повз маленьке життя, що потребує допомоги.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
